— Що ж сталося? — запитав він.
Кей вже не схлипувала, але сльози все ще були на очах. Вона утерлася хустинкою й поглянула на нього.
— Ми не впевнені, яка там причина. Вони пірнали з аквалангами на Великому Каймані. На човні стався вибух, думають, що вони потонули. Ламар сказав, що поки що немає подробиць. Кілька годин тому відбулося засідання. Ламар уже вдома. Ледве доїхав.
— Де він?
— Коло басейну. Він на тебе чекає.
Ламар сидів за кілька футів від краю басейна у металевому шезлонгу коло садового столика з парасолею. З клумби поруч пересунули поливальну установку, і тепер вона сичала й булькотіла, викидаючи водяні струмені, які досконалими арками злітали й забризкували все — і стіл, і парасолю, і Ламара Квіна. Той сидів мокрий, як хлющ. З носа, вух, з волосся стікали краплини. До рубця змокла блакитна сорочка й вовняні брюки. Ані взуття, ані шкарпеток на ногах.
Ламар сидів нерухомо, навіть не здригаючись від чергового струменя. Видно, зовсім втратив чутливість. Його увагу прикував і втримував предмет віддалік під парканчиком — в калюжі води стояла нерозпечатана пляшка коньяку «Хайнекен».
Мітч подивився на сусідні будинки. Ні, сусіди, здається, нічого не побачать — стіна з восьмифутових кипарисів забезпечувала приватність території. Ламар його вже помітив, спробував вичавити усміх, кивнув на мокрий стілець коло себе. Мітч відсунув стілець трохи вбік і всівся. Знову плеснула вода.
Ламар знову перевів погляд на дальній паркан, на пляшку. Вони просиділи так цілу вічність, слухаючи шипіння й дзюрчання води. Час від часу Ламар струшував головою, поривався щось вимовити. Мітч незграбно пробував всміхнутися, проте напевне не знав, що належить говорити у таких випадках.
— Ламаре, мені дуже шкода, — нарешті надумав.
Той співчуття прийняв і поглянув на нього.
— Мені теж.
— Я навіть не знаю, що мені сказати.
Ламар таки відірвав погляд від паркана і подивився на гостя. Темне промокле волосся лізло в почервонілі й зболені очі, погляд витримав до наступного сплеску води.
— Та ясно. Але ж і говорити тут нічого. Вибачай, що сьогодні все так вийшло. Нам було не до гостини.
— Не переймайся. Яка там вечеря!
— А ти їх пам’ятаєш? — поцікавився він, здуваючи з вуст краплі води.
— Я пам’ятаю Козінскі, Ходжа — ні.
— Марті Козінскі був одним із моїх найкращих друзів. Сам він із Чикаго. У фірму прийшов на три роки раніше за мене, черга стати наступним партнером була за ним. Він висококласний юрист, ми всі ним захоплювалися й часом зверталися до нього по допомогу. В фірмі ніхто не міг перевершити його у веденні перемовин. Холоднокровним був і ніякому тиску не піддавався.
Ламар витер чоло й втупився в землю. З обличчя стікала вода, змінивши його голос, коли він заговорив знов.
— Троє дітей. Дівчатка-двійнята на місяць старші за мого сина, вони завжди разом гралися, — він заплющив очі, закусив губу й не стримався — заплакав.
Мітчу захотілося піти звідти. Старався не дивитися на Ламара.
— Дуже шкода, співчуваю.
Минали хвилини. Сльози ущухли, поливальниця й далі працювала. Мітч окинув поглядом газон у пошуках вимикача поливальниці. — Він уже двічі хотів було спитати дозволу закрутити кран, та вирішував потерпіти ще, адже Ламар терпів. Може, холодний душ дійсно допомагав? Він поглянув на годинник: за півтори години стемніє.
— Що ж там сталося? — нарешті запитав.
— Нам мало що розповіли. Займалися дайвінгом з аквалангами, а човен вибухнув. Інструктор — місцевий, з острова — теж загинув. Зараз організовують переправлення тіл додому.
— А дружини де були?
— На щастя, вони були вдома. То була ділова поїздка.
— Ніяк не пригадаю Ходжа.
— Ходж — високий блондин, неговіркий. Був. Таких ви зустрічаєте часто, але рідко коли запам’ятовуєте. Як і ти, він закінчив Гарвард.
— Скільки було їм років?
— І йому, і Марті було по тридцять чотири роки. Після Марті Джо мав теж стати партнером. Вони були близькими друзями. Та всі ми були близькими останні роки.
Він пригладив волосся назад пальцями, підвівся й пройшов на суху місцину. З пілок сорочки, рукавів і низу холош потекла вода. Став поруч із Мітчем і задивився поверх крон дерев на будинок сусідів.
