До ряду гармат підійшов Мітч, спинився, оглядаючи ріку й мости, за якими починався Арканзас. Він розстебнув комір і витяг капюшон, натягнув на голову. Стояв і чекав.
Віддалік за шість кварталів можна було і Бендіні-білдінг побачити. Він запаркував авто в центрі міста, далі до річки дістався на таксі. Був певен: ніхто не стежив. А зараз чекав.
Від морозного вітру, який дув від річки, його обличчя вже почервоніло, в пам’яті виникли вітри Кентуккі, коли він лишився без батьків. Були холодні люті зими. Одинокі й спустошливі. Він носив чужі пальтечка після родичів чи друзів, які йому віддавали, і вони ніколи не були досить теплими, щоб зігрівати. Одяг із секонд-генду. Мітч відігнав від себе спогади.
Почулися швидкі кроки й виник силует, який наблизився до гармат. Цей хтось спинився, а тоді повільно підійшов.
— Мітчу?
Це був Едді Ломакс, одягнений у джинси й довгу шубу з кролячого хутра, а густі вуса й ковбойський капелюх робили його схожим на чолов’ягу з реклами сигарет «Мальборо».
— Так, це я.
Той підійшов ближче. Став по інший бік гармати, тепер вони обоє скидалися на вартових війська конфедератів, що стежили за рікою.
— За тобою хвоста не було? — запитав Мітч.
— Ні, не думаю. А за тобою?
— Ні.
Мітч кинув оком дорогу, далі — річку. Ломакс сховав руки до кишень. Тоді запитав:
— Останнім часом із Реєм не розмовляв?
— Ні, — Мітч відповів коротко, ніби даючи зрозуміти, що стоїть тут не для того, щоб теревені точити.
— Щось виявив? — не дивлячись в обличчя, запитав Мітч.
Ломакс закурив сигарету й тепер вже дійсно став чоловіком з реклами «Мальборо».
— По трьох юристах інформації небагато. Еліс Кнаус загинула в аварії в 1977 році. У рапорті поліцейських сказано, що в її авто врізалося у пікап із п’яним водієм, та ніякого водія так і не знайшли. Аварія сталася в середу близько півночі. Вона допізна працювала й поверталася додому. Мешкала у східній частині міста, на Сікамор В’ю. І от за милю від будинку в неї врізається лоб в лоб пікап, однотонка. Це було на Нью-Лондон-роуд. Вона сама їздила на маленькому яскравому «фіаті», від зіткнення його просто рознесло на шматки. Коли на місце прибули копи, то вантажівка була порожня — водій щез. Перевірили номери — виявилося, що за три дні до того машину було викрадено в Сен-Луїсі. Ні відбитків пальців, ні слідів не знайшли.
— Відбитки шукали як годиться, з порошком?
— Так; я знайомий зі слідчим, що займався справою. Багато було підозрілого, але так нічого і не знайшли. На підлозі вантажівки знайшли розбиту пляшку з віскі, тож все списали на п’яного водія й закрили справу.
— А розтин?
— Не було, адже очевидно, якою була причина смерті.
— Так, усе якось підозріло.
— Ще й дуже. Всі три смерті підозрілі. Роберт Ламм в Арканзасі любив полювати на оленів. В окрузі Ізард в Озарксі вони з друзями мали мисливський бівак і їздили пополювати на оленів двічі-тричі на сезон полювання. Весь ранок пронипавши лісом, усі, крім Ламма, повернулися до лісництва. Його шукали два тижні і знайшли аж в рівчаку, майже засипаного листям. Відомо лише те, що його було вбито кулею в голову. Записали як самогубство і не бачили причин для подальшого ведення слідства.
— Отже, його було вбито?
— Напевне. Можливо, що його вбила куля, що призначалася оленю, однак це малоймовірно. Знайшли його далеко від бівуаку, в тих лісах, де мисливці не полюють. Друзі повідомили, що того ранку вони не бачили і не чули інших мисливців. Я й із тодішнім шерифом поговорив, так от, на його думку, сталося вбивство. І ще сказав, що тіло явно було зумисне приховано.
— Це все?
— Так. Щодо Ламма — все.
— А що там з Мікелем?
