— Жахливо.
— Еге ж.
— А де його знайшли?
Ейвері прокашлявся. Обвів поглядом залу.
— У твоєму кабінеті.
— Що?!
— Так, потім усе почистили.
— Та ви жартуєте!
— Ні, я кажу серйозно. Відтоді минули роки. Кабінет використовувався вже не раз. Все гаразд.
Мітчеві мову відібрало.
— Ти ж не забобонний? — запитав Ейвері з гидким посміхом.
— Звісно що ні.
— Я подумав, що тобі варто буде сказати; правда, ми про таке не розмовляємо.
— А можна поміняти кабінет?
— Авжеж. Провали свій іспит, і ми тебе переведемо у підвал, в один із тих кабінетиків — не для юристів.
— Якщо провалю екзамен, у цьому ви будете винні.
— Ага, але ж ти не провалишся?
— Якщо ви всі змогли здати, то і я здам.
З п’ятої до сьомої ранку в Бендіні-білдінг було порожньо й тихо. Близько шостої приїхав Натан Лок, пройшов до свого кабінету і замкнувся. З сьомої години прибували співробітники; приміщення наповнювалося голосами. До сьомої тридцять майже всі вже були на місцях, лише кілька секретарок ще підходили. О восьмій була вже сила народу, в коридорах панував звичний хаос. Важко ставало сконцентруватися — хтось постійно тебе переривав. Без угаву дзеленчали телефони. На восьму всі були на місцях. Чи принаймні рахувалися на місцях — юристи, молодші співробітники, клерки, секретарки.
Мітч знав ціну ранніх робочих годин, проведених наодинці. Він на півгодини перевів стрілку будильника й тепер будив Датча не о п’ятій тридцять, а о п’ятій ранку. Випивши за раз дві чашки кави, він наповнював хол і коридор світлом і проходив будівлею. Часом навіть у кабінеті Ламара, коли світанок був ясним, він стояв перед вікном і споглядав, як над могутньою Міссісіпі народжувався новий день. Бувало, рахував баржі, які струнким рядком вимальовувалися перед поромами і поволі піднімалися по річці. Спостерігав, як мостом дюйм за дюймом сунули вантажівки. Та він не гаяв намарно багато часу. Він диктував листи і повідомлення, короткі описи, нагадування, а ще сотні документів, які Ніна потім мусила друкувати, а Ейвері — переглядати. І готувався до іспиту.
На ранок після траурної церемонії на честь загиблих юристів Мітч зайшов до бібліотеки узяти якийсь підручник, і його увагу знову привернули портрети. Він підійшов до стіни ближче, знову дивився на зображених людей і пригадував короткі некрологи, які почув від Ейвері. П’ять юристів померли за двадцять років. Небезпечне місце роботи. У блокноті він занотував імена та дати. Уже пів на шосту.
В коридорі почувся шум, і він наполохано смикнувся вправо. У темряві стояв і глипав на нього містер Чорні Очиці. Підійшов до дверей і все дивився на Мітча.
— Що ти робиш? — запитав вимогливо.
Мітч повернувся й спробував усміхнутися.
— Доброго ранку. Виходить, що я тут готуюся до екзамену.
А Лок зиркнув на портрети і знову втупився у Мітча.
— Ясно. А чого так ними зацікавився?
— Просто цікавість. У фірмі є й своя доля трагедії.
— Вони мертві. А коли не здаси екзамен — ото буде справжня трагедія.
— Я маю намір успішно здати.
— А я не таке чув. Твої способи навчання вже непокоять партнерів.
— А перевиконані суми рахунків для фірми партнерів не непокоять?
— Не варто бути гострим на язик. Тобі ж казали, що екзамен з адвокатури для фірми пріоритетний. Фірмі не потрібен найманець, який не має юридичної ліцензії.
Мітча так і під’юджувало кинути гостре слівце, ще й не одне, щонайменше з десяток. Проте стримався. Лок ступив назад і щез. У себе Мітч зачинив двері. Записку з іменами й датами сховав до шухляди, потім розгорнув підручник з конституційного права.
