— Я не потребую тривалого сну.
— А якої думки про це дружина?
— А чому ви думаєте, що це важливо?
— Їй же не подобається, що ти так довго сидиш на роботі?
Мітч уважно глянув на Ейвері і пригадав вчорашню суперечку з Еббі — на обід він з’явився вдома за три хвилини до півночі. Вони контролювали себе в суперечці, і та сварка була в них поки що найгіршою. Але ж будуть і нові? І ніхто з них не поступився. Еббі ще зауважила, що їй ближчим за чоловіка вже стає сусід, містер Райс.
— Вона мене розуміє. Я пообіцяв, що за два роки стану партнером фірми. А до тридцяти вже вийду на пенсію.
— Здається, ти справді цього прагнеш.
— Але ж у вас немає скарг, чи не так? Кожну годину, зазначену в моєму звіті, було витрачено на одну з ваших папок, і тоді ви, здається, не надто переймалися моїми довгими робочими годинами.
Ейвері поклав роздруківку рахунків на свій стіл і спохмурнів.
— Просто не хочеться, щоб ти здувся, чи щоб занедбав сім’ю.
Дивно було чути таку пораду від типа, який покинув дружину. Мітч постарався надати погляду якомога більше презирства.
— Вам не варто перейматися атмосферою у моїй сім’ї. А моєю роботою ви маєте бути задоволені.
Ейвері наліг на стіл, посунувся до Мітча.
— Слухай, Мітчу, може, мені не вдається пояснити, як слід, але все це — вказівка зверху. Це Ламберт і Мак-Найт стурбовані тим, що ти аж надто наполегливий. Тобто, заявляєшся о п’ятій щодня, навіть часом у неділю. Це вже занадто інтенсивно, Мітчу.
— І що вони казали?
— Багато не говорили. Хочеш, вір, а хочеш — ні, та їм не байдуже до твого сімейного життя. Вони хочуть мати щасливих юристів зі щасливими дружинами. Коли все тіп-топ, тоді і юрист продуктивно працює. А Ламберт просто по-батьківськи опікується тобою. За кілька років він планує вийти на пенсію. Тож прагне забезпечити фірмі славні роки завдяки тобі й іншим молодим. А якщо він занадто про щось допитується чи моралі читає, сприймай із розумінням. Він заслужив на право бути в нас таким собі дідусем.
— То скажіть, що в мене все гаразд. У Еббі все гаразд, ми щасливі, а я дуже продуктивно працюю.
— Ну гаразд. Та наразі нам не до того. Взавтра ми з тобою вирушаємо на цілий тиждень на острів Великий Кайман. У мене ділова зустріч з тамтешніми банкірами з приводу справи Тоні Кеппса та ще пари клієнтів. Поїздка ця ділова. Та все ж знайдеться час і попірнати, і поплавати з аквалангом. Я повідомив Ройса Мак-Найта про те, що ти мені потрібен в поїздці, він усе затвердив. Сказав тобі корисно відпочити. Хочеш поїхати?
— Аякже. Та я здивований.
— Ми їдемо у справах, тому без дружин. Ламберта трохи непокоїло, щоб удома не було через це неприємностей.
— Здається, містер Ламберт аж занадто переймається тим, що в мене коїться вдома. Скажіть, що все в моїх руках. Проблем ніяких не буде.
— Тож ти їдеш?
— Звичайно, їду. Скільки ми там пробудемо?
— Кілька днів. Зупинимося в кондомініумі, який належить фірмі. В іншому спиниться Тоні Кеппс. Я стараюсь організувати чартер від фірми. Але може так статися, що полетимо комерційним рейсом.
— Для себе я проблем не бачу.
На борту лайнера Кайманських авіаліній лише двоє пасажирів були одягнені в краватки, та після першого тосту випитого безкоштовного ромового пуншу Ейвері стягнув свою краватку й засунув її до кишені піджака. Пунш їм подала красива засмагла до чорноти стюардеса з блакитними очима та приємною усмішкою. Ейвері вкотре повторив, які ж тут чудові жінки.
