Мітч згорнув газету і встромив у кишеню піджака, далі пройшов вздовж стелажів, вибрав номер журналу «National Geographic» і сів за стіл читати. Переглядаючи сторінки, уважно прислухався, як тубілець піднімався сходами, як його помітив, як зайшов йому за спину — видно, приглядався, що ж Мітч читає. А тоді звук кроків — пішов сходами донизу, який за мить стих. Мітч трохи почекав, і знову підійшов до вікна. Той підійшов по нову цигарку і поговорив з водієм. Закурив, сів на велосипед і поїхав геть.
Мітч розклав на столі газету і уважно прочитав на першій сторінці передовицю про таємничу загибель двох американських юристів та їхнього місцевого інструктора з дайвінгу. Запам’ятавши необхідну інформацію, Мітч повернув газету на місце.
«Шевроле» стояло на тому ж місці. Мітч пройшов перед ним і повернув у напрямку банку. Між банківськими спорудами й до Свинарної затоки розташовувався жвавий торговельний район. Вузенькі вулички були заповнені туристами, котрі снували довкола на орендованих скутерах і малолітражках. Знявши піджак, він зайшов у крамницю спортивного одягу, на горі якої знаходиться бар. Піднявся сходами, замовив кока-колу й сів за столиком на балконі.
За хвилину коло бару вже пристав місцевий з велосипедом. Чоловік зайшов, узяв пиво і, написане від руки, меню, і з-за нього спостерігав за Мітчем. А той сидів, попивав колу й поглядав на запруджену вулицю внизу. «Шевроле» він не помітив, та знав, що авто десь напевне близько. Ще один чоловік до нього приглядався з вулиці, а тоді зник. І жінка. Він було подумав, чи бува, не почалася в нього параноя, та якраз з-за рогу з’явилося «шевроле» й поволі проїхало вулицею.
Він зайшов до крамнички і придбав окуляри від сонця. Пройшов один квартал, прошмигнув до алейки, поки мав впевненість, що його не видно, вибіг на сусідню вулицю, а там заскочив до сувенірної крамнички і з неї вийшов через запасний вихід на якийсь провулок. Побачив магазин одягу, явно розрахований на туристів, і зайшов туди боковим входом. Уважно оглянув вулицю й нічого не помітив. На вішаках і на полицях були шорти й сорочки усіх можливих барв — місцеві такого не купували. А от американцям до вподоби. Він же не зрадив своїм консервативним звичкам: вибрав білі шорти та червоний трикотажний пуловер. Знайшов і пару сандалів із соломки — вони б пасували до улюбленого капелюха. Продавчиня захихотіла і вказала на кабінку. Він знов оглянув вулицю, не помітив нічого підозрілого і переодягся. Одяг добре підійшов, і Мітч запитав продавщицю, чи можна на кілька годин йому залишити костюм і черевики. Вона відповіла: «Без проблем, мосьє». Він розплатився готівкою, дав десять доларів на чай і попросив викликати таксі. Жінка на прощання назвала його красунчиком. Чекаючи на таксі, Мітч нервово поглядав на вулицю. Щойно з’явилось авто, він прожогом кинувся до задніх дверцят і застрибнув до салону.
— Клуб спортивного підводного плавання «Ебенкс», — сказав таксисту.
— Це неблизько, друже.
Мітч кинув на переднє сидіння двадцятку.
— Рушай. І поглядай у дзеркальце заднього виду. Як побачиш, що за нами їдуть, дай знати.
Той забрав гроші зі словами «Окей, мосьє».
Мітч сидів у своєму новому капелюсі, опустившись якомога нижче; тоді як водій прокладав шлях завізною Шедден-роуд, геть від центру міста. Таксі об’їхало Свинарну затоку і попрямувало на схід, повз Червону затоку — вони виїхали зі столиці й мчали до Боддентауна.
— Від кого тікаєш, друже? — запитав водій.
Мітч розсміявся й опустив вікно дверцят.
— Від Національного податкового управління.
Власна відповідь йому здалася кмітливою. Та водій був збитий з пантелику, адже в країні не було податків та податківців — це він знав. Далі їхали мовчки.
Як зазначалося у газетній статті, інструктора з підводного плавання звали Філіп Ебанкс, він був сином власника клубу Баррі Ебанкса. Йому на час смерті було всього дев’ятнадцять років. Коли щось там на човні вибухнуло, всі троє потонули. І вибух був дуже незрозумілим. Тіла загиблих — у повному спорядженні — було знайдено на глибині вісімдесяти футів. Не було жодного свідка, як і жодного розумного пояснення, чому міг статися вибух на катері, за дві милі від берега, там, де дайвінгом зазвичай ніхто не займався. Багато питань залишилося без відповідей.
