Коридори були тихими й порожніми. Справа кабінет директора. Мітч трохи почекав, чи його хто-небудь помітить, та не було нікого. Тож тихо попростував до третього класу і за дверима почув славний голос своєї дружини. Вона саме пояснювала, як працювати з табличкою множення, і враз з-за дверей побачила голову чоловіка з широкою усмішкою. Еббі аж завмерла, а тоді захихотіла. Вона вибачилася перед учнями, наказала сидіти на місцях і читати наступну сторінку. Вийшла і зачинила двері.
— Що ж ти тут робиш? — а він її обійняв і притис до стіни. Вона сполохано роззирнулася.
— Я скучив за тобою, — винувато мовив Мітч. Він, мов ведмідь, не випускав її з обіймів понад хвилину. Цілував у шию, впивався пахощами парфумів. У пам’яті виник образ дівиці. Ти ж падло таке, чому ж ти не втік?
— Ти коли повернувся? — запитала Еббі, вже поправляючи зачіску.
— Десь із годину тому. Маєш чудовий вигляд.
У її очах — волога. Такі прекрасні чесні очі.
— Як поїздка?
— Все ок. Я сумував за тобою. Коли тебе нема поруч — ніякої радості.
Вона широко всміхалася, відвела погляд.
— І я сумувала за тобою.
Тримаючись за руки, вони пройшли до парадних дверей.
— Сьогодні ввечері я хочу піти з тобою на побачення.
— Ти не на роботі?
— Ні, не на роботі. Я іду з дружиною до її улюбленого ресторану. Ми там їстимемо, поп’ємо дорогого вина, сидітимемо допізна, а коли повернемося додому, роздягнемося догола.
— Ти й справді скучив, — вона знову його поцілувала в губи, знову роззирнулася довкола. — А зараз краще тобі звідси піти, поки ніхто не побачив.
Так, непомічені, вони й дійшли до виходу.
Він глибоко вдихнув прохолодне повітря й швидко рушив до автомобіля. Вдалося. Він дивився їй в очі, пригортав, цілував — так, як завжди. Вона нічого не запідозрила. Вона була і здивована, і зворушена.
Девашер міряв кроками кабінет і нервово посмоктував сигарету. Посидів у пошарпаному кріслі, спробував сконцентруватися на записах у блокноті, та швидко знову скочив на ноги. Поглянув на годинник. Подзвонив секретарці. Подзвонив секретарці Ламберта. Ще походив туди-сюди кімнатою.
Нарешті аж через сімнадцять хвилин після призначеного часу Оллі минув охорону та з’явився у Девашера. Той стояв біля вікна, поглянув на гостя й сказав:
— Ти спізнися.
— Я зайнятий, — відповів Ламберт, сідаючи у старе дешеве крісло. — Що за терміновість?
Обличчя Девашера набрало хитрого та хижого виразу. Він театрально висунув шухляду, з гордим виглядом дістав великий конверт і посунув його до Ламберта.
— Наші, напевне, найкращі роботи.
Ламберт заглянув досередини й вражено витріщився на чорно-білі світлини розміром вісім на десять дюймів. Кожну уважно вичав, аж носом водив, запам’ятовуючи найдрібнішу деталь. Девашер поглядав на нього з гордістю.
Ламберт ще раз усе переглянув. Аж дихання збилося.
— Це просто неймовірно.
— Так, і ми теж так подумали.
— Хто ця дівка? — все ще роздивляючись фото, запитав Оллі.
— Місцева проститутка. Гарненька, правда ж? Ми її раніше не використовували, та закладаюся, тепер точно будемо.
— Я вже хочу з нею побачитися, і то чимскоріше.
— Ну, це без проблем. Я здогадався, що ти її захочеш.
— Не можу повірити. Як це їй вдалося?
— Спершу здавалося, що буде складно. Першій дівці він сказав, щоб ушивалася. Другою займався Ейвері, а з її подружкою твій пацан не схотів мати справи. Кинув її та пішов до маленького бару на пляжі. Ось там вона й вималювалася. Професіоналка.
— А твої люди де були?
— Та всюди. Ці фотографії зробили з-за пальми, за вісімдесят футів од них. Гарно вийшли, правда ж?
— Пречудово вийшли. Фотографу виділіть премію. І довго вони валялися в пісочку?
— Довгенько. Чудово підійшли одне одному.
— Видно, отримав неабияке задоволення.