— Печальна історія. У 1984 році у віці тридцяти чотирьох років він здійснив самогубство. Вистрелив собі у праву вилицю із «сміт-енд-вессон» 0,357 калібру. Залишився довгий прощальний лист до колишньої дружини, в ньому написав, що сподівається на її прощення й інші такі дурниці: попрощайся за мене з дітьми і з мамою. Дуже зворушливо.
— Лист було написано від руки?
— Ат і ні. Його було надруковано, та в цьому нема нічого незвичайного, він же багато всього друкував. В його кабінеті була машинка «IBM Selectric», листа друкували на ній, і почерк у нього був кепський.
— Що було підозрілого?
— Пістолет. Він ніколи не купував зброї. І ніхто не знає, звідки взявся цей пістолет. Нема ані реєстрації, ані серійного номера, анічогісінько. Один із його товаришів у фірмі дуже доречно пояснив, що Мікель йому казав, начебто для самозахисту придбав пістолет. Тож, очевидно, мав якісь емоційні проблеми.
— А ти що думаєш?
Ломакс швиргонув недопалок на приморожений тротуар, долоні човником підніс до рота й похукав.
— А я не знаю. Не можу повірити в те, щоб юрист, що має справу з податками, ніколи раніше не тримавши в руках зброї, купив би що-небудь без реєстрації та серійного номера. Такий джентльмен пішов би до спеціалізованої крамниці, заповнив би всі документи, придбав би гарненький блискучий новенький пістолет; а от тому вже щонайменше років десять, і його вже добре прочистили професіонали.
— Поліція вела розслідування?
— Не вела. Справу відкрили й закрили.
— А лист підписано?
— Так, та я не знаю, хто ідентифікував підпис. Вони з дружиною розлучилися десь за рік до того, й вона переїхала назад до Балтимора.
Мітч застебнув верхній ґудзик пальта і струснув з коміра крижинки. Дощ давно перейшов у сльоту, крупинками льоду встелило весь тротуар. Під остовами гармат утворювалися бурульки. На Ріверсайд через слизоту вповільнився рух.
— Ну і яка твоя думка щодо нашої маленької фірми? — прикипівши поглядом до річного простору, запитав Мітч.
— Для роботи небезпечне місце. Вони п’ять юристів втратили за останні п’ятнадцять років. Така собі недобра статистика безпечності.
— П’ять?
— Якщо рахувати Ходжа й Козінскі. У мене своє джерело інформації, кажуть, що не на всі запитання є відповіді.
— Я тебе не наймав вести розслідування щодо них.
— А я з тебе за те не беру платні. Мені стало цікаво — ось і все.
— Скільки я винен?
— Шістсот двадцять.
— Я дам готівкою. Ніяких записів, гаразд?
— Годиться. Надаю перевагу готівці.
Мітч відвернувся від річки й звернув погляд на висотки, побудовані за три квартали від парку. Він вже досить намерзся, але не поспішав іще звідти йти. Кутиком ока Ломакс за ним спостерігав.
— Що, хлопче, проблеми маєш, правда ж?
— Звідки таке запитання?
— Інакше я б там не працював. Тобто, я не знаю того, чим ти займаєшся, і маю підозру, що ти знаєш більше, ніж говориш. І ми тут у сльоту на морозі стоїмо, бо не хочемо, щоб нас хтось помітив. По телефону говорити не можна. В тебе на роботі не можна зустрітися. Тепер ти й до мене в офіс не хочеш приходити. Вважаєш, що за тобою весь час слідкують. Мені говориш, щоб був обачним і поглядав у дзеркальце, бо за мною теж можуть шпигувати. У твоїй фірмі за дивних обставин загинули п’ятеро юристів, ти ж так поводишся, наче сам на черзі. Так, тому й кажу, що в тебе проблеми. Великі проблеми.
— Що там з Таррансом?
— Один із найкращих спецагентів, перевели до нас два роки тому.
— Звідки перевели?
— З Нью-Йорка.
П’яничка викотився з-під бронзового коня і впав на тротуар. Рохнув, зіп’явся на ноги, витяг картонну коробку й ковдру й рушив в напрямку центру міста. Ломакс бігом оглянувся навколо й виглядав при цьому стривожено.
— Це ж просто бомж, — мовив Мітч.
Обоє зітхнули з полегшенням.
— А від кого ми ховаємося? — запитав Ломакс.