— Ви тільки тепер їдете додому?
— Так. День був напружений.
Датч ліхтариком посвітив на годинник на руці: пів на дванадцяту.
— Ну, обережно на дорозі.
— Гаразд. За кілька годин побачимося.
«БМВ» звернув на Фронт-стріт і поїхав у ніч. «Кілька годин, — подумав Датч. — Ці новачки прямо божевільні. На роботі вісімнадцять, двадцять годин. Шість днів на тиждень, а то й сім. Всі так рвуться стати юристами світового класу й за добу заробляти по мільйону. Бувало, на роботі цілодобово сиділи, спали за столом». Все це він уже бачив. Та довго це не триватиме. Такого напруження людське тіло не витримує. За півроку вони втрачають запал. Працюватимуть по шість днів на тиждень, годин по п’ятнадцять. Тоді п’ять днів із половиною. Згодом по дванадцять годин.
Ніхто не витримує графіка стогодинного тижня більш ніж шість місяців.
7
Одна з секретарок порпалася у стелажі з паперами у пошуках чогось, що терміново знадобилося Ейвері. Друга з блокнотом для стенограм у руках стояла перед ним самим, записувала його вказівки, які він диктував тоді, коли припиняв кричати на когось по телефону і слухав, що йому відповідали. На корпусі телефону горіли три червоні вогники. Щойно Толлар звертався до телефонного співрозмовника, як обидві секретарки починали гиркатися між собою.
Мітч увійшов до кабінету, спинися коло дверей.
— Замовкніть! — визвірився на них Ейвері.
Перша різко захряснула шухляду й перейшла до другої шафки з документами. Нахилившись, витягла нижню шухлядку. Ейвері до другої клацнув пальцями і вказав на настільний календар. Не прощаючись, кинув слухавку.
— Що там у мене сьогодні? — запитав, витягуючи зі стелажа папку.
— О десятій зустріч у місті з представниками Національного податкового управління. О першій — з Натаном Локом у справі Спінози. О пів на четверту засідання партнерів фірми. Завтра ви весь день маєте бути в суді, тож сьогодні мали готуватися до суду.
— Чудово. Все відміняй. Замов квиток на літак до Г’юстона на суботу після полудня і назад на ранок понеділка.
— Так, сер.
— Мітчу, де папка Кеппса?
— В мене на столі.
— Ти багато встиг розібрати?
— Майже все перечитав.
— Доведеться працювати напружено. Це з Сонні Кеппсом я щойно розмовляв. У суботу він хоче зустрітися у Г’юстоні і вимагає попередній варіант угоди про партнерство.
Раптом у порожньому шлунку Мітча затіпався нерв. Та угода, якщо він правильно пам’ятає, була на сто сорок сторінок.
— Хоча б попередній проект, — підзиваючи жестом секретарку, вів далі Ейвері.
— Без проблем, — якомога впевненіше спробував сказати Мітч. — Я підготую, не досконалий, але проект підготую.
— Мені він потрібен у суботу до обіду, якомога детальніший. Скажу секретарці показати Ніні, де в комп’ютері знайти зразки угод, зекономиться час на диктування й друк. Знаю, що виглядатиме не зовсім чесно, та від Сонні Кеппса ми теж чесності не діждемося. Він звик вимагати. Поставив мені крайній термін: скласти угоду за двадцять днів, інакше все накриється. Тепер зупинка лише за нами.
— Я все зроблю.
— Чудово. Давай о восьмій зустрінемося, щоб розібратися, на чому спинилися.
Ейвері натиснув на одну з кнопок і почав із кимось сперечатися. Мітч повернувся до свого кабінету й поглянув на папку Кеппса під вантажем п’ятнадцяти інших папок.
З-за дверей з’явилася голова Ніни.
— Вас хоче бачити Олівер Ламберт.
— Коли?
— Казав, одразу, як повернетеся.
Мітч кинув погляд на годинник. Він лиш три години на роботі, а вже так стомився!
— Це може почекати?
— Я не думаю. Зазвичай містер Ламберт нікого не дожидається.
— Зрозуміло.
— Краще вам піти до нього зараз.
— А що він хоче?
— Його секретарка не пояснила.
Він одягнув піджак, поправив вузол краватки й поспішив сходами на четвертий поверх. Там на нього вже чекала секретарка Ламберта. Відрекомендувавшись, вона додала, що у фірмі працює понад тридцять один рік; її сам Ентоні Бендіні взяв на роботу, другу, після того, як перебрався до Мемфіса. Звати її Іда Ренфро, та всі тут називають місіс Іда. Вона провела Мітча до кабінету й зачинила двері.
