Однак… там, біля дверей, я помічаю його кремезну фігуру.
А їхати до готелю таки треба. Я ж не можу вештатися по супермаркетах усю ніч. Поки ще час пік, у натовпі легше стати непомітною.
Але… він сідає за мною і до автобуса.
Виходжу на своїй зупинці з примарною надією все ж таки втекти. Прискорюю ходу. Мені не вдається — Альбінос прямує за мною до готелю. Я не озираюся, швидко заходжу в хол і крокую до ліфта. Тільки там я обережно повертаю голову. Альбінос зупинився біля рецепсії, і, поки він там про щось розмовляє, я гарячково натискаю кнопку ліфта. Ну хутчіше! Мені здається, що двері відчиняються надто повільно, а мій переслідувач уже розвертається… Серце калатає так, що мені закладає вуха, як на концерті геві-метал. Коли ліфт рушає, я раптом розумію, що не втекла. Я в пастці, якщо він… дізнався, де я мешкаю. Від цієї думки холоне в ногах. Це ж не супермаркет — у готелі майже порожньо. Єдине, що мені спадає на гадку як варіант спасіння, це подзвонити Ігорю. Боже, благослови мобілки!
Ігор, вислухавши мою істеричну сповідь, спокійно і впевнено інструктує мене:
— Заспокойся. Зайди до кімнати. Зачини за собою двері. Присунь до них щось важке, наприклад, шафу. Нікому не відчиняй. Я приїду. Десь годин за вісім, швидше не вийде. Я тебе звідти заберу. Ти тільки нікуди не виходь. Я буду на зв’язку. У разі нагальної потреби запиши номери, куди можна звернутися. Не бійся, якщо треба, наші хлопці будуть у тебе через п’ять хвилин.
Від його слів мені стає спокійніше, до того ж у коридорі нікого немає. Я зачиняюся в кімнаті. Роблю все, що мені радив Ігор. Потім прислухаюся до звуків за дверима. Тиша.
Вимикаю світло і відхиляю портьєру. З мого вікна добре видно площу біля центрального входу. Там я помічаю темну фігуру свого переслідувача. Він зупиняється під ліхтарем, прикурює і дивиться на вікна готелю у мій бік. Потім відходить. Тепер у темряві добре видно тільки червоний вогник його цигарки. Дякувати Богу, що він не пішов за мною.
Дивлюся на годинника: зараз сьома година, отже, чекати до третої години ночі. Ніч сьогодні навряд чи буде для мене спокійною.
Вмикаю телевізор.
Показують будівлю школи. У кутку екрана напис — Росія. Двір школи заповнений учнями. Камера наїжджає на юнака з продовгуватим інтелігентним обличчям та довгим білявим чубом, він кривиться та презирливо дивиться в екран. Симпатична репортерка в біленькій шубці підсовує йому мікрофона: «Скажитє, пожалуста, ви ученік етой школи? Билі лі ви свидєтєлєм происходящєго?»
«Нєнавіжу гламур», — шкіриться він їй у відповідь. Потім підіймає руку, вдаючи, що стріляє в неї: «Пах-пах!», — естрадно дме на вказівний палець, як на дуло пістолета, та удавано-урочисто проголошує: «Умрі, гєнєтічєскій мусор!»
У репортерки зараз же з носа починає юшити кров. Вона з жахом притуляє руку до обличчя. Кров тече ще стрімкіше. Забризкує яскравими червоними краплями білу шубку. Репортерка налякана ще більше, особливо виглядом безнадійно зіпсованого хутра, яке вона марно намагається відтерти голою долонею. До неї підбігають люди. Камера хитається. Крупним планом усміхнене лице юнака. «Ги», каже він, а потім тицяє в камеру пальці знаком «вікторі»: «Вам уже нєдолго осталось! Ми уже здєсь, бєрєгітєсь, уроди!» Він робить цими ж пальцями жест прощання: «Па-па!» та демонстративно повертається до камери спиною.
Голос диктора:
— Це був репортаж із Санкт-Петербурга. У тамтешній школі стався нещасний випадок: четверо учнів та одна вчителька вистрибнули з вікна п’ятого поверху. В результаті четверо осіб загинуло. Хлопчик дванадцятьох років у тяжкому стані в лікарні. Подейкують, що до цього вчинку їх примусили, увівши в транс, учні цієї-таки школи. Триває слідство. У Росії почастішали випадки підліткового насильства з використанням сугестивних методик. Дії підлітків не підпадають під жодні відомі закони У Держдумі розглядається закон про смертну кару за використання несанкціонованого гіпнозу. Обговорюється введення таких санкцій і для неповнолітніх… Чи потрібні такі ж суворі закони щодо підлітків у нас, в Україні? Про це ми запитаємо у пересічних громадян: