— Здрасті…— здивовано белькочу я.
А її мій візит, здається, зовсім не вразив. Вона зовні така, як завжди: підтягнута та незворушна, немовби її взагалі важко чимось пройняти. Але мене не обдуриш, я бачу — вона стурбована: і губи в неї стиснуті сильніше, ніж завжди, і напружені спина та шия роблять її рухи різкими, як у робота.
Хорольська проводжає мене до кухні. Кухня суперсучасна, немов зійшла зі сторінок новомодного дизайнерського журналу. Респектабельні меблі кольору слонової кістки плавними округлими формами оточують стіни і дорого поблискують хромованими та позолоченими деталями.
Мати Майї, сидячи за вишуканим столом, біля порцелянової чашки з недопитим чаєм, навіть і не намагається вдавати спокійну: у неї заплакані очі, скуйовджене волосся і червоний від постійного витирання ніс.
— Я не витримаю. Я цього не витримаю… З нею щось сталося. Вона… вона могла собі чогось заподіяти… Бідна моя дитина… — бурмоче вона, не помічаючи моєї присутності.
— Іро, так не можна, вгамуйся! — вимогливо наказує Хорольська та стуляє в ниточку губи.
— Не можу… це я винна… — хлюпає носом Ірина Верболаз.
Я обережно кахикаю, щоб на мене звернули увагу:
— Я саме прийшла вас заспокоїти. Мені дзвонив Кирило… З ними все гаразд…
Сльози продовжують котитися по обличчю Ірини Степанівни, коли вона зводить на мене очі, але її кругле лице просвітлюється, і в погляді з’являється надія:
— Правда? — підхоплюється вона. Забуваючи про хусточку, пухкою рукою витирає сльози та хутко підсовує мені м’якого стільця: — Сідайте, Дариночко… Що з ними? Де вони? Майя сьогодні не ночувала вдома… І цілий день теж її не було…
Я сідаю та силкуюся бути врівноваженою: розказую ту малість, що знаю, змальовуючи ситуацію в якомога бадьоріших тонах та закінчую заспокійливою мантрою:
— Все буде гаразд.
Господиня зараз же кидається мене пригощати: стукотить чайником, підсовує домашнє печиво…
Я, шукаючи підтримки, дивлюся на Хорольську:
— Прошу вибачення, а можна мені… до вбиральні?
— Так, так, — розуміє мене Антоніна Сергіївна, обіймає за плечі та виводить в коридор.
— Ти не звертай уваги, Даринко, на цей її дуже емоційний стан, — шепоче вона мені біля вуха, — Ірину Степанівну можна зрозуміти, бо у Майї була спроба суїциду. Тому вона так хвилюється за неї…
— Боже мій… Я не знала… А як це сталося? І чому?
— Вона наковталася пігулок, заспокійливого. Якась нещасна любов… У такому віці, ти ж знаєш, як воно… На щастя, її встигли відкачати в реанімації. А Ірина досі відчуває провину, що недогледіла.
— А що то були за пігулки?
— ****оклобемід, — вона пересмикує плечима.
— Вона їх вживала? А хто їх їй приписав? — сіпаюсь і я, бо згадую, що такі ж таблетки були причиною смерті Альони. Це антидепресанти. Сильнодіючі.
— Та її батько водив до якоїсь новомодної лікарки-психотерапевта чи то психіатра. В неї якесь таке просте прізвище… Здається, Гусакова… чи Селезньова… Майя ж, знаєте, дуже неспокійна дитина. Вона й зараз вживає ті пігулки. Але вже під належним контролем, — Хорольська морщить лоба, немов згадуючи щось. — У мене тоді на роботі був повний завал, а тут таке в Іринки… Я все кинула — і до неї, бо її теж треба було відкачувати…
Селезньова? Селезньов…Чи вона не та сама? Та ні… Надто вже неймовірно.
Але мені здається, що я натрапила тут на якийсь важливий слід, і якщо я розшифрую внутрішній світ Майї… то про все дізнаюсь. І мені треба… І я, сама не очікуючи від себе такого нахабства, питаю:
— Вибачте, а можна, я огляну кімнату Майї?
— Добре, Дариночко. Ось туди, — показує мені на двері до кімнати, — а я піду погляну, як там Іринка. Її зовсім не можна полишати саму…
Я відчиняю двері. Кімната простора. Велике вікно, білий тюль. Стіни пофарбовані в теракотовий колір. Ліжко, з металевими із золотом бильцями, застелене чорною ковдрою. На низькій люстрі підвішені паперові журавлики. Червоні та чорні. По парі кожного кольору. Якесь дежавю…
На стіні, біля столу, величезний постер, на якому зображені молоді люди з безкровними обличчями на мальовничому тлі кладовища. У кутку комп’ютер. Диски з музикою. Оглядаю їх: HIM, NightWish, The Sisters Of Mercy, Nevermore, Inferno. Майже все, здається, так званий готік-рок та пауер-метал.
Беру зі столу зошита. Він у чорній шкіряній палітурці, на якій наклеєна перебивна картинка — череп зі схрещеними кісточками…
Перегортаю сторінки.
Це вірші, написані ще не сформованим, старанним, трохи дитячим почерком Майї. Вибираю один, навмання.