Мітч сидів коло ілюмінатора і усіляко намагався приховати збентеження від першого польоту за межі країни. Він уже й книжку знайшов у бібліотеці про Кайманові острови. Там є три великих острови — Великий Кайман, Малий Кайман та Кайман Брак. На двох менших населення було небагато, туристи до них навідувалися рідко. На Великому Каймані проживає тринадцять тисяч осіб, там зареєстровано дванадцять тисяч корпорацій і три сотні банків. Населення складалося на двадцять відсотків із білих, двадцять — із чорношкірих, решті, здається, було байдуже. Столиця Джорджтаун за останні роки стала інтернаціональним податковим раєм. А банківські вклади були засекречені не згірше за швейцарські. Тут не платили податку на прибуток, корпоративного податку, податку на капітальні вкладення, на майно, чи на дарунки. Часом компанії і вкладники мали гарантоване звільнення від оподаткування на період п’ятдесяти років. Острови були підлеглою територією Британії й мали на диво стабільний уряд. Відсутність податку на імпорт товарів і вкладення в туристичний бізнес забезпечувала популярність уряду. Злочинності й безробіття не було взагалі.
Острів Великий Кайман завдовжки двадцять три милі, завширшки — вісім, місцями — менше, а з літака здавався крихітним. Така собі невеличка скеля, оточена сапфіровими водами.
Здавалося, вони приземляться просто в лагуну, й лиш в останні секунди виникла асфальтова доріжка суші й підхопила літак. Вони зійшли з борту й пройшли митницю. Кольоровий хлопчик забрав сумки Мітча й Евері та вкинув їх до багажника «форда» 1972 року. Мітч відсипав щедрі чайові.
— Пляж «Сьома Миля», — наказав Ейвері таксисту, допиваючи з пляшечки залишки ромового пуншу.
— Окей, друже, — прогудів таксист. Він завів авто і спрямував колеса в напрямку Джорджтауна. З радіо глухо чулися ритми реґґі. Водій у такт трусив головою, смикав плечима й відбивав пальцями ритм на кермі. А ще вони мчали по лівій стороні дороги, щоправда, тут так їздили всі. Мітч перехрестивши ноги, зручно розсівся на потертому сидінні. В авто кондиціонера не було, та хоч вікна опущені. Вологе тропічне повітря обдувало обличчя й розвівало волосся. Доволі приємні відчуття.
Рельєф острова був рівнинним, дорогу до Джорджтауна запрудили маленькі запилюжені європейські автівки, скутери й велосипеди. Пообіч шляху стояли одноповерхові будиночки, яскраво пофарбовані, усі під бляшаними дашками. Газони перед ними невеликі, трава росла негусто, але дворики були чистенькими. Що ближче було місто, то частіше траплялися крамниці. Біліли дво- і триповерхові каркасні споруди, коло них від сонця під тентами ховалися туристи. Автівка різко звернула з дороги, і вони враз опинилися в діловому центрі міста, серед сучасних банківських будівель.
Ейвері взяв на себе роль гіда.
— Тут повно банків зі всього світу: Німеччини, Франції, Великої Британії, Канади, Іспанії, Японії, Данії, навіть Саудівської Аравії та Ізраїлю. Вже їх більше трьохсот за останніми підрахунками. Острови стали раєм, прихистком, для тих, хто ховається від податків. Місцеві банкіри надзвичайно таємничі. Швейцарські порівняно з ними набагато язикатіші.
Вулиці були запруджені машинами, тож водій збавив швидкість, і вітерець зник.
— Я бачу, тут чимало канадських банків, — зауважив Мітч.
— Ото справа — Монреальський королівський банк. Завтра о десятій ранку ми там маємо бути. Майже всі наші справи пов’язані саме з канадськими банками.
— І є на те причини?
— Вони дуже надійні та спокійні.
Жвава вулиця повертала й вливалася в іншу. За перехрестям синню зблиснуло на сонці й заполонило обрій Карибське море. В затоці стояло круїзне судно.
— Це Свинарна затока, — сказав Ейвері. — Саме тут кидали якір піратські кораблі триста років тому. Над усіма панував Блекберд. Десь і скарби заховані. Частину їх навіть знайшли кілька років тому в якійсь печері неподалік звідси, під Боддентауном.
Мітч кивнув, ніби і справді повірив у легенду. У дзеркальці помітив, як усміхнувся таксист.
Ейвері витер піт із чола.
— Ці місця завжди приваблювали піратів. Колись — Чорну Бороду, сьогодні — тих, хто об’єдналися у корпорації й приховують тут грошики. Правда, друже?
— Правда, друже, — відповів таксист.
— А ось пляж «Сьома миля», — розповідав Ейвері. — Один із найкрасивіших і найвідоміших на світі. Правда, друже?
— Правда, друже.
— Пісочок білий, мов цукор. Тепла, чиста водичка. Гарячі, красиві жіночки. Правда, друже?