Він усміхнувся і роззирнувся довкола.
— У нас є ще один вихід. Ми можемо вийти просто зараз у ці двері, придбати два квитки до Сан-Дієго, проскочити через кордон і до кінця наших днів їстимемо черепашок.
— То ходімо.
— Та вони, напевно, за нами прослідкують. Мені так щастить, що в Тіхуані на нас вже чекатиме з загоном головорізів Олівер Ламберт. Не вийде. Просто подумай.
— А Ламар?
— Я не знаю. Він тут вже шість-сім років. І напевне про все знає. А Ейвері вже партнер, отже, він в усьому замішаний.
— І Кей?
— Хто ж знає? Дуже схоже на те, що жодна з дружин нічого не знає. Я над цим, Еббі, чотири дні мізкував, і вважаю, що в них прикриття надзвичайне. Фірма ззовні здається саме такою, якою повинна бути. Вони кого завгодно задурять. Тобто, хіба можу я, чи ти, чи будь-який претендент на роботу в фірмі навіть уявити про такі оборудки? Все продумано досконало. Хіба що тільки те, що про все відомо ФБР.
— А тепер ті федерали чекають, що ти за них виконаєш брудну роботу. Чому вони обрали тебе, Мітчу? У фірмі ж сорок юристів.
— Бо я про це ще нічого не знаю. Я — підсадна качка. Ефбеерівцям невідомо, коли саме новачкам мов сніг на голову, скидають всю правду, тому поки що вони не пробуватимуть завербувати когось іншого. Так сталося, що саме я — новачок, тож на мене й порозставляли сильця одразу по тому, як я здав екзамен.
Еббі закусила губу, важко було стримувати сльози. Порожнім поглядом вона тупилася в двері.
— І вони чують кожне наше слово, — замислено промовила вона.
— Ні. Лише телефонні розмови й те, що звучить вдома та в автомобілі. Однак ми можемо вільно зустрічатися в ресторанах. Завжди знайдемо можливість вийти на патіо, звісно, триматися подалі від дверей. А вже для найбільшої впевненості треба причаїтися за сараєм і там поговорити пошепки.
— Ти що, намагаєшся навіть жартувати? Сподіваюсь, що ні. Тепер не час для жартів. Я тут така налякана, зла, сиджу, збита з пантелику, не знаю, що ж робити. Я боюся у власному будинку слово мовити. По телефону страшно зайвого бовкнути, навіть коли помилково набрала чужий номер. Щоразу від дзвінка я підстрибую й не зводжу погляду з апарата. Тепер ще й це?
— Тобі треба випити келих вина.
— Мені треба випити десять келихів.
Мітч обхопив руками її руку, міцно потис.
— Зажди-но. Я бачу знайому фізіономію. Не озирайся.
Вона затамувала подих.
— Де?
— В кінці стійки бару. Ти всміхайся й дивися на мене.
На високому барному табуреті сидів і уважно дивився в телеекран засмаглий білявий молодик у яскравому біло-синьому светрику, які полюбляють альпіністи. Здавалося, щойно з гір. Та Мітч вже бачив засмаглу шкіру, біляві бакенбарди й вуса десь у Вашингтоні. Він придивився пильніше. Блакитне світло екрану трохи освітлювало обличчя, а Мітча ховала темрява. Той підняв пляшку з пивом, трохи повагався, а тоді — ось зараз! — кинув погляд у закуток, де пригорнулися одне до одного Мак-Діри.
— Ти впевнений? — крізь стиснуті зуби вичавила запитання Еббі.
— Так. Він був у Вашингтоні, лише не згадаю, де саме. Та я його двічі там бачив.
— Він один з них?
— Як же я можу бути впевненим?
— Ходімо вже звідси.
Мітч залишив на столі двадцятку й пішов з Еббі до автомобіля.
За кермо «пежо» він сів сам, виїхав зі стоянки, розплатився зі службовцем, і вони помчали до центру міста. Після п’яти хвилин мовчанки Еббі нахилилася й прошепотіла йому на вухо: «Можна вже говорити?». Він похитав головою.
