Читаю:
Очманіла від прочитаного, я повертаюся до полиці з книжками і бачу фото в рамочці. Цікаве фото. Це дві дівчини, вдягнуті в національний японський одяг, із відповідними зачісками та макіяжем, і хлопець у звичайних джинсах та футболці. Кімоно дівчини, що старша, синє, вона тримає в руках японську парасольку, розмальовану рожево-фіолетовими квітками сакури, а мала, у червоному, хилиться їй до плеча голівкою. Мала — то Майя. А старша — то… Світлана з Запоріжжя! А хлопець… хлопець, що всівся на знімку в них біля ніг, та широко посміхається, безсумнівно, — Арсеній! А в руках у нього… такі ж самі журавлики-оригамі, що висять на люстрі.
До кімнати заглядає Антоніна Сергіївна:
— Дариночко, як ви тут?… — підходить до мене.
У мене на язиці крутиться запитання, і я не втримуюсь:
— Що це? Хто на цьому знімку? Ви знаєте? — схвильовано проковтую слину.
— Звичайно, — спокійно відповідає Хорольська. — Це — Майя та Світлана… А що?
— Та нічого… Я не сподівалася тут побачити свою знайому… А що пов’язує Світлану з Верболазами?
— Як що? — здивовано підіймає брови Хорольська. — Вони ж родичі… Мати Свєти, Ангеліна, — рідна сестра Верболаза. Хоча, певна річ, ти можеш і не знати… Бо вони декілька років, як дуже посварилися. Іноді родичі стають гірші за ворогів. Я не знаю, що там у них точно відбулося… Ірина дуже жалкує, що вони більше не спілкуються. Але вона в усьому слухається чоловіка, а то ж його сестра, і саме він розірвав стосунки з нею.
— А цей хлопець? Звідки він?
— Це, здається, улюблений учень Ангеліни… — відповідає Хорольська, потім довірливо дивиться мені в очі та продовжує: — І ще, Дариночко, у мене до тебе велике прохання. Іринка нічого не казала своєму чоловікові про зникнення Майї. Він зараз на дачі… То ти йому теж не кажи, добре? Це справи сімейні, делікатні…
Розділ VIII
1
Сьогодні цілий день падав сніг, і світ зробився суцільно чорно-білим. Будинки невиразно тьмяніють крізь чорне, притрушене білим мереживо гілок.
Світ — це різні відтінки білого…
Світ — це різні відтінки чорного…
Я сиджу в кафе навпроти кінотеатру та п’ю чай. Чекаю на Ігоря. Він мене запросив до кіно. А за вікном знову сипле густий лапатий сніг. Я задумливо дивлюся на срібно-білий світ за вікном. Мабуть, усе-таки світ — це різні відтінки сірого…
І, як підтвердження моїй меланхолійній теорії, заходить Ігор, у довгому сірому пальті, теж добряче притрушений снігом. Такий собі мишачий Король чи щурячий Дід Мороз. Він відпустив собі вуса та борідку і справді став нагадувати великого відгодованого щура.
Ігор, рум’яний із морозу, сідає поряд і радісно мені доповідає:
— Як тобі сходити на свіженький бойовичок? — демонструє мені два квитки.
Він вважає за потрібне витягувати мене «у світ», такий собі «бойскаут», який узяв наді мною шефство. Мені байдуже, що дивитися, тому я схвально киваю. До початку сеансу ще є час, й Ігор замовляє собі коньячку та бутерброди з ікрою — він ніколи не проґавить нагоди трохи перекусити.
Я їсти не хочу, тому, поки Ігор закушує коньяк, сьорбаю свій зелений чай та знову дивлюся у вікно. Напроти стоїть підозрілий хлопець, у чорному пальті з піднятим коміром, палить цигарку і, здається, спостерігає за нами. У кафе ввімкнуте яскраве світло, і нас, мабуть, видно, як на вітрині.