За столом стояв Олівер Ламберт, окуляри тримав у руках — в них тільки читав. Він тепло всміхнувся гостеві, поклав люльку на бронзову підставку.
— Доброго ранку, Мітчу, — тепло привітався; говорив повільно, наче йому було байдуже до плину часу. Посидьмо он там, — вказав рукою на диван. — Кави хочеш?
— Ні, дякую.
Він умостився на м’яке сидіння, директор сів на твердий високий офісний стілець; співрозмовник дивився зверху вниз. Мітч розстебнув піджак і спробував розслабитися. Він схрестив ноги і поглянув на нові черевики «Коул Хан». Двісті доларів — година роботи співробітника фірми, на якій неначе друкували гроші. Він пробував розслабитися, та з пам’яті не йшла паніка у голосі Ейвері, відчай в очах під час телефонної розмови з тим Кеппсом. Ну от, другий день на роботі, а вже голова розколюється, і живіт поболює.
Олівер-Ламберт усміхнуся до нього з висоти сидіння, так щиро, по-батьківськи. Видно, зараз настав час для якоїсь лекції. На Ламберті була білосніжна хрустка сорочка з тонкої бавовни; застебнута на всі ґудзики; шию оперізував темний шовковий метелик — такий одяг надавав чоловіку вигляду надзвичайного розуму й мудрості. Як завжди о такій порі, шкіра мала досконалий відтінок бронзової засмаги — у Мемфісі стояла середина літа. Діамантово поблискувала білозуба усмішка. Це був шістдесятирічний чоловік-супермодель.
— Всього пару запитань, Мітчу. Я розумію, ти вже дуже завантажений роботою.
— Так, справді, сер.
— У крупній юридичній фірмі стан паніки — це норма життя, а від таких клієнтів, як Сонні Кеппс, захворієш на виразку. Та наші клієнти є нашими активами, тому ми щодня за них себе гробимо.
Мітч усміхнувся й насупився водночас.
— Два запитання, Мітчу. Перше: у суботу ми з дружиною хотіли би запросити вас із Еббі на вечерю. Ми часто це робимо десь у місті і радо запрошуємо друзів. Я й сам полюбляю чаклувати на кухні, тож ціную вишукану кухню та напої. Зазвичай ми замовляємо столик в одному з улюблених міських ресторанів, кличемо друзів, а тоді розкошуємо за вечерею, до прикладу, з дев’яти страв і рідкісними винами. Ви з Еббі вільні в суботу?
— Авжеж.
— Прийдуть також з дружинами Кендал Махан, Воллі Хадсон, Ламар Квін.
— Ми радо приймемо запрошення.
— Домовилися. Моє улюблене в Мемфісі місце — «Жюстен». Це старий французький ресторан, кухня вишукана, і карта вин справляє враження. Як щодо сьомої вечора в суботу?
— Ми прийдемо.
— І друге — нам варто дещо обговорити. Я впевнений, що ти це добре розумієш, та варто й нагадати, адже для нас питання дуже важливе. Я знаю, що в Гарварді вам пояснювали, що між вами, юристами і клієнтами, існують довірливі стосунки. Ти маєш цей привілей як юрист, і ніхто не може тебе примусити виказати таємницю клієнта. Така інформація суворо конфіденційна. Порушенням професійної етики вважається обговорення справ клієнта з будь-ким. Це стосується будь-якого юриста, проте у нашій фірмі до професійних обов’язків ставлення дуже серйозне. Справи клієнтів не обговорюють ні з ким. Ані з іншими юристами. Ані з дружинами. Навіть між собою. Зазвичай удома ми про бізнес не розмовляємо, і дружини вже навчилися не ставити нам запитань. Менше говориш — краще живеться. Засновник нашої фірми містер Бендіні у секретність вірував сам і нас до неї привчав. Ти ніколи навіть не почуєш, щоб поза межами фірми хоч один із нас навіть ім’я клієнта вимовив. Ось так ми серйозно це сприймаємо.
«І що ж з цим мені робити?», — запитав себе Мітч. Таку промову й другокурсник може виголосити.
— Я зрозумів, містере Ламберт. Щодо мене можете не турбуватися.
— «Розпущені язики програють справи» — таким був девіз містера Бендіні, і він його застосовував до всього. Ми просто ні з ким не обговорюємо наші справи на роботі, з дружинами включно. Ми тихі, потайні, і нам подобається такими бути. Ти зустрічатимеш у місті інших юристів, рано чи пізно вони тебе запитуватимуть про фірму чи про клієнтів. Ми про це не розмовляємо, зрозумів?