Автобус зупиняється. Тіточка підказує:
— Ти питала «Інтернат»? Виходь, уже приїхала.
Я дякую. Виходжу разом із вайлуватим чоловіком із мішком, що теж сидів попереду. Автобус із гуркотом від’їжджає, наостанок поперхнувшись їдким вихлопним газом. Оглядаюся. Переді мною стара, білена вапном зупинка, над якою прибита потріскана і трохи іржава табличка тьмяно-блакитного кольору з написом: «Інтернат». І все. Тільки поле навкруги…
Безлюддя.
Тиша.
Сіре небо от-от проллється дощиком… А автобус, як останній привіт від цивілізації, вже майже розчинився в тумані… Якось мені стає трохи не по собі. Я швидко наздоганяю чоловіка і безпорадно запитую:
— Вибачте, а ви не підкажете, де інтернат?
— Який інтернат? — здивовано перепитує дядько, зупиняється, ставить мішок на землю й запалює цигарку.
— Ну, інтернат, про який тут написано, — вже майже розпачливо махаю рукою в бік зупинки.
— А-а, цеє…— тре під носом чолов’яга — Так його, той, уже десь років п’ять тута нема.
— Як це немає? А ви куди приїхали?
— Я? У Яблунівку. Отутечки полем, полем — і Яблунівка, — робить невизначений рух рукою в бік перпендикулярної дороги та затягується цигаркою.
— А куди ж подівся інтернат? — здивовано дивлюся на не обтяжений урбанізацією краєвид.
— Та біс його знає,— спльовує на землю чоловік.
— То, може, ви покажете, де він був?
— Можу й показати, — він викидає недопалок та завдає свій мішок на спину, — мені не жалко. Як хочеш, іди за мною.
Виявляється, будівля і не повинна бути біля зупинки…
— А що зараз на тому місці? — швиденько біжу за дядьком та намагаюся по його обличчю розпізнати, чи не маніяк він часом.
— Та біс його знає,— знову повторює чолов’яга, — обнесли парканом, може, хтось землю викупив… Щас знаєш як… Не поймеш.
Чолов’яга таки не маніяк. Він навіть не дуже балакучий. Мовчить та смалить на ходу цигарку за цигаркою. Він доводить мене до перехрестя. Одна дорога ґрунтова і веде через яр до села, друга — асфальтована, пряма та рівна, як автобан.
— Ось там! — дядько вказує на будівлю, що сіріє здалеку. Потім спльовує, наче побачив щось зовсім гидотне: — Бачиш, заасфальтірували, буржуї! Тільки там ніякого інтернату нема. Тільки паркан високий та охорона.
Паркан справді виявляється високим: бетонні стіни без жодної шпаринки метра два з половиною заввишки. Помічаю над парканом колючий дріт та камери стеження через кожні три метри. Щось не дуже схоже на приватне помешкання. Металеві ворота, фарбовані сірою фарбою, для спілкування з оточуючим світом мають тільки кнопку дзвінка та зачинене віконце.
Робити нічого, треба скористатися єдиним засобом комунікації: я дзвоню. Майже відразу вікно відчиняється, і з нього визирає обличчя молодого охоронця в чорній формі без розпізнавальних знаків.
— Я вас слухаю, — суворо запитує він і зацікавлено дивиться на мене.
Я дивлюся йому у вічі, посміхаюся найзвабливішою усмішкою:
— Вибачте, мені можна пройти на територію?
— Ваша перепустка? — незворушно відповідає охоронець.
— Перепустка? Це що, режимний об’єкт? — роблю круглі очі.
— У вас перепустка є? — підозріло сканує моє обличчя.
— Це інтернат для дітей-сиріт? — відповідаю питанням на питання. Охоронець кривить губи і дивиться крізь мене:
— Я не надаю інформації.
— Скажіть, будь ласка, як мені зустрітися з кимсь із персоналу? — продовжую наполягати. Хлопець фокусує на мені погляд:
— Ваше ім’я?
— Рудь Дарина Миколаївна.
Охоронець нахиляє обличчя і риється в не видимих для мене паперах. Я чую тільки шурхотіння. Потім, піднявши голову, ніяково хитає головою:
— Вибачте, вас немає в списках. Я вам нічим допомогти не можу…
А я знову дивлюся йому в очі:
— Це ж інтернат? Так?
Юнак у відповідь підіймає брови, тихцем схвально киває головою і повторює:
— Я не надаю інформації,— трохи мовчить і ледь посміхнувшись додає,— у службовий час…
Потім, ледь почервонівши, підманює мене рукою та на вухо тихенько каже:
— Через сорок хвилин у мене закінчується зміна. Заждіть мене… на трасі біля зупинки.
Коли я доплентуюся до зупинки, починає сутеніти. Піднімається степовий морозний вітер, і я ховаюся в цегляну білу будівлю. Там теж не дуже тепло, та все ж не так дме. Сісти всередині можна на дерев’яну дошку, яка замінює собою лавочку та з одного боку підозріло хитається. Сідаю, настовбурчую комір та дивлюся на годинника. Мені залишається чекати з півгодини. Скоро зовсім стемніє. А раптом він не прийде? Я нервово думаю, що я справжнісінький лох, який не спитав навіть розкладу автобусів. Хоч би вони ще ходили. Не схоже на те, що тут можна викликати таксі.