— Якщо вірити ФБР. Але як вони можуть про це знати?
— Вони не дурні, Мітчу. Якби ФБР мені повідомило, що мій телефон прослуховується, я б повірила. А ти хіба ні?
— Я не знаю, кому вірити. Коли Лок і Ламберт мені пояснювали, як фірма бореться з Податковим управлінням і закидами ФБР, так все чітко й переконливо звучало. Мені хотілося б їм повірити, та вже багато чого не співпадає. От до прикладу, таке, якщо у фірми є багатий та сумнівний клієнт, гідний уваги ФБР, тоді чому служба виходить на мене, новачка, того, хто найменше за всіх розбирається у справах фірми, та ще й переслідує мене? Що я можу знати? Я займаюся тими справами, які мені доручає хтось інший. Власних клієнтів у мене немає. Я роблю те, що мені кажуть. Чому би їм не вийти на когось із партнерів?
— Може, хочуть, щоб ти ділився інформацією про клієнтів?
— Це неможливо. Я — юрист, я присягався, що триматиму в таємниці ділові справи клієнтів. Все, про що дізнаюся — це конфіденційна інформація. Федерали це знають. Від юриста не чекатимуть, що він ділитиметься інформацію про клієнтів.
— Тобі вже траплялися незаконні справи?
Мітч хруснув суглобами пальців, обвів поглядом залу. Всміхнувся до Еббі. Хміль вина вже почав діяти.
— Я не повинен відповідати на таке запитання, навіть коли ти, Еббі, його ставиш. Але моя відповідь «Ні». Я мав справу з документами двадцяти клієнтів Ейвері та ще кількох, і нічого підозрілого не виявив. Хіба кілька ризикованих податкових прикриттів, та нічого нелегального. Виникло кілька запитань щодо банківських рахунків, які бачив на Кайманах, та нічого серйозного й там нема, — Каймани! Від згадки про дівчину на пляжі в животі щось наче впало. Почувався недобре.
Знову, поглядаючи на меню, з’явився офіціант. Мітч, киваючи на бокали, сказав:
— Іще вина.
Еббі нахилилася ближче, вигляд мала спантеличений.
— То хто прослуховує наші телефони?
— Якщо припускати прослуховування, поняття не маю, хто. Першого разу Тарранс підкреслював, що то хтось із фірми. Ну, я так зрозумів. Сказав, щоб я нікому там не довіряв, бо все, про що там говориться, обов’язково хтось підслуховує і записує.
— А що на це сказав містер Лок?
— Нічого. Я йому не сказав. Дещо вирішив притримати в секреті.
— Тож хтось прослуховує наш будинок, наставив там жучків?
— Можливо, автомобілі теж. Рік Еклін сьогодні про це довго торочив. Все наголошував, щоб не говорив уголос того, чого не хочу, щоб почули й записали.
— Мітчу, це неймовірно. Навіщо фірмі цим займатися?
Він поволі похитав головою, дивлячись на порожні келихи.
— Я нічого не знаю, люба. Не маю пояснення.
Офіціант поставив нові два келихи і стояв, заклавши руки за спину.
— Будете щось замовляти? — запитав знову, не витримавши.
— За кілька хвилин, — відказала Еббі.
— Ми вас покличемо, як будемо готові, — додав Мітч.
— Ти в це віриш, Мітчу?
— Думаю, що в цьому щось є. Маю й продовження історії.
Вона повільно склала руки на столі й далі сиділа з виразом страху в очах, слухаючи його. А він розповів історію Ходжа й Козінскі; починаючи зі слів Тарранса в ресторані, про Каймани, про те, як за ним слідкували — аж до розмови з Ебанксом. Повторив до слова все, що той сказав, і про Едді Ломакса і про смерті Еліс Кнаус, Роберта Ламма й Джона Мікела.
— Я втратила апетит, — сказала вона, коли розповідь скінчилася.
— Я теж. Та тепер мені легше, коли ти все знаєш.
— Чому ти раніше не розповів?
— Я сподівався, що все залагодиться. Надіявся, що Тарранс мене облишить і знайде собі нову жертву. Та ні, він тут. Тому й Ріка Екліна перевели до Мемфіса, щоб він зі мною попрацював. ФБР мене обрало для якоїсь місії, про яку я поняття не маю.
— Щось мені недобре.
— Нам варто бути дуже обережними, Еббі. Треба жити далі і вдавати, ніби ми нічого не підозрюємо.
— Я в це не вірю. Сиджу, слухаю тебе, та не вірю в те, що ти говориш. Це нереально, Мітчу. Ти чекаєш, що я погоджуся жити в будинку, нашпигованому жучками, де хтось сидить і слухає всі наші розмови.
— А що ти пропонуєш?
— Та-а-к. Давай хай той Ломакс обшукає будинок.
