— Окей. Вчора я обідав на Юніон у ресторані Ланскі. Підходить до мене цей чоловік і всідається за мій стіл. Знає, хто я. Показує мені значок і називає своє ім’я — Вейн Тарранс, каже, що він — спецагент ФБР. Я поглянув на значок — він справжній. Каже, що хотів зі мною зустрітися, бо нам варто познайомитися. Сказав, що ФБР цікавиться фірмою, і що я тут нікому не повинен довіряти. Я запитав, чому, а він відповів, що не має часу розказувати, зробить це пізніше. Я сиджу, не знаю, що казати, просто слухаю його, а він додає, що знайде мене іншим разом. А тоді каже, що смерті Козінскі й Ходжа не були випадковими. Потім іде геть. Вся розмова тривала менше п’яти хвилин.
Чорні Очиці придивлявся до Мітча й ловив кожне його слово.
— Ви ніколи раніше не бачилися?
— Ніколи.
— Кому ти про це розповідав?
— Тільки Ламару. Перше, що зробив уранці — сказав йому.
— Дружині?
— Ні.
— Він не лишив тобі телефон, щоб ти дзвонив?
— Ні.
— Я маю знати кожне слово цієї розмови, — вимогливо сказав Лок.
— Я вже сказав усе, що пам’ятаю. Дослівно не можу все передати.
— Ти впевнений?
— Дайте подумати.
Ну, дещо Мітч та замовчить. Знов поглянув у Чорні Очиці, знаючи, що Лок про щось підозрює.
— Так от. Ще він сказав, що побачив моє прізвище у газеті й зрозумів, що я — новий співробітник фірми. Це й усе. Я все вам розповів. Розмова була дуже коротка.
— Постарайся все згадати, — вимагав Лок.
— Я запитав, чи він не хоче чаю. Він відмовився.
Магнітофон вимкнули, партнери, здається, трохи заспокоїлися. Лок підійшов до вікна.
— Мітчу, у нас були невеликі проблеми з ФБР, з Податковим управлінням теж. Так уже триває декілька років. Дехто з наших клієнтів — великі цабе — заробляють мільйони, витрачають мільйони і хочуть платити якомога менше податків, а то й не платити взагалі. Нам платять тисячі доларів за те, щоб законним способом уникати сплати податків. Всі знають: коли нам платять клієнти, ми готові ризикувати. Зараз ми говоримо про таких хитромудрих бізнесменів, які розуміють, що таке ризик. І за нашу винахідливість вони гарно платять. Певні наші прикриття й відписки видаються Податковому управлінню сумнівними. За минулі двадцять років ми вигравали позови щодо таких справ. Ми їм не подобаємося, вони не подобаються нам. Окремі наші клієнти не завжди дотримуються етичних норм, це непокоїть ФБР, і воно за ними слідкує. І за нами ФБР теж наглядає останні три роки. Тарранс — новачок, який хоче слави. Він тут менше року, і нам усім, як більмо на оці. Ти більше з ним не повинен розмовляти. Вчорашня коротка бесіда записувалася, це напевне. Він небезпечний, надзвичайно небезпечний. Це нечесна гра, невдовзі ти переконаєшся, що федерали ведуть нечесну гру.
— Скількох наших клієнтів засудили?
— Жодного. Ми вигравали всі позови Податкового управління.
— А як щодо Ходжа й Козінскі?
— Правильне запитання, — відповів Олівер Ламберт. — Ми й досі не знаємо, що саме там сталося. Спершу все здавалося нещасним випадком, та наразі ми не впевнені. На борту з ними був чоловік із місцевих — за капітана й за інструктора з дайвінгу. Місцева влада повідомила, що він був ланкою в ланцюгу доставки наркотиків з Ямайки, і не виключена ймовірність того, що вибух було організовано для нього. Він теж, звісно, загинув.
— Я гадаю, ми ніколи не дізнаємося правди, — додав Ройс Мак-Найт. — Поліцейські там довго не дошукувалися. А ми ж ухвалили хоч родини загиблих підтримати, тож вирішено, що стався нещасний випадок. І, по правді, ми не знаємо, як вирулити цю ситуацію.
— Нікому про це анічичирк! — наказав Лок. — Від Тарранса тримайся подалі. Якщо знов вийде на тебе, дай нам знати. Відразу, зрозуміло?
— Так, сер.
— Дружині ані слова, — додав Ейвері.
Мітч кивнув.
Обличчя Олівера Ламберта знову оповила батьківська турбота, на устах з’явилася лагідна усмішка. В руках він крутив дужку окулярів.
