— Ну, Ігорю… це вже зовсім… — я роздратовано вимикаю мобільника. Що це з ним? Накинувся на мене, мов я йому зобов’язана звіти писати про всі мої переміщення по планеті!
За хвилину він знову дзвонить:
— Ти де зупиняєшся? Може, мені приїхати? Я тобі допоможу. Знайти все, що ти хочеш…
— Дякую, краще не заважай…
— Ти знову образилась?
Ну, як на тебе не ображатися? Твої опікування робляться аж занадто нав’язливими.
А ця справа, вона… дуже інтимна для мене. Мені здається, що, упоравшись із таємницями, я відкрию щось важливе для себе. Саме для себе, вірніше, в собі…
Але всього цього я йому не кажу. Мовчу… Хай вважає, що я ображаюся…
2
Запоріжжя зустрічає передсвітанковою імлою, вітром та вогким снігом. Таксі везе мене по проспекту, що розгортається перед очима, як безкінечний брудний бинт. Місто ще спить, пласке і просторе, як хірургічний стіл, по якому ілюзорними скальпелями ковзають поодинокі авта.
Біля готелю «Інтурист» виходжу з машини, розраховуюся з мовчазним водієм, беру в руки багаж і прямую до входу. Готель, хоч і має застарілу совковську назву, всередині непогано відремонтований під «евро». На рецепсії фарбована білявка зі слідами безсонної ночі на обличчі та помади на губах мляво бере мого паспорта до рук і пробиває дані по комп’ютеру. Так, дійсно, реєструвалася через Інтернет, кімната заброньована. Позіхає. Підсовує картки для реєстрації. Ще раз позіхає, мрійливо задивляється у вікно, потім, неначе прокинувшись, повільно повертає мені документи.
Коли я віддаю заповнені папірці, то отримую на заміну вимучену посмішку: «Ласкаво просимо!» та ключі від кімнати.
Я підіймаюся на п’ятий поверх ліфтом, у якому змішався кислуватий запах цигаркового диму із запахом освіжувача для повітря невідомого хімічного складу.
Моя кімната доволі пристойна. Трохи прохолодно (чи то я змерзла дорогою?). Ставлю валізу в кутку. Роздягаюся й іду оглядати помешкання.
Є душ. Відкручую кран — вода тепла. Це гарна новина. У мене є нагода зігрітися. Що я і роблю.
Гаряча вода, що трохи боляче б’є по плечах, насправді швидко зігріває, зганяє втому та вранішню сонливість. Думки стають чіткими та логічними, як мікросхеми. Під їхнім пильним поглядом мої ще вчорашні бездоганні плани видаються трохи утопічними. Може, я даремно знехтувала допомогою Ігоря?
Але ж треба з чогось починати. Після душу, загорнувши волосся в рушник та одягнувши халат, я чимчикую до ліжка, всідаюся на ньому, підібгавши під себе голі ноги. Розгортаю карту міста, кладу поряд блокнота. За логікою, і Арсеній, і Мирославині superhomo повинні бути з одного інтернату. Може, й не зовсім за логікою, але я чомусь цілковито в цьому впевнена. У мене є всі адреси дитячих будинків та шкіл-інтернатів (я добряче попрацювала з Інтернетом). Православні приюти зразу відмітаю. Мене не цікавлять також притулки для малечі. Під описану Мирославою та Ігорем установу найбільше пасують три. Шукаю вулиці по карті: один на правому березі, другий на Хортиці та третій за містом у селищі з такою ж назвою — Інтернат.
Я лягаю на спину й витягую ноги. Задумливо гризу ручку. Гаразд, знайду я інкубатор для «superhomo»… а далі? Звісно, мені цікаво багато чого: і скільки приблизно там дітей, і методи, якими пробуджують здібності, і за якими критеріями дітей відбирають, і де їх знаходять, і як із ними поводяться. Але ж головне завдання — знайти таємничу виховательку Арсенія. Може, вона щось зможе розповісти важливого, що прояснить цю суцільну темряву.
Перший інтернат, що на правому березі, виявляється звичайнісіньким. Там немає і натяку на супердітей. Я навіть використовую «шукача», вмикаючи його раз по раз у різних куточках будинку. Екран залишається порожнім, тільки зрідка загоряється з мого боку зеленуватою пласкою плямою перешкод, на яку я вже звично не звертаю уваги. Трохи розпитую вчителів та дітей. Про Ангеліну ніхто нічого не знає.
На другу установу я витрачаю більше часу, але теж даремно: на Хортиці також звичайний заклад і жодних слідів названої матері Арсенія.
Коло звузилось. Уже майже три години пополудні, але я вирішую сьогодні ж відвідати і селище «Інтернат». У мене з’являється азарт. Я наближаюся до мети.
До «Інтернату» проїздом ходить приміський автобус з автовокзалу. Автобус — це старезна бляшанка з облізлими сидіннями та засмальцьованими фіранками бурякового кольору на вікнах. У салоні пахне бензином і старими людьми. Сідаю біля вікна. Автобус потроху наповнюється народом. Це переважно селяни, які їздять до міста на роботу або у справах. Біля мене сідає огрядна тітонька та притискає мене до вікна. Привітно всміхається та засовує під ноги велику картату торбину. Я всміхаюся у відповідь та притискаю ноги до стінки. Добре, хоч поряд не примостився той кремезний дядько, що сидить попереду: від нього тхне густим перегаром вкупі з часником. А у тітоньки я принаймні спитаю, де мені виходити.