У сутінках він спустився з пагорба і побачив попереду містечко Панама-Сіті-Біч. Дорожній знак попереджав, що до самого міського пляжу лишалося вісім миль. Шосе знову вивело до узбережжя, воно роздвоювалося й пропонувало два шляхи — вулицю, що вела вправо і яскравий краєвид далі дорогою до того, що носило назву Смуга Чудес. Мітч обрав маршрут мальовничий — вздовж пляжів і води дорога п’ятнадцять миль бігла повз кондомініуми, мотелі, парки атракціонів, котеджі, ресторанчики фаст-фуду й крамнички з літнім одягом. Це й було Панама-Сіті-Біч.
Більшість цієї сили-силенної котеджів, які здавали в оренду, були порожніми, та все ж траплялися запарковані автомобілі, тож Мітч виснував, що на канікули приїхали на узбережжя декілька сімей. Таке собі тепленьке Різдво. Та сам себе заспокоїв, що вони хоч принаймні разом. Пес загавкав, і він спинив авто біля пірса. Тут рибалили кілька чоловіків із Пенсільванії, Огайо та Канади, втупившись у темні води.
Далі знову їхали по Смузі Чудес. Херсі, вже стоячи, визирав у вікно і гавкав, побачивши поодинокі неонові вивіски мотелів із годинами роботи і дешевими цінами.
Він зупинився на цілодобовій заправці «Тексако»; працівник був надміру люб’язним.
— Сан-Луї-стріт? — запитав Мітч.
— Так, так, — той говорив з акцентом. Показав у західний бік. — На другому світлофорі направо. Тоді перший поворот наліво. Там Сан-Луї.
Район виявився безладним юрмиськом старовинних будиночків на колесах. Вони тільки називалися мобільними, проте десятиліттями стояли непорушно. Споруди розташовувалися одна коло одної впритул, мов доміно. Під’їзні доріжки короткі й вузькі. На них виднілися старенькі пікапи й зношені садові меблі. Вулиці були заповнені силою припаркованих автомобілів, поламаних і покинутих. До стін притулені велосипеди й мотоцикли, біля кожного помешкання були газонокосарки. На в’їзді був знак, що пояснював: тут — поселення пенсіонерів «Район Сан-Педро Естейт — пів милі від Смарагдового узбережжя». Все це швидше нагадувало нетрі на колесах або будівельний майданчик.
Знайшлася і Сан-Луї-стріт, Мітч чомусь занервував. Вона була звивиста й вузька, а колишні мобільні будинки — ще занедбаніші й менші. І він їхав повільно, з нетерпінням поглядаючи на номери на трейлерах і дивуючись розмаїттю географії номерних знаків на автівках. Якщо не рахувати машини, вулиця була порожньою.
Хатина під номером 486 на цій вуличці була однією з найстаріших і найменших — заледве більшою від намету. Колір стін колись був сріблястим, але тепер фарба злущилася й осипалася; зверху аж до вікон виднілись і шари темно-зеленої плісняви. Віконниць не було. Одне скло дуже потріскане і втримувалося тільки завдяки сірій ізоляційній стрічці. Коло єдиного входу був невеличкий ґанок. Зовнішні, скляні, і внутрішні двері були прочинені, Мітч побачив увімкнений телевізор та силует чоловіка, який рухався всередині.
От цього він не хотів. Поки що в нього не виникало бажання бачитися з новим чоловіком матері, й пора досі не прийшла. Він прокотив далі, вже шкодуючи, що сюди приїхав.
На Смузі набачив знайомий навіс над входом до готелю «Холідей Інн» — постояльців не видно, та готель працював. Мітч забрав авто з проїзду, зайшов і зареєструвався під іменем Едді Ломакса з Дейнсборо в штаті Кентуккі. Вибрав одномісний номер з видом на океан і заплатив готівкою.
У телефонній книзі на Смузі було зареєстровано три вафл-бари. Він улігся впоперек ліжка й набрав перший номер. Невдача. Набрав другий, запитав про Еву Ейнсворт. Відповіли: хвилиночку. Він відключився. Була вже одинадцята вечора, тож він поспав дві години.
Щоб доїхати до його готелю, таксі знадобилося двадцять хвилин; а ще водій взявся пояснювати, як удома він з дружиною й дітками та родичами насолоджувався залишками різдвяної індички, а тоді подзвонив диспетчер. На Різдво він же хотів побути з родиною і хоча б день у році забути про роботу. Мітч кинув на сидіння двадцятку і попросив трохи помовчати.