— Як «БМВ», сподобався?
— Класний. Прекрасний автомобіль. Дякую за доставку.
— Коли ви приїхали?
— Сьогодні зранку. Уяви, вже накрутили триста миль до вечора.
— А дизайнерка була?
— Авжеж. Вони з Еббі вже витратили річну зарплату.
— От і добре. І будинок гарний. Ми раді, що ви приїхали, Мітчу. Я ще раз перепрошую, що все так вийшло. Тобі тут сподобається.
— Не потрібно вибачатися. Я все ще не можу в це повірити. Я просто в ступорі. Як подумаю, що дивитимуся на його дружину, дітей — мені не по собі. Хай би мене краще батогом відхльостали, ніж піти зараз до них.
У двір вийшли жінки і підійшли до басейна. Кей підійшла до крана і закрутила його.
Вони покинули Чикаго-Гарденс і влилися в потік автівок, які рухалися до центру міста, просто у призахідне сонце. Вони трималися за руки, та говорили мало. Мітч відкрив люк у даху автомобіля і опустив бокове скло. Еббі перебрала старі касети й взяла Спрінгстіна. Стереомагнітофон працював справно. Салоном до вікон полинула мелодія «Голодного серця», а маленький сяючий родстер мчав у бік річки. Разом із сутінками на Мемфіс спускалося важке тепле вологе повітря. Майданчики для гри у софтбол оживали: команди вгодованих гравців, затягнутих у вузькі спортивні штани та викличні яскраво-жовті футболки, прокреслювали крейдою лінії на полі й готувалися до серйозної битви. Автомобілі, в яких тіснилися групки підлітків, під’їжджали до забігайлівок, щоб і пивка попити, і потеревенити, і позалицятися. Мітч вже всміхався. Старався зараз не думати про Ламара, Козінскі й Ходжа. Йому чого сумувати? Вони не були його друзями. Звісно, жаль їх, жаль їхні родини, та він і не знав цих людей. А от він, Мітчел. І. Мак-Дір, простий парубок, бідняк, мав досить, щоб почуватися щасливим. Красуня дружина, новий будинок, новий автомобіль, диплом випускника Гарварда. Гострий розум, міцне тіло, яке не набирало зайвої ваги й не потребувало довгих годин сну. Вісімдесят тисяч доларів на рік зараз. За два роки буде більше сотні тисяч. А все, що для цього потрібно — це працювати по дев’яносто годин на тиждень. Ось так просто.
Він повернув на заправку, залив у бак п’ятнадцять галонів пального, зайшов заплатити, купив шість пачок кукурудзяного печива «Michelob». Еббі одразу розпакувала аж дві, і їхнє авто одразу влилося в потік автомобілів. Мітч уже усміхався.
— Пропоную кудись поїхати, — мовив він до дружини.
— Ми для цього не так одягнені.
Мітч окинув поглядом її стрункі загорілі ноги. Вдягнена вона була у білу бавовняну спідничку вище колін і сорочку з такої ж тканини. На ньому самому — шорти, старенька чорна теніска й сандалі.
— З такими ніжками тебе пропустять до будь-якого ресторану навіть у Нью-Йорку.
— Зазирнімо до «Рандеву»? Там стиль кежуал прийнятний.
— Чудова ідея.
Авто залишили на приватній автостоянці і пройшлися два квартали вузенькою алеєю. Пахощі вуличного барбекю туманом загустили парке літнє повітря, ніжно лоскотали ніздрі, рот, очі та сягали навіть шлунку. Разом із димком вони просочувалися назовні крізь вентиляційні отвори, приєднані до масивних печей у найкращому ресторані міста. Там смажилися першокласні свинячі реберця, що й прославили цей заклад. Аби потрапити до «Рандеву», потрібно було спуститися східцями вниз, нижче рівня вулиці — до цокольного поверху старовинної будівлі з червоної цегли, яка вбереглася від зносу тільки завдяки закладу, який і прославив його серед містян.
Тут було завжди людно, резервували столики, але по четвергах, видно, було спокійніше. Крізь людну залу, яка нагадувала печеру, їх провели до столика, накритого червоною картатою скатертиною. На них звернули увагу — так, вони часто викликали зацікавлені погляди. Чоловіки й жувати припиняли, і коло рота завмирала рука з наїдком, коли повз них із поставою й ходою моделі пропливала Еббі Мак-Дір. Якось у Бостоні вона йшла тротуаром, на неї задивилися водії, й дорожній рух просто спинився. Для них вже звичними стали посвистування й прицмокування вслід — навіть Мітч вже до них звик. Сам він дуже пишався красунею дружиною.