— Я про це вже думав. А коли він щось виявить? Подумай-но. От що, коли ми точно дізнаємося, що будинок прослуховують? Що ж тоді робити? А якщо при обшуку він щось там пошкодить? Тоді ті, не знаю, чорти б їх ухопили, хто вони, зрозуміють, що ми знаємо. Це дуже небезпечно, принаймні тепер. Може, пізніше.
— Це безглуздя, Мітчу. Отже, тепер, щоб нам поговорити, треба буде виходити на задній двір.
— Та ні, звичайно. Можна й перед домом говорити.
— Знаєш, зараз мені не до твоїх жартиків.
— Перепрошую. Слухай, Еббі, давай якийсь час поводитися звично, наберемося терпіння. Тарранс мене запевнив, що вони налаштовані серйозно, про нас не забудуть. Спинити їх я не можу. Він сам мене знаходить, не забувай. Думаю, що вони за мною слідкують і вичікують. Наразі нам важливо поводитися, як завжди.
— Як завжди? Та сам подумай. Останнім часом у нашому домі небагато розмов. Ти знаєш, якщо вони чекають, щоб почути важливу розмову, мені їх навіть шкода. Я он із Херсі розмовляю значно довше.
17
Напередодні Різдва сніг розтанув, оголивши мокру землю, поступившись звичній передсвятковій погоді — сіре небо й холодні дощі. За останні дев’ятнадцять років Мемфіс побачив два сніжних Різдва. І більше в цьому столітті експерти не передбачали.
У Кентуккі сніг випав, та на дорозі його не було. Еббі зателефонувала батькам наступного ранку після Різдва, коли вже зібралася в дорогу. Сказала, що їде в гості, але сама. Вони цим були розчаровані, додали, що вона може й не їхати, якщо якось незручно. Та вона наполягала. Їхатиме з десять годин. Дороги не будуть заповнені, і вона ще до темноти буде на місці.
Мітч говорив мало. Біля авто під деревом розгорнув ранкову газету і, поки Еббі складала в машину речі, вдавав, що читає. Пес ховався під стільцем, неначе очікуючи вибуху. На канапі лежали акуратно складені різдвяні подарунки, вже розпаковані: одяг, парфуми, альбом, а для неї — довга лисяча шубка. Вперше за роки життя у шлюбі вони мали гроші на те, щоб гарно зустріти Різдво.
Вона взяла згорнуту шубу й підійшла до газети.
— Я поїхала, — сказала вона м’яко, та рішуче.
Він поволі підвівся й дивився на неї.
— Жаль, що ти зі мною не поїдеш, — сказала вона.
— Може, наступного року, — неправду сказав, обоє це розуміли. Але звучало непогано — обнадійливо.
— Будь ласка, будь обережною.
— Подбай про собаку.
— У нас все буде гаразд.
Він пригорнув її за плечі і поцілував у щоку. Дивився на дружину і всміхався. Вона була вродлива. Тепер набагато красивіша ніж тоді, коли вони побралися. У двадцять чотири вона виглядала на свій вік, але тепер вона ще й виглядала елегантною.
Вони підійшли до гаража, Мітч допоміг Еббі сісти. Поцілувалися ще раз, і вона поїхала.
«Веселого Різдва!», — мовив сам до себе він.
«Веселого Різдва!», — сказав він псу.
Порозглядавши годину самі стіни, Мітч кинув до багажника дві зміни білизни, на переднє сидіння посадив Херсі і поїхав з міста. По 55-му шосе попрямував на південь до Міссісіпі. На дорозі автомобілів майже не було, та він усе поглядав у дзеркало. Пес щогодини скавчав, тож Мітчу доводилося робити зупинки — навіть на схилах пагорбів. Вишуковував якісь кущі й деревця, і поки собака робив свої справи, сам приглядався до дороги. Жодного разу нічого підозрілого не помітив. Через п’ять таких зупинок прийшла впевненість — його ніхто не переслідує. Очевидно, пішли на різдвяні вихідні. Через шість годин він під’їхав до Мобайла, ще через дві години — проїхав через Затоку поблизу Пенсаколи і попрямував до Смарагдового берега Флориди. Дев’яносто восьма автострада вела через прибережні містечка Наварру, Форт Волтон-Біч, Дестін і Сандестін. Минав житлові будинки, мотелі, довжелезні торговельні центри, занедбані парки атракціонів, дешеві крамнички футболок — більшість зачинених і забутих ще від Дня праці. Містечка змінила дорога без перехресть, заторів, поворотів уздовж пустельного узбережжя — цілі милі дивовижних білосніжних пляжів та смуги смарагдової води Затоки. Східніше від Сандестіна шосе звузилося і збочило від узбережжя. Мітч близько години споглядав обабіч лишень лісочки, поодинокі заправки самообслуговування та крамнички всяких дрібничок.