— Нам пощастило. На пляжі не було нікого, і час гарно розрахували.
Ламберт підняв світлину над головою, придивляючись.
— Для мене зробиш пачку? — запитав Ламберт, ховаючи за світлиною обличчя.
— Звісно, Оллі. Я знав, що тобі сподобається.
— А я думав, що Мак-Дір буде стійкішим.
— Він стійкий, та він мужик. Він не одоробло якесь. Точно ми не впевнені, та можливо, наступного дня в обід він помітив стеження. Видно було, як щось запідозрив, гайнув торговим кварталом, а тоді зник. Він на годину спізнився на зустріч у банку з Ейвері.
— Куди він ходив?
— Ми не знаємо. Слідкували за ним просто з цікавості. Нічого серйозного. До біса! Може, десь просидів у барі в центрі. От просто зник, і все.
— Пильнуйте його. Він трохи мене непокоїть.
Девашер помахав іншим великим конвертом.
— Нічого турбуватися, Оллі. Тепер він у наших руках! Коли про це дізнається, готовий буде заради нас хоч убити.
— А що там із Таррансом?
— Ані сліду. Мак-Дір про нього нікому навіть не згадував — принаймні ми цього не чули. Часом важко простежити за Таррансом, та він, видно, старається триматися подалі.
— І його пильнуйте.
— Ти за мої справи не переживай, Оллі. Ти — юрист, адвокат, власник, маєш своє те хобі — вісім на десять. Ти керуєш фірмою. Я керую наглядом.
— Як там у Мак-Діра вдома?
— Не дуже. Вона не була захоплена ідеєю поїздки.
— І чим вона займалася, коли він поїхав?
— Це така, що вдома довго не сидітиме. Два вечори з Квіновою дружиною тинялися по тих закладах, де полюбляють обідати яппі. В кіно ходили. Ходила ще ввечері з подругою — вчителькою. Трохи по крамницях. І ще часто телефонувала матері. Врахуй це. Між ним і її батьками явно нема великої любові, і вона старається підлатати їхні стосунки. Вони з матір’ю близькі, тож Еббі переживає, що у них не вийшло великої щасливої сім’ї. Хочеться їй на Різдво до Кентуккі податися, та побоюється, що він не погодиться. Тож у них там не все гаразд. Матері постійно жаліється, що він забагато працює, а та їй пояснює, мовляв, він хоче їм утерти носа. Ох, Оллі, не подобається все це мені. Занадто багато негативу.
— Слухайте далі. Ми хочемо, щоб він знизив темп, але ж він — як робот.
— Я знаю. Та ви хочете, щоб він пригальмував, коли отримує сто п’ятдесят доларів за годину. А чому би вам усіх співробітників не перевести на сорокагодинний робочий тиждень — більше часу лишиться на родини? Уріжте свою зарплатню, продайте пару власних «ягуарів», віднесіть в ломбард діаманти дружини, може, ще й особняк продайте, купіть менший будиночок коло заміського клуба.
— Та заткнися, Девашере.
Олівер Ламберт сердито вийшов з кабінету. А Девашер аж почервонів від ледь стримуваного сміху. Залишившись наодинці, він замкнув фото в тумбі, з широченною посмішкою сам до себе сказав: «Тепер ти наш, Мітчеле Мак-Дір!»
15
Опівдні у п’ятницю, за два тижні до Різдва, Еббі попрощалася на час канікул зі своїми учнями і вийшла зі школи. О першій вона поставила авто на майданчику, де стояли «вольво», «БМВ», «сааби» співробітників фірми та чужі «пежо», і під холодним дощем поквапилася до ресторану, до такого собі залюдненого тераріуму, в якому заможна молодь збиралася, щоб серед пишної зелені скуштувати чи то кіш, чи то м’ясо фахіту, чи то супу з чорних бобів. Цьогоріч це було чергове улюблене місце Кей Квін: за останній місяць вони тут уже двічі обідали. Кей, як завжди, спізнювалася.
Їхня з Еббі дружба ще лишень зароджувалася. Обережна по натурі, Еббі не ставала з ледь знайомою людиною запанібрата. Три роки провела в Гарварді, а подруг не завела, зате навчилася бути незалежною. За шість місяців життя у Мемфісі вона з багатьма познайомилася, цікавих людей знайшла і в церкві, одну — у школі, та впускати до серця нікого не поспішала.