Спершу їй здалося, що Кей Квін аж занадто квапиться. Вже була їй і за гіда, і за порадницю в крамницях, і за дизайнера. Та Еббі була обережною, з кожної їхньої зустрічі брала для себе щось нове, пильно придивлялася до приятельки. Вони кілька разів обідали у Квінів. Бачилися на людях — на обідах, на заходах, організованих фірмою. І ще чотири рази мали приємність поспілкуватися під час чотирьох тривалих обідів у тих модних закладах, що їх так полюбляли молоді та вродливі власниці золотих банківських карток у Мемфісі. Кей помічала і автомобілі, і будинки, і одяг, та вдавала, нібито їй до того всього байдуже. Вона для Еббі хотіла стати товаришкою, порадницею, близькою подругою, а та підпускала її до себе надто вже повільно.
Неподалік їхнього столика коло бару на першому поверсі, де стояли й попивали свої напої відвідувачі, чекаючи, коли звільниться за столиками місце, стояла копія старого, п’ятдесятих років, музичного автомата. Минуло хвилин десять, прозвучали дві пісні Роя Орбісона, й нарешті з натовпу виринула Кей, шукаючи Еббі очима. Еббі всміхнулася й помахала рукою.
Вони обнялися, торкнулися одна одну щоками, оберігаючи обличчя від слідів помади.
— Пробач, я спізнилася, — сказала Кей.
— Та нічого, я вже звикла.
— Купа люду! — здивовано роззирнулася Кей. Правда, тут було так завжди. — То школа закінчилася?
— Так, годину тому — у нас канікули. До шостого січня я вільна.
Обидві промовили кілька захоплених слів про туалети, про стрункі фігури й красу одна одної.
Темою розмови одразу стали різдвяні подарунки, шопінг, завели мову про крамниці, розпродаж, та дітей. Їм принесли вино. Еббі замовила тушковані креветки, а Кей спинила вибір на кіші із броколі.
— Які у вас плани на Різдво? — поцікавилася Кей.
— Поки що ніяких. Мені хочеться з’їздити до Кентуккі, своїх навідати, та боюся, Мітч буде проти. Я пару разів натякала, а він і вухом не повів.
— Досі не любить твоїх батьків?
— Це стале почуття. Ми про них навіть не розмовляємо. Не знаю, як із цим бути.
— Так, можу уявити, треба бути дуже обережною.
— Так, і дуже терплячою. Мої батьки винні, та все одно вони мені потрібні. Знаєш, боляче знати, що чоловік, якого я кохаю до нестями, не терпить моїх батьків. Щодень молюся про маленьке диво.
— Схоже, що знадобиться більше диво. Він і справді так багато працює на роботі, як каже Ламар?
— Я не знаю, чи може людина працювати ще більше, ніж він. По вісімнадцять годин із понеділка по п’ятницю, щосуботи вісім годин на роботі, а в неділю — день відпочинку, він працює п’ять чи шість годин, то трішки часу приділяє й мені.
— Чую, нотки безнадії...
— Великої безнадії. Я була терплячою, та все стає гірше. Почуваюся, наче вдова. Я так стомилася засинати на канапі в очікуванні його приходу.
— І чекаєш, щоб поїсти й зайнятися сексом, правда?
— Якби ж то. Для сексу він занадто втомлений. Секс уже для нас неважливий. І це мій колись ненаситний чоловік! Знаєш, у коледжі ми одне одного замучували. А тепер — раз на тиждень, це якщо мені пощастить. Приходить додому, якщо стає сил, поїсть, а тоді — спати. Якщо мені й справді пощастить, то перш ніж відключитися, трохи зі мною поговорить. Як же я скучила за дорослими розмовами! Сім годин на день я розмовляю з восьмирічками, мені потрібні слова, в яких більше, ніж три склади! Стараюся йому це пояснити, а він вже хропе. Ти з Ламаром теж крізь це пройшла?
— Було, було. У перший рік трудився по сімдесят годин на тиждень. Напевне, всі вони це роблять. Такий собі ритуал прийняття до братства. Чоловічий ритуал, в якому ти маєш довести свою мужність. Та через рік більшість видихається, знижують темпи — до шістдесяти — шістдесяти п’яти годин. Багато працюють, так, але вже не так, як ті камікадзе-початківці.
— Ламар щосуботи ходить на роботу?
— Більшість субот він на роботі — по декілька годин. У неділю не їздить. Це вже я втрутилася. Звісно, коли буває цейтнот, чи пора сплати податків, то на роботі всі вони й ночують. Я гадаю, це Мітч щось неправильно зрозумів.
— Він не збирається знижувати темпи. Та фактично вже тою роботою одержимий. Часом до світанку там сидить. Приїде душ прийняти, та знов на роботу.
— Ламар каже, що у фірмі Мітч стає легендою.
