— Поки все.
— Чудово. Звіти принесуть за тридцять хвилин. Пообідаймо разом?
— Мені шкода, Рендольфе. Та я мушу відмовитися. У нас із Мітчем є попередня домовленість. Може, завтра.
Мітч поки що не чув ні про яку попередню домовленість, принаймні йому Ейвері нічого не говорив.
— Може, й завтра, — відповів Осгуд і разом з клерками вийшов з кабінету.
Ейвері зачинив за ними двері та скинув піджак. Підійшов до вікна, відпив кави.
— Послухай-но, Мітчу, ти за вчорашній вечір вибачай. Мені шкода. Я перебрав і вже ні про що не думав. Не варто було ту дівку на тебе вішати.
— Вибачення приймаються. Більше так не роби.
— Обіцяю, більше не буду.
— А з вашою було як?
— Непогано, сподіваюся. Я мало що пам’ятаю. А ти з її сестричкою чим займався?
— Вона мені сказала забиратися, то я так і зробив. Прогулявся пляжем.
Ейвері відкусив тістечко, витер рот.
— Ти ж знаєш, ми з жінкою живемо окремо, мабуть, десь через рік розлучимося, й це мене непокоїть. Розлучення — справа брудна. А у фірмі в нас неписане правило — що робимо поза Мемфісом, залишається поза Мемфісом. Розумієш?
— Облиш, Ейвері, я нікому не скажу, ти ж знаєш.
— Я знаю. Знаю.
Мітч був радий почути про те неписане правило. Адже вранці прокинувся з певністю, що скоїв справжній злочин. Про неї думав і в ліжку, і в душі, і в таксі, навіть зараз важко було сконцентруватися; коли їхали вулицями Джорджтауна, зловив себе на думці, що розглядає ювелірні крамниці.
— У мене питання, — сказав Мітч.
Ейвері кивнув, все ще жуючи тістечко.
— Коли кілька місяців тому мене вербували йти працювати до вас, то мені настійливо втовкмачували думку про те, що у вас не люблять розлучень, коханок, пиятики, наркотиків, а ждуть невтомної праці й заробляння грошей. І я погодися на цю роботу. Бачив невтомну роботу, гроші, та тепер бачу дещо інше. Як ти збився зі шляху? Чи може, інші теж так чинять?
— Мені не подобається твоє запитання.
— А я знав, що воно не сподобається. Та мені потрібна відповідь. Я заслуговую на її отримання. В мене таке враження, ніби мене обманули.
— Тож ти що хочеш тепер робити? Самому вшитися через те, що я забагато випив і переспав із повією?
— Я не думав їхати звідси.
— Це добре. Не їдь.
— Але я маю намір отримати відповідь.
— Гаразд. Це справедливо. Я у фірмі найбільший бабій, і вони ще здіймуть бучу, коли хоч згадаю про розлучення. В мене завжди були коханки, просто цього ніхто не знає, чи просто ще не впіймали на гарячому. І я впевнений, що й інші партнери так чинять, тихцем. Не всі, звичайно, та є такі. Більшість має міцні шлюби, і вони зберігають вірність дружинам. Я ж завжди був поганим хлопцем, та мене терплять завдяки моїм здібностям. Знають, що за обідом можу й випити, часом навіть на роботі, знають, що порушую ще якісь їхні священні правила, та мене зробили партнером, бо я їм потрібен. А зараз, коли я партнер, вони нічого вже мені не зроблять. Та не такий вже я пропащий, Мітчу.
— Я цього не сказав.
— Я не ідеальний. Деякі з них бездоганні, повір мені. Вони просто машини, роботи. Живуть, їдять і сплять лише задля «Бендіні, Ламберт і Лок». А я полюбляю розважатися.
— Тож ти — виняток?
— Швидше виняток, не правило. І я не збираюсь за це вибачатися.
— Я ж не прошу вибачатися, я хотів роз’яснення.
— Тепер ясно?
— Так. Мене завжди захоплювала твоя прямота.
— А мене — твоя дисциплінованість. Треба бути сильним мужиком, щоб лишитися вірним дружині після всіх принад минулої ночі. А я — не такий сильний. Та й не хочу таким бути.
Принади. Мітчу не давала спокою думка походити ювелірними крамничками під час обідньої перерви.
— Послухай, Ейвері, я зовсім не святенник, я не був шокований. І не мені засуджувати — це мене в житті судили. Просто не було ясності щодо правил, ось і все.
— Правила незмінні. Їх виливають у бетоні, викарбовують на граніті, вирізають у камені. Забагато порушуватимеш — тебе викинуть. Або вже порушуй так, щоб не впіймали на гарячому.