— Мітчу, ми знаємо, що ситуація тебе трохи лякає, але ми вже звикли до такого. Ми самі зі всім розберемося, а ти нам довірся. Ми не боїмося ні містера Тарранса, ні ФБР, ні Головного податкового управління, ні будь-кого іншого, тому що ми не зробили нічого незаконного. Ентоні Бендіні побудував свою фірму завдяки невтомній праці, здібностям і безкомпромісній моралі. Ми все це перейняли. Деякі клієнти не янголи, але жоден наш юрист ще не читав моралі своєму клієнту. Тобі не варто за це переживати. Тримайся подалі від цієї людини — він дуже, дуже небезпечний. Йому лиш дай привід — то на голову сяде.
Лок направив на Мітча кривого пальця.
— Подальші твої контакти з цим Таррансом ставлять під загрозу твоє майбутнє у нашій фірмі.
— Я розумію, — відповів Мітч.
— Він розуміє, — підтримав його Ейвері. А Лок глянув на Толлара.
— Ось і все, що ми тобі збиралися сказати, Мітчу, — сказав містер Ламберт. — Будь обачним.
Мітч із Ламаром вийшли і попрямували до сходів.
— Давай Девашера, — кинув Лок Ламберту, котрий уже взявся за слухавку.
Минуло дві хвилини, а два старших партнери вже сиділи за захаращеним столом Девашера.
— Ти слухав? — запитав Лок.
— Звісно, Нате, я слухав. Ми чули кожне його слово. Ти з ним добре попрацював. Гадаю, що він наляканий і тепер уникатиме Тарранса.
— А як там з Лазаровим?
— Я мушу йому сказати. Він же бос. Ми не можемо вдавати, ніби нічого не було.
— І як вони вчинять?
— Нічого серйозного. Слідкуватимемо за хлопцем цілодобово, послухаємо його дзвінки. Чекатимемо. Він сам не діятиме. Це справа Тарранса. Він знов на нього вийде, і цього разу ми будемо поруч. Старайтеся його тримати на фірмі допізна. Коли виходитиме, по можливості повідомляйте нам. Я, по правді, не думаю, що все так погано.
— І чого вони вийшли на Мак-Діра? — запитав Лок.
— Я так думаю, це їхня нова стратегія. Пам’ятайте, Козінскі й Ходж до них пішли самі. Можливо, вони розповіли більше, ніж ми думаємо, я не знаю. Може, вони гадають, що Мак-Дір більш податливий, бо він щойно зі студентської лави й повен ідеалізму, такий собі високоморальний — як он Оллі. Це було непогано. Оллі, справді непогано.
— Заткни пельку, Девашере.
Посмішка зникла, Девашер закусив губу, та нічого не відповів. Глянув на Лока.
— Ви ж знаєте, який буде наступний крок, чи не так? Якщо Тарранс напосідатиме, телепень Лазаров одного разу мені подзвонить і накаже його прибрати. Заткнути навіки пельку. Засунути в бочку і вкинути в Затоку. І коли таке станеться, ви, вельмишановні панове, достроково вийдете на пенсію й зникнете з країни.
— Та не може ж Лазаров наказати вбити ефбеерівця!
— Ой, це буде ідіотським ходом, але ж Лазаров і є ідіот. Його наша ситуація аж надто непокоїть. Постійно телефонує, про все розпитує. А я і відповідаю на всі розпитування. Він то вислухає, то вилається. А то скаже, що має порадитися з начальством. Та якщо він накаже прибрати Тарранса, ми Тарранса приберемо.
— Від цього вже починає в животі крутити, — сказав Ламберт.
— О, тобі хочеться розхворітися, Оллі. А ти дозволь своєму хлопчику в черевичках від Гуччі заприятелювати з Таррансом, розбалакатися. Й тоді матимеш в дідька більше, ніж біль в животі. Тож я вам пропоную так завантажити Мак-Діра роботою, щоб у нього навіть не було часу думати про Тарранса.
— Господи, Девашере, та він зараз працює двадцять годин на день. Як завівся першого дня, так і не видохся досі.
— Ока з нього не спускайте. І нехай Ламар Квін із ним зійдеться ще ближче, тоді щойно Мак-Діру щось спаде на думку, він одразу з ним поділиться.
— Чудова ідея, — сказав Лок і поглянув на Оллі. — Давайте як слід побалакаємо з Квіном. Він подружився з Мак-Діром, може, стануть ще ближчими друзями.
— Дивіться, — заговорив Девашер. — Мак-Дір зараз наляканий. Нічого не затіватиме. Якщо Тарранс на нього вийде, вчинить так само, як сьогодні. Знов побіжить до Квіна. Він вже довів, кому довіряє.
— А дружині вчора розповів?