— Що там, друже, знадобилося у вафл-барі? — запитав таксист.
— Просто проїдься там.
— Вафлі цікавлять, так? — сам розсміявся з жарту, щось під ніс пробурмотів. Ввімкнув радіо, підкрутив звук, вибрав улюблену радіостанцію. Поглянув крізь вікна на вулицю, посвистів, тоді запитав:
— Що тебе привело сюди на Різдво?
— Шукаю декого.
— Кого?
— Жінку.
— Як і всі ми. Когось маєш на прикметі?
— Стару подругу.
— І вона у вафл-барі?
— Я так думаю.
— Ти ніби шукаєш щось, чи не приватний детектив?
— Ні.
— Ти якийсь підозрілий.
— Просто їдь уперед.
Вафл-бар виявився невеликим прямокутним приміщенням, яке нагадувало коробку; з дванадцять столиків і довгий бар перед грилем. Все, що тут готувалося, добре було видно. Вікно коло столиків було на всю стіну, аби і гості могли насолоджуватися краєвидом, ласуючи вафлями з горіхами пекан і беконом. Невелика автостоянка була майже заповнена. Мітч вказав таксисту на вільне місце під кафе.
— Ти не виходиш? — поцікавився водій.
— Ні. Не вимикай лічильник.
— Друже, це вже дивно.
— Тобі ж заплатять.
— Ну, твоя справа.
Мітч оперся ліктями на спинку переднього сидіння. Лічильник тихенько клацав, а він розглядав відвідувачів за вікном. Водій похитав головою, й поглядав на це все з цікавістю. В кутку зали поряд із сигаретним автоматом за столиком зібрався гурт дебелих туристів — в довгих сорочках, з білошкірими ногами у чорних шкарпетками — всі пили каву, роздивлялися меню й одночасно розмовляли. Їхній верховода — черевань у розстебнутій сорочці, на зарослих грудях якого лежав важкий золотий ланцюг. Із сивими довгими бакенбардами і в бейсбольному картузі, він все поглядав у бік грилю, видно, чекав на офіціантку.
— Ти бачиш її? — допитувався таксист.
Мітч нічого не відповів, лише нахилився вперед і похмуро поглядав вперед. Вона з’явилася просто нізвідки й стала коло столика, тримаючи в руці ручку й блокнот. Головний сказав щось веселе, його друзі зареготали, а вона й не всміхнулася, просто мовчки записувала. Виглядала тендітною й дуже худою. Аж занадто худою. Уніформа в чорно-білій гамі — туго облягала її ладну фігурку й тонку талію. Сиве волосся підібране вгору й сховане під шапочку з фірмовим написом «Вафл-бар». Їй п’ятдесят один рік. З такої відстані їй можна було дати її вік, та не більше. Дивовижний вигляд мала. Закінчивши писати, вона забрала меню, щось ввічливо сказала, ледь усміхнулася, а тоді зникла. Далі було видно, як жінка швидко рухалася поміж столиками, наливала кави, розставляла пляшечки з кетчупом, давала вказівки кухареві.
Мітч розслабився. Лічильник і далі поволі клацав.
— Це вона? — запитав таксист.
— Так.
— І що тепер?
— Я не знаю.
— Ну от, ми ж її знайшли, правда?
Мітч не зводив очей з жінки і мовчав. Вона налила кави чоловікові, що сидів за столиком сам. Той щось сказав, вона всміхнулася. Ця прекрасна м’яка усмішка. Усмішка, яку він бачив тисячі разів, втупившись у стелю в темряві ночі. Мамина усмішка.
На землю лягав легкий туман. По склу заковзали двірники, що десять секунд забираючи вологу. Була вже майже північ, північ після Різдва.
Водій нервово постукував пальцями по керму й совався на сидінні, зручніше вмостився, покрутив налаштування радіостанції.
— І довго ми тут сидітимемо?
— Недовго.
— Друже, це ж дивно.
— Тобі заплатять.
— Мужик, ну гроші — це ще не все. Та ж Різдво. Вдома діти ждуть, родичі в гості заглядають, треба доїсти індичку, допити вино. А я сиджу тут під «вафлею», щоб ти надивився на якусь стару крізь вікно.
— Це моя мати.
— Твоя хто?
— Ти ж почув.
— Ох, ну ти даєш! Чого тільки не буває!