— Так, справедливо.
В кабінет у супроводі клерків увійшов Осгуд. Принесли аркуші комп’ютерних роздруківок, папки з документами. Все розклали акуратно на столі, ще й в алфавітному порядку.
— Вам цього вистачить на цілий день, — зі штучною усмішкою на вустах зазначив Осгуд. Клацнув пальцями, і клерки вийшли. — Якщо вам щось знадобиться, я буду у себе в кабінеті.
— Гаразд, дякую, — Ейвері вже сідав за першу гору паперів. Мітч зняв піджак і послабив вузол краватки.
— І що саме нам треба тут робити?
— Два завдання. Перше, перевіримо, коли на всі ці рахунки приходили гроші. Треба шукати відсоткову ставку. Прибуток з рахунку, дати, суми. Ми робимо приблизний аудит кожного з рахунків. Щоб можна було побачити, чи відсотки йдуть туди, куди слід. Наприклад, Дольф Хеммба сплачує свої відсотки до дев’яти різних банків на Багамах. Це ж нерозумно, а він задоволений. І ніхто не може за цим пильнувати, крім мене. У цьому банку в нього дванадцять мільйонів, тож варто все перевіряти. Він і сам це може зробити, та краще почувається тоді, коли все за нього роблю я. І я не проти — за двісті п’ятдесят доларів на годину. Ми перевіримо всі виплати цього банку по кожному клієнту. Процентна ставка різниться й залежить від кількох факторів. Банк трохи розкриє свою таємницю вкладів, і це чудовий спосіб перевіряти дії банкірів.
— Я гадав, вони чесні.
— Так і є, та не забувай, що вони банкіри. Зараз ти переглядаєш тридцять рахунків. Твоя мета — дізнатися точний баланс, всі процентні ставки та місця надходження коштів. Друге, під юрисдикцією Кайманових островів ми маємо заснувати три компанії. Це досить легка й легальна робота, можна було і в Мемфісі її виконати. Однак клієнти вважають, що нам для цього треба прилетіти аж сюди. Пам’ятай: ми маємо справу з людьми, які інвестують мільйони. Для них не проблема заплатити за послуги юристам кілька тисяч.
Мітч приглядався до колонок із цифрами в роздруківці Хеммби.
— А цей Хеммба хто такий? Я про такого ніколи не чув.
— У мене сила клієнтів, про яких ти ще не чув. Він — крупний фермер в Арканзасі, один із найбагатших землевласників штату.
— Дванадцять мільйонів доларів?
— Це лише в цьому банку.
— Скільки ж це сої та бавовнику...
— У нього є й інші джерела.
— Які, наприклад?
— Ну, я навіть і не скажу.
— Легальні, чи ні?
— Ну-у, він приховує від Податкового управління двадцять мільйонів доларів плюс відсотки у кількох банках на островах Карибського басейну.
— І ми йому допомагаємо?
З одного краю столу Ейвері порозкладав папери й почав звіряти дані. А Мітч дивився на нього і чекав відповідь. Запала гнітюча мовчанка, він зрозумів, що не отримає відповіді. Можна було наполягати, та на сьогодні він уже достатньо поставив запитань. Тож Мітч закасав рукави і взявся до роботи.
Він дізнався про попередню домовленість Ейвері опівдні — на побачення прийшла й чекала в котеджі його любка. Тож Ейвері запропонував Мітчеві зробити перерву на пару годин, назвав кафе в центрі, де би він собі пообідав.
Замість кафе Мітч знайшов міську бібліотеку за декілька кварталів од банку. На другому поверсі йому показали відділ періодики, там на полиці він знайшов підшивку газети «Дейлі Кайманіан». Переглянув номери за останні шість місяців, взяв один, датований 27 червня, і поклав на стіл біля вікна, яке виходило на вулицю. Кинув погляд на вулицю, а тоді придивився пильніше, бо побачив чоловіка, якого щойно запримітив неподалік банку. Той сидів за кермом кремово-жовтого «шевроле», запаркованого навпроти бібліотеки на непримітній вуличці. Опецькуватий темноволосий мужчина, на вигляд не місцевий, одягнений в ядучо-зелену з оранжевим сорочку, на лобі мав дешеві сонцезахисні окуляри.
От саме це авто з цим водієм стояло під сувенірною крамничкою під банком, а зараз минуло небагато часу — і ось, він уже тут, за декілька кварталів. Біля машини спинився місцевий житель на велосипеді, взяв у водія цигарку. Той йому вказав на бібліотеку. Місцевий залишив велосипед на вулиці, швидко перейшов дорогу й рушив до бібліотеки.