Еббі відпила вина й озирнулася на стійку бару.
— Круто. Я одружена з легендою.
— Про дітей ще не думали?
— Не забувай, для цього потрібен секс.
— Та ну, Еббі, не все ж так погано.
— Я не готова ще для дітей. Не збираюся бути мамою-одиначкою. Я кохаю чоловіка, та ось у відповідальний момент в нього виявиться термінова важлива зустріч, і він мене лишить у пологовій залі саму, як розширення дійде до восьми сантиметрів. Ні про що не думає, лише про кляту юридичну фірму.
Кей через стіл потяглася і взяла руку Еббі, лагідно потисла. З теплою усмішкою й мудрим виразом очей сказала:
— Все буде гаразд. Перший рік найважчий. Все налагодиться, обіцяю.
Еббі всміхнулася.
— Перепрошую.
Підійшов офіціант, приніс замовлення, жінки замовили ще вина.
Креветки, тушковані у суміші вершкового масла й часникового соусу були неперевершені. Холодний кіш з овочами подали на листках салати, з кволими дольками помідорчика.
Кей жувала броколі.
— Еббі, ти ж знаєш, фірма заохочує до появи дітей.
— Та мені байдуже. От тепер я фірму не люблю. Я змагаюся з фірмою і сильно їй програю. Тож можу не надто прислухатися до того, чого вони там хочуть. За мене вони моє життя не плануватимуть. Я от не розумію, чому вони мають втручатися у те, куди взагалі не повинні пхати носа. Це місце моторошне, Кей. Я не можу у всьому розібратися, та через тих людей у мене мурашки по шкірі.
— Вони хочуть мати щасливих юристів зі стабільними родинами.
— А я хочу, щоб до мене повернуся чоловік. Тепер іде процес, коли його в мене забирає фірма, тож родина аж ніяк не стабільна. Коли вони від нього відчепляться, тоді й ми станемо, як всі, нормальними, і матимемо дворик з дітками. Та не тепер.
Принесли вино, а креветки вже захололи. Еббі все поволі з’їла, випила вино. Кей вже придумала іншу тему для розмови, не таку болісну.
— Ламар казав, що Мітч побував на Кайманах.
— Так, вони з Ейвері там провели три дні. Казав, що суто ділова поїздка. А ви там бували?
— Щороку їздимо. Красиве місце з надзвичайними пляжами і теплою водичкою. Щороку ми туди вирушаємо у червні — по завершенні занять у школі. У фірми два великих кондомініуми на пляжі.
— Мітч хоче мене на весняні канікули туди повезти, в березні.
— Треба, треба. До того, як з’явилися діти, ми просто лежали на пісочку, попивали ром і займалися сексом. Для такої мети фірма й ті кондомініуми облаштувала, а як пощастить, то ще й літаком полетите. Вони тяжко працюють, та потребу у відпочинку теж добре розуміють.
— Не треба при мені, Кей, згадувати ту фірму! Не хочу чути, що їм подобається, чого вони не люблять, що роблять і чого не роблять, чому сприяють і чого не схвалюють.
— Усе налагодиться, Еббі, обіцяю. Ти ж зрозумій, чоловіки — твій, мій — чудові юристи, і таких грошей їм більше ніде не вдасться заробити. А ми з тобою кататимемося на нових «б’юїках».
Еббі відрізала шматочок креветки і вмочила її в масло з часничком, ще трохи виделкою повазяла по тарілці, а тоді відсунула її від себе. Келих уже спорожнів.
— Знаю, Кей. Я знаю. Але ж у житті існує сила іншого — не лише велике подвір’я і «пежо». І здається, що навколо жодна людина цього не розуміє. Я можу заприсягайся, що коли ми мешкали в Кембриджі у двох кімнатках, були щасливіші, ніж тепер.
— Ви ж тут всього декілька місяців. Скоро Мітч пригальмує, і ви повернетеся до звичних буднів. Мине небагато часу, по патіо бігатимуть маленькі Мак-Дірчики, а ти не встигнеш оговтатися, як Мітч уже стане партнером. Повір мені Еббі, скоро все налагодиться. Зараз у вашому житті такий період, крізь який ми всі пройшли, і нам усе вдалося.
— Дякую, Кей. Ну звичайно ж, сподіваюся, що так усе й буде.
Парк на крутому березі річки виявився невеликим, два-три акри землі. На честь мужніх конфедератів, які боролися й відвоювали річку й місто, тут спорудили дві бронзові статуї та ряд гармат. А під пам’ятником генералу на коні принишк п’яничка, скулився під ватяною ковдрою у картонній коробці, яка майже не захищала від заморожених крапель дрібного дощику. А за п’ятдесят ярдів в долині по Ріверсайд-драйв мчали автомобілі, ввечері рух був такий само жвавий. Уже стемніло.