Все це було б цікаво, якби одного дня всі ці безкінечні пригоди не переросли в трилер, а потім у фільм жахів.
Учора стався випадок, після якого я й сама себе боюся. Ми з Арсенієм та якимсь малим, що він привів (йому було років сім), полізли на дах висотки. Я вже припинила розпитувати, що він надумав, бо Арсеній майже ніколи не пояснює логіку своїх дій. Мені доводилося тільки спостерігати і бути пасивним учасником у його фантазіях.
Спочатку ми підіймалися на швидкісному ліфті, малий довірливо тримав його за руку. Потім Арсеній відчинив ключем (звідки він у нього?!) дверцята, що ведуть до драбини, яка, своєю чергою, веде на дах. По металевій прямовисній драбині (я б на таку зроду сама не полізла!) видерлися вгору. Внизу було ціле місто! Дивовижний краєвид… Але ним ми милувалися недовго. Арсеній поставив покірного малого на край даху і звелів мені наказати подумки йому, щоб він зробив крок. І я наказала! І той упав з цієї шаленої висоти. Я його вбила! Без причини! І навіть відчула солодку втіху від скоєного зла… Зараз навіть не можу про це писати, таку відразу почуваю до себе… Я ненавиджу ту частину себе, яка… яка може це робити.
Поряд із моїм захопленням ним, у мене з’явилося таке ж за силою й почуття страху…
Чаjка
> Ларо, хто така Чайка?
> Чайка — то Чаjка :)))) Якщо хочеш знати більше — їдь до Запоріжжя. Знайди Ангеліну.
Лара відключається. А я лишаюся в роздумах. Тепер, виходить, і в Арсенія міг бути мотив… Ну, мотив не мотив, а схильність до насильства, так це точно… Він дійсно — справжнісінький виродок. Ігор мав рацію…
Щось чималенько листів останнім часом на мою голову. І загадок…
Хто така ця Лара? Що за таємнича Ангеліна?
Розділ VII
1
Ниточки потроху сходяться докупи… І ведуть вони до славного міста Запоріжжя… Усі Мирославині «superhomo» — із запорізького дитячого будинку… У листі Альони теж сказано, що Арсеній сирота і приїхав із Запоріжжя… У листі загадкової Zirkи до не менш загадкової L@rи Сroft — знову Арсеній і Запоріжжя…
Що там за мутація така? А може… вони з одного і того ж дитбудинку? Треба поїхати туди і все з’ясувати. Знайти Ангеліну. Розпитати. Розгадка всього цього має бути. Це повинно пролити світло на смерть Альони.
Гадаю, можна буде взяти відпустку за свій рахунок.
Гюрза спочатку не хоче мене відпускати, але я вигадую історію про хвору тітку та пробую «натиснути на жалість»; як не дивно, мені це вдається. Мене відпускають на три дні. Часу повинно вистачити.
Потяг «Київ — Запоріжжя‑1» відправляється о 20 годині з копійками. Виходжу зі станції метро — вже геть темно. Темно і холодно. Падає чи то рідкий сніг, чи то загусклий дощ. Він неприємно хлюпає під ногами, перетворившись у рідку желеподібну сіро-буру масу. Я піднімаю комір пальта, натягую капелюшок на вуха, витягаю та одягаю шкіряні рукавички. І роблю крок, що наближає мене до таємниці…
Біля поїзда стоїть провідниця, побрязкуючи ключами. Схожа на товсту відьму, яка сторожить вхід до потойбіччя. Аж лячно… Але вона лише прозаїчно змірює мене міліцейським поглядом та ритуально-підозріло дивиться в квиток. Швидко прошмигую до теплої пащі вагону.
У купе нікого немає. Тільки тьмяніє світло під стелею. Сідаю біля вікна. Я люблю самотність. Люблю дивитись у вікно, коли потяг набирає швидкість. Вагон і справді здригається — вокзал та місто починають відпливати за вікном, залишаючись наче в минулому… Вкупі з холодом, мрякою та невизначеністю.
Раптом дзвонить мобільник та пробуджує мене з моєї задуми. Ігор?
— Привіт, сонечко, — трохи фамільярно каже він, — ти де? Вдома?
— Ні.
— А де ти проти ночі? Я хотів зайти…
— Я в поїзді. Їду до Запоріжжя, — не дуже охоче відповідаю.
— Куди? — стурбовано перепитує Ігор.
— До Запоріжжя!
— Ти що? Чому мені нічого не сказала?
— А що?
— Чого ти туди поїхала? Сама? — все більш обурюється Ігор. — Ти що, не могла мені сказати? Я б тебе відвіз! Ти що, не розумієш…
— Не гарячкуй. Я нічого такого…
— Нічого такого! Куди ти пхаєш свого носа? І навіщо?