Він ще раз перечитав записку, щоб пересвідчитися: «Дорогий містере Μακ-Дір. Прошу про зустріч у барі „Еарпорт Лаунж“ на вулиці Вінчестер сьогодні пізно ввечері. Стосується Едді Ломакса. Дуже важливо. Теммі Гемфіл, його секретарка».
Записку він знайшов у кухонних дверях, коли приїхав додому. Він пам’ятав Теммі з візиту до Ломакса в листопаді. Згадав вузьку шкіряну спідницю, повні груди, освітлене волосся, червоні липкі вуста і клуби диму через ніс. І згадав про її чоловіка, Елвіса.
Двері легко відчинилися, й він протиснувся досередини. Ліву частину зали займав ряд більярдних столів. Крізь морок і темний дим у дальньому кінці він розгледів невеликий танцмайданчик. Справа зала нагадувала салун, а вздовж барної стійки сиділи ковбої — чоловіки й дівчата, усі пили з пляшок пиво «Bud». На Мітча, здається, ніхто не звернув уваги. Він швидко підійшов до стійки, опустився на табурет і замовив «Bud».
Не встигли подати пиво, як з’явилася Теммі. Вже сиділа й чекала біля більярдного столу на лаві серед інших відвідувачів. На ній були вузькі джинси «вари», блякла джинсова сорочка і яскраво червоні черевики на високих підборах. Свіжо пофарбоване волосся.
— Дякую, що приїхали, — близько нахилившись, сказала вона. — Чекаю вас вже чотири години. Я не знала, як ще з вами зв’язатися.
Мітч кивнув і всміхнувся, ніби хотів сказати: «Все гаразд, ти правильно вчинила».
— Що сталося? — запитав він.
Вона роззирнулася.
— Нам треба поговорити, але не тут.
— А де ж ви пропонуєте?
— Може, просто проїдемося?
— Звісно, та не в моїй машині — це, е-е-е, була би погана ідея.
— В мене є машина. Вона стара, але нам підійде.
Мітч заплатив за пиво й пішов вслід за Теммі до дверей. Ковбойчик біля виходу вигукнув:
— Та це ж треба! Заходить пацан у костюмі й за тридцять секунд вона вже з ним!
Мітч усміхнувся й поспішив вийти. Гномиком серед велетнів виглядав старенький «фольксваген-жук». Вона низько нахилилася і відімкнула дверцята, Мітч протиснувся і сів на потерте сидіння. Теммі п’ять разів натиснула на педаль акселератора. Повернула ключ запалювання. Мітч аж дихання затримав, чекав, коли заведеться мотор.
— Ви куди хотіли би поїхати?
«Туди, де нас не побачать», — подумав він. А уголос відповів:
— Ви ж за кермом.
— Ви одружені, так? — запитала вона.
— Так. А ви?
— Так. І чоловік би таку ситуацію не зрозумів. Тому я й вибрала оте кубло. Ми там ніколи не буваємо.
Це так прозвучало, ніби вони з чоловіком дуже не схвалювали те збіговисько простаків.
— Я теж не думаю, що моїй дружині це сподобалося б. Втім, її в місті зараз нема.
Теммі спрямувала машину в бік аеропорту.
— В мене ідея, — сказала вона. Дівчина міцно вхопилася за кермо й говорила збуджено.
— То що ви хотіли сказати? — запитав Мітч.
— Ви ж чули про Едді?
— Так.
— Коли ви бачилися з ним востаннє?
— Ми зустрілися днів за десять до Різдва. Зустріч була таємною.
— Ну, так я й думала. Він не вів жодних записів, коли шукав для вас інформацію. Сказав, що так ви самі хотіли. І мені багато не розповідав. Але ми з Едді, ми... були близькими.
Мітч не знав, що на це відповісти.
— Тобто... дуже близькими. Розумієте, про що я?
Мітч хекнув і відпив пива.
— І він розказував мені таке, що я би не мала знати. Казав, що у вас дуже непевна справа, що у фірмі за підозрілих обставин гинули люди. І що ви здогадувалися про те, що хтось стежить і прослуховує розмови. І що для юридичної фірми це дуже дивно.
«Ось тобі й конфіденційність», — подумав Мітч.
— Так і є.
Перед аеропортом вона звернула й під’їхала до величезної автостоянки.
— А коли він закінчив вашу справу, то одного разу в ліжку сказав мені — лише раз! — що йому здалося, ніби за ним слідкують. Було це за три дні до Різдва. Я запитала, хто ж то. Він відповів, що не знає, та згадав вашу справу й про те, що слідкують за вами обома ті ж самі люди. Багато не говорив.
