— І що ж ти наготувала? — облизуючи губи, поцікавився Мітч.
Вона кивнула, мовляв, поглянь сам, і він підняв покришку. Задивився на страву. Не глянувши на Еббі, запитав:
— Що це?
— Телятина піката.
— Яка телятина?
— Піката.
Мітч поглянув на годинник.
— А я думав, що час для сніданку.
— Я вчора на вечерю готувала, пропоную поїсти зараз.
— Телятину піката на сніданок?
Вона всміхнулася й злегка кивнула. А він знов кинув погляд на стіл, все проаналізував секунду-дві. Нарешті сказав.
— Пахне чудово.
8
Суботній ранок. Мітч спав довше, в офіс поїхав до сьомої.
Голитися не став, одягнув джинси, стару сорочку й мокасини на босу ногу. Як у студентські роки.
Угода Кеппса друкувалася й передруковувалася ще у п’ятницю ввечері. Він щось виправляв, і Ніна все вже доробила вчора о восьмій вечора. Мітч зрозумів, що крім роботи, в неї не було, чи майже не було ніякого життя, тож він, не вагаючись, завантажив її роботою. Сама сказала, що не проти працювати понаднормово, тож на його прохання вийшла на роботу і в суботу.
Ніна приїхала на дев’яту, одягнена в джинси, які би й бегемоту підійшли. Він подав жінці угоду — всі двісті шість сторінок з найновішими уточненнями, — й попросив передрукувати все вчетверте. На десяту було призначено зустріч із Ейвері.
У суботу в фірмі все змінювалося. Прийшли на роботу всі співробітники, більшість партнерів, декілька секретарок. Клієнти не приходили, тому дрес-коду не дотримувалися. Ніяких краваток. А джинсів було скільки, що хоч зараз на ковбойський ярмарок. Дехто поприходив у бейсболках і сорочках, таких накрохмалених, що здавалося, наче вони скриплять від поруху.
Але тиск робочої напруги не спадав, принаймні його на собі відчував новий співробітник фірми Мітчел І. Мак-Дір. Він скасував консультації перед екзаменом — і в четвер, і в п’ятницю, і в суботу; всі п’ятнадцять папок з матеріалами лежали на полиці, припадали порохом і нагадували Мітчу про те, що він може стати першим у фірмі працівником, котрий провалить екзамен.
О десятій вони вже мали на руках готовий четвертий варіант угоди, і Ніна церемонно її поклала на столі перед Мітчем, а сама пішла, щоб приготувати кави. Тепер документ розрісся до двохсот дев’ятнадцяти сторінок. Мітч уже чотири рази все перечитав, а пункти про оподаткування навіть вивчив напам’ять. Далі він поважно покрокував до кабінету партнера й поклав папери на стіл. Там секретарка спаковувала велетенський портфель, Ейвері балакав по телефону.
— Скільки сторінок? — запитав він, кладучи слухавку.
— Понад двісті.
— Вражає. І як, все до ладу?
— Ніби так. Усе переглядав, це вже четвертий варіант від учора. Майже досконало вийшло.
— Побачимо. Я читатиму в літаку, після мене Кеппс вивчатиме все з лупою в руці. Якщо виявить помилку, здійме бучу й погрожуватиме, що нічого не заплатить. Скільки годин на це в тебе пішло?
— З середи — п’ятдесят дві з половиною години.
— Знаю, я тебе підганяв, вибачай. Важкий у тебе видався перший тиждень. Інколи самі клієнти підганяють, тиснуть, і це не востаннє нам доводиться ламати шиї заради тих, хто платить по двісті доларів за годину. Такий бізнес.
— Я не проти. З підготовкою до екзамену затримка, але я все нажену.
— Цей пройдисвіт Хадсон уже тебе дістав?
— Ні.
— Як почне, то дай знати. Він тільки п’ять років, як партнер, а любить з себе корчити професора. Академіком себе вважає. Не люблю його.
— Ні, з ним нема проблем.
Ейвері склав угоду до портфеля.
— А де ділова записка, інші документи?
— Я накидав чорнові варіанти. Ви казали, що маємо двадцять днів.
— Воно то так, та давай швидше. Кеппс любить вимагати задовго до зазначених термінів. Завтра на роботі будеш?
— Я не збирався приходити. Просто дружина дуже наполягає, щоб ми сходили до церкви.
Ейвері похитав головою.
— От люблять жінки втручатися, правда? — сказав, не чекаючи на відповідь Мітча.
Той змовчав у відповідь. — Давай-но до наступної суботи розберемося з Кеппсом.