Боддентаун виявився маленьким селом за двадцять хвилин їзди від Джорджтауна. Клуб дайвінгістів був у південній частині, його огороджував паркан.
— Чи хтось їхав за нами? — запитав Мітч. Таксист похитав головою. — Гарна робота. Тримай сорок баксів, — Мітч глянув на годинник. Майже перша. — Зможеш приїхати о пів на третю?
— Без проблем, друже.
Асфальтну дорогу змінила вимощена білим каменем простора автостоянка скраю пляжу, затінена королівськими пальмами. Головна будівля клубу — велика двоповерхова споруда під жерстяним дахом мала зовнішні східці, які знадвору вели на горішній поверх. Його називали «Великим домом». Він був пофарбований у блакитний колір, по краях — біла смуга, частково стіну прикрили лози витких лілій і дикого винограду. Ґрати, викувані вручну, були пофарбовані рожевим кольором, надійні дерев’яні віконниці — оливково-зеленим. Тут був І головний офіс клубу, і їдальня. Праворуч пальми розступалися, за сам будинок повертала під’їзна доріжка, яка вела донизу, до широкого клаптя землі, вимощеного білим каменем. Тут стояли хижки під тростиновими стріхами — табір дайверів. Від хижок до головного корпусу лабіринтом зміїлися вимощені лісом стежки, а біля води було споруджено ще й невеликий бар.
Мітч попрямував до бару під знайомі звуки реґґі й сміху. Все, крім великого натовпу відвідувачів, нагадувало «Ромоголових». За кілька хвилин бармен Генрі поставив перед ним «Ред Страйп». Мітч запитав:
— А де Баррі Ебанкс?
Той кивнув у бік океану й повернувся до стійки. У воді за півмилі від берега виднівся катер, що мчав спокійним морем до берега. Мітч з’їв чизбургер, спостерігаючи за гравцями в доміно.
Катер причалив до пірса, спорудженого між баром та більшою хижкою з написаною від руки табличкою над вікном «Товари для дайвінгу». Пірнальники повискакували на поміст і всі рушили до бару. Невисокий чоловік із буйною чуприною стояв і віддавав команди на палубі, помічники вивантажували на берег акваланги й інше спорядження. Одягу на ньому було небагато: на голові біла бейсболка, на стегнах вузесенькі чорні плавки. Судячи з дубленої брунатної шкіри за останні п’ятдесят років він носив не надто багато одягу. Зазирнув до хижі, крикнув щось інструкторам і попрямував до бару. Не звернувши уваги ні на кого, підійшов до холодильника й дістав бляшанку «Хайнекена», відкрив і став пити.
Бармен сказав кілька слів Ебанксу і кивнув на Мітча. Той взяв іще одну бляшанку пива і підійшов до його столика.
— Це ви мене шукаєте? — сказав майже глузливо.
— Ви містер Ебанкс?
— Так, я. Що ви хотіли?
— Чи могли ми з вами кілька хвилин поговорити?
Той хльоснув пива й задивився на океан.
— Я зайнята людина. За сорок хвилин відчалює новий катер з дайверами.
— Моє ім’я Мітч Мак-Дір. Я — юрист із Мемфіса.
Ебанкс зиркнув на нього маленькими карими очицями.
Мітч його зацікавив.
— То що?
— А те, що двоє, які разом із вашим сином загинули, були моїми друзями. Розмова не займе багато часу.
Ебанкс сів на табурет і опустив голову на руки.
— Ця тема мені не до душі.
— Я знаю. Пробачте.
— В поліції мені заборонили про це розмовляти.
— Присягаюся, ніхто не дізнається.
Ебанкс, примружився й поглянув удалечінь на діамантову блискучу воду. Життя й море на обличчі й руках чоловіка залишили сліди, які може лишити часте перебування на глибині вісімнадцяти метрів, де цікаві новачки оглядають коралові рифи та затонулі судна.
— Що ти хочеш знати? — запитав уже м’якше.
— Ми можемо поговорити в іншому місці?
— Авжеж, пройдімося, — він гукнув щось до бармена й на ходу ще говорив щось дайверам. Далі вони пішли понад берегом.
— Я хочу поговорити про нещасний випадок, — почав Мітч.