Вона запаркувала авто на зупинці коло терміналу.
— Хто ще міг за ним слідкувати?
— Ніхто. Він був класним детективом, і слідів ніколи не залишав. Тобто, він же колишній поліцейський і колишній в’язень. На вулиці йому не було рівних. Едді ж платили за те, щоб слідкував, дошукувався, щоб збирав всякий бруд. За ним ніхто ніколи не шпигував. Ніколи.
— Тоді хто ж його вбив?
— Оті, хто за ним і слідкували. В газеті написали про те, що він нібито шантажував якогось багатія, і той з ним розправився. Та це не правда.
Враз вона просто нізвідки витягла довгу сигарету з фільтром і підкурила. Мітч опустив вікно.
— Ви не проти, якщо я куритиму? — запитала вона.
— Ні, просто хай дим виходить, — показав він на її вікно.
— Хай там як, а я боюся. Едді був впевнений в тому, що люди, які за вами слідкували, дуже небезпечні й надзвичайно розумні. Вони хитромудрі — ось так він сказав. І якщо вони вбили його, то що ж буде зі мною? Вони можуть подумати, що я про щось знаю. Відколи його вбили, я не була в офісі. І не збираюся туди йти.
— І я не пішов би на вашому місці.
— Я ж не дурна. Два роки з ним працювала й багато чому навчилася. Багато хитрунів бачила.
— Як його було вбито?
— У відділі вбивств в нього є друг. Той сказав мені по секрету, що Едді вбили трьома пострілами в потилицю майже впритул зі зброї двадцять другого калібру. Жодних підказок. І сказав, що це була дуже чиста і професійна робота.
Мітч допив пляшку і поставив її до ряду порожніх бляшанок з-під пива на підлозі. Дуже чиста і професійна робота.
— Це ж нісенітниця, — знову повторила вона. — Тобто, як це могло бути, щоб хтось прокрався до Едді за спину, сховався на задньому сидінні й тричі вистрілив у потилицю? А він же навіть не збирався туди їхати.
— А може, він заснув, і його заскочили зненацька?
— Ні. Коли йому доводилося працювати вночі, він старався все робити якомога швидше і лишався на зв’язку.
— В офісі залишилися якісь записи?
— Ви маєте на увазі записи про вас?
— Так, щодо мене.
— Я сумніваюся. Ніколи не бачила, щоб він щось записував. Казав, що ви так хотіли.
— Це правда, — з полегшенням сказав Мітч.
Вони сиділи й спостерігали, як набирав висоту «Боїнг-727». Парковка завібрувала.
— Мені дуже страшно, Мітчу. Можна називати вас Мітчем?
— Звісно, чом би й ні?
— Моя думка така: його вбили через ту роботу, яку він виконав для тебе. Це єдине пояснення. А якщо це так, вони можуть виснувати, що і я про щось знаю. Ти як гадаєш?
— А я не хотів би гадати.
— На деякий час я могла би зникнути. Чоловік трохи підробляє в нічних клубах, тож за необхідності ми можемо переїхати. Я не розказувала йому про все це, але думаю, що доведеться. Що ти про це думаєш?
— А куди би ви поїхали?
— До Літл-Року, до Сен-Луїса, до Нешвіла. Він не має постійної роботи, тож гадаю, можна поки десь покрутитися, — з цими словами вона докурила сигаретку й одразу підкурила нову.
«Дуже чиста і професійна робота», — подумки повторив Мітч. Він глянув на жінку й помітив на щоці сльозинку. Вона не була негарною, та все ж давалися взнаки роки, проведені в барах і нічних клубах. Риси обличчя мала правильні, і якби не перепалені фарбою волосся і забагато косметики, її можна було б назвати привабливою як на її вік — десь близько сорока.
Теммі глибоко затягнулася й видихнула хмару диму, яка стала просочуватися з «фольксвагена» назовні.
— Я от подумала, Мітчу, що ми тепер в одному човні. Тобто, вони і за тобою, і за мною слідкуватимуть. Вбили тих юристів, тоді Едді, тепер ми на черзі.
«Ну ж бо, кралечко, не тримай все в собі, викладай». Вголос він сказав:
— Послухай-но. Давай так вчинимо. Нам треба підтримувати зв’язок. Та по телефону дзвонити не можна, разом нас не повинні бачити. Моя дружина знає про все, і про нашу цю зустріч я їй розповім. Щодо неї не турбуйся. Раз на тиждень ти надсилатимеш мені цидулку і повідомлятимеш про себе. Як звати твою матір?