— Гаразд. Без проблем.
— Ми говорили з тобою про Кокер-Хенкса? — копирсаючись у папці, запитав Ейвері.
— Ні.
— Ось воно. Кокер-Хенкс — крупний генеральний підрядник із Канзас-Сіті. Він по всій країні має контрактів на сто мільйонів доларів. Такі собі «Голловей Бразерз» із Денвера пропонують його перекупити. Хочуть ще додати майно, цінних паперів, підкинути готівкою. Досить мудра оборудка. Ти ознайомся з паперами у папці, і в вівторок зранку, як я повернуся, побалакаємо.
— Скільки маємо часу?
— Тридцять днів.
Папка не була настільки грубою, як Кеппсова, та однаково справляла враження. Мітч буркнув собі під ніс: «Тридцять днів».
— Ця оборудка коштує вісімдесят мільйонів, і нам за роботу перепаде двісті тисяч. Непогано. Щоразу, як заглядатимеш у папку, записуй у рахунок годину роботи. Коли матимеш час, тоді й розбирайся. От їдеш на роботу, згадав про справу Кокер-Хенкса, записуй годину. Це бездонна бочка.
Ейвері подумки смакував можливість мати клієнта, який платитиме, скільки вони скажуть. Мітч попрощався й повернуся до себе.
В той час, коли подружжя, випивши коктейлі, вивчало карту вин і вислуховувало думку Олівера Ламберта щодо особливостей і відтінків французьких вин, а також їхніх відмінностей, жалкуючи про те, що не залишилися вдома їсти піцу і дивитися телевізор, двоє чоловіків відчинили підібраним ключем дверцята блискучого «БМВ», що стояв на майданчику поряд із «Жюстеном». Одягнені вони були в костюми з краватками, підозр ні в кого не викликали. Авто завелося й попрямувало до центру, до нового будинку містера та місіс Мак-Дір. «БМВ» поставили куди слід — у гараж. Чоловік за кермом дістав інший ключ, тоді обидва зайшли в будинок. Херсі зачинили у ванній. Не вмикаючи світла, вони поклали на стіл шкіряну валізку, з неї дістали й натягли на руки гумові рукавички, і лиш тоді взяли маленькі ліхтарики.
— Спочатку телефони, — сказав один.
Вони справно працювали у пітьмі. З телефону зняли й розкрутили слухавку. До мікрофона у порожнині трубки за десять секунд вклеїли крихітний, не більший за родзинку, передавач. Коли клей підсох, мікрофон поставили на місце, слухавку зібрали й приєднали на своє місце, телефон вчепили назад, на стіну кухні. Всі голоси чи сигнали передаватимуться до невеликого приймача, який встановлять на горищі; поруч інший, потужніший передавач транслюватиме сигнали через усе місто до антени, встановленої на Бендіні-білдінг. Джерелом живлення служитиме лінія змінного струму, і жучки в домі працюватимуть постійно.
— Ходімо до кімнати.
Валізку поклали на дивані. Над кріслом у панелі стіни забили й вийняли невеликий цвяшок. У дірочку вставили чорний циліндрик — півтора на двадцять п’ять міліметрів; закріпили краплиною епоксидної смоли. Мікрофон був невидимим. Тонесенький, мов волосина, провід через панельний шов протягли до стелі, далі його підведуть до передавача.
Точно такі самі мікрофони встановили у кожній спальні. Чоловіки знайшли у шафці стрем’янку і вилізли на горище. Один з них дістав приймач і передавач із сумки, другий обережненько тягнув по стіні тонкі дротини. Зібравши всі, він обмотав їх ізоляційною стрічкою і закріпив у кутку, де товариш встановлював передавач у картонній коробці. Встановили живлення: до нього приєднали провід од лінії перемінного струму. Над дахом між черепицями ледь стриміла невеличка антена.
На темному горищі було дуже парко, і чоловіки вже важко дихали. Поверх передавача вчепили верхню коробку від старого радіо, зверху накидали якихось провідців та ганчір’я. Цей найдальший куток горища ніхто не перевірятиме місяцями, а то й роками. А якщо й добереться хто, то побачить старий непотріб; його можуть просто забрати й викинути, нічого не запідозривши. Чоловіки помилувалися своєю роботою, а тоді спустилися до будинку.
Вони ретельно замели за собою сліди. За десять хвилин завдання було виконано.
Херсі випустили; прокралися до гаража, автомобіль тихо виїхав на дорогу та зник у нічній пітьмі.