10
У суботу після іспиту Мітч не пішов на роботу, і в будинку не сиділося. Тож він до обіду скопував клумби й чекав. Після закінчення ремонту будинок набув доволі презентабельного вигляду, і, звісно, настав час запрошувати гостей. Першими мали бути її батьки. Еббі впродовж тижня все мила та полірувала. І ось прийшла пора. Вона пообіцяла, що батьки довго не затримаються — пробудуть кілька годин, не більше. Він же пообіцяв бути надзвичайно ґречним.
Мітч помив і відполірував обидві автівки, тепер вони так виглядали, наче щойно з виставкової зали. Сусідський хлопчина підстриг газон. Містер Райс вже місяць підживляв його добривом, і тепер, як він казав, трава саме «вбиралася в ріст».
Опівдні вони прибули, й Мітч неохоче залишив клумби. Усміхнувся, привітався й вибачився, що треба піти помитися. Видно було, як їм некомфортно, та цього йому й хотілося. Душ він приймав довго. А Еббі тим часом батькам показувала кожен предмет меблів, кожен клапоть шпалер. І це справляло враження на Сазерлендів. Дрібниці завжди справляють враження. Вони полюбляли побалакати про те, хто що має і чого нема в інших. Батько Еббі був президентом невеликого окружного банку, що вже близько десяти років ледь не розвалювався. А мати була занадто панська, щоб працювати, тож усе своє свідоме життя проводила в пошуках якоїсь соціальної діяльності, такої, якої не було в маленькому містечку. Вона дослідила власну генеалогію й коріння знайшла у королівському домі якоїсь країни Старого Світу, що завжди справляло враження на шахтарів у Дейнсборо, в штаті Кентуккі. З блакитною кров’ю у венах вона не могла собі дозволити нічого, крім байдикування, тож основними її заняттями стали гра у бридж, теревені про чоловікові гроші, зневажання нижчих за статусом і «гарування» у клубі садівництва. А він був на побігеньках, звик підстрибувати, коли вона на нього гавкала, і жити в постійному страху, щоб не дай боже її розізлити. Від самого народження вона втовкмачувала доньці прагнення бути кращою за всіх, досягати найкращих успіхів, а найголовніше — вийти заміж за найкращого. А донька повстала, вийшла заміж за бідолаху без грошей, з напівбожевільною матір’ю і братом-злочинцем.
— Гарне тут у вас місце, Мітчу, — намагаючись порушити кригу мовчанки, завів мову містер Сазерленд. Вони сиділи за столом, Еббі розставляла страви.
— Дякую, — більше нічого, лиш «дякую». Мітч зосередився на тарілці. За обідом вони від нього не діждуться усміху. Що менше він говоритиме, то незатишніше вони почуватимуться. Він хотів, щоб їм було ніяково, щоб вони почувалися винними, відчули, що схибили. Жадав крові. Це ж вони вирішили бойкотувати весілля. Вони кинули камінь, не він.
— Тут усе таке миле, — видала тираду в його бік мати Еббі.
— Дякую.
— Мамо, ми так пишаємося домом, — сказала Еббі.
Розмова між ними потекла навколо ремонту й умеблювання. Чоловіки їли мовчки. А жінки обговорювали, як декоратор переробила цю кімнату, а як — ту. Часом довгі паузи в розмові у відчаї Еббі заповнювала всім, що тільки спадало на думку. Мітчеві її навіть стало шкода, однаково він не зводив погляду зі столу. Напругу за столом вже можна було різати ножем.
— Тож ти знайшла роботу? — запитала місіс Сазерленд.
— Так. Почну з понеділка. Навчатиму третьокласників у єпископальній школі при церкві святого Андрія.
— Учителям багато не платять, — буркнув її батько.
«От ніяк не вгомониться!», — подумав Мітч.
— Тату, та мені байдуже до грошей. Я вчитель. А для мене це найважливіша на світі професія. Якби мені були потрібні гроші, то я би навчалася в медичному.
— Третьокласники — вони в цьому віці такі хитрі, — додала мати. — Ти й сама невдовзі захочеш дітей.
А Мітч вже надумав собі: якщо цих людей щось і приваблюватиме в Мемфісі, щоб тут часто бувати, то це будуть онуки. Тож вирішив, що вони можуть і довше почекати. І сам він рідко коли бував серед малих дітей — не було племінниць чи племінників, хіба може у Рея по країні десь знайдуться. Та й до дітей його не надто тягнуло.