— Як тут було з погодою, поки мене не було?
Еббі аж очі закотила, відвернула погляд до вікна.
— Холодно. Вночі, казали, сніжок випаде.
— У Вашингтоні весь тиждень температура була нижче нуля.
На це Еббі здивовано витріщилася.
— Зі снігом? — запитала з піднятими бровами й широко розплющеними очима.
— Ні. Було вогко й холодно.
— Але ж і збіг! І в нас холодно, і там холодно.
Мітч навіть пирснув тихенько. Вони мовчки виїхали на окружну дорогу.
— Як гадаєш, хто має виграти Суперкубок?
— «Ойлерс».
— Справді? Ти так гадаєш? А я за «Редскінс». У Вашингтоні тільки про це й розмов.
— Та ну! Схоже, що то місто для самих розваг.
Знову тиша. Еббі притулила до рота верх долоні й сконцентрувала погляд на вогниках від передніх автомобілів. В ці хвилини, збита з пантелику, вона все ж спробувала би щастя в Тіхуані. Її чоловік, який третім за результатами закінчив курс навчання у самому Гарварді, перед яким розстеляла червону доріжку Волл-стріт, який мав можливість піди працювати куди завгодно, в будь-яку фірму, він зв’язався з... мафією! А в тої на поясі вже є трофеї — п’ять убитих юристів. І вони не вагаючись здобудуть шостий — її чоловіка! І враз у голові завирували згадки про численні розмови із Кей Квін. Фірма вітає народження дітей! Фірма дозволяє, щоб дружини мали роботу, але не весь час. У фірму не беруть на роботу тих, чия родина має гроші. Фірма вимагає бути їй відданим. У фірмі найнижчий по країні показник плинності кадрів. Авжеж, воно й не дивно.
Мітч уважно за нею спостерігав. Минуло двадцять хвилин їзди від аеропорту, і «пежо» зручно примостився в гаражі поруч із «БМВ». Тримаючись за руки, вони підійшли до краю подвір’я.
— Це безглуздя, Мітчу.
— Так, але все так і є. Від цього нікуди не дінешся.
— Що ж нам робити?
— Я не знаю, крихітко. Та треба діяти, і швидко. І не можна помилятися.
— Мені страшно.
— Мені моторошно.
Тарранса довго чекати не довелося. Вже за тиждень Мітч помітив його, коли тікав від холоду, проминаючи будівлю федеральних служб у північній частині Мейн-стріт, за вісім кварталів од будинку Бендіні. Зо два квартали той ішов слідом, а потім прослизнув до невеличкої кав’ярні з широкими вікнами, що виходили на вулицю, або, як її ще в місті називали, Мол. Проїзд для автомобілів на Мейн-стріт у Мемфісі був заборонений. Поверх асфальту поклали кахлі, і колишня дорога перетворилася на типовий пішохідний бульвар. Подекуди траплялися деревця, абсолютно непотрібні, вони простягували голе віття до будинків. Понуро й безцільно тут тинялися п’янички і безхатьки, випрошуючи гроші чи їжу.
Тарранс сів біля вікна й поглядав, як Мітч розчинився всередині Федеральної будівлі. Замовив каву і шоколадний пончик. Поглянув на годинник — була точно десята ранку. Згідно з розкладом, який передали Таррансу, у Мітча в суді було призначено коротку зустріч — саме зараз вона відбувалася. Мала бути недовгою, про це повідомив їм один із судових клерків. Тож він чекав.
В суді ніколи нічого не буває коротким. Минула ціла година. Тарранс ближче посунувся до вікна, розглядав перехожих, які калейдоскопом змінювали одне одного за вікном. Він допивав уже третю чашку кави. Тоді поклав на стіл два долари й підвівся, завмерши у дверях. На протилежному боці вигулькнув Мітч, він кинувся до нього. Мітч, побачивши його, стишив ходу.
— Здоров, Мітчу. Ти не проти, коли ми підемо поруч?
— Звісно, проти, Таррансе. Це небезпечно, тобі так не здається?
Вони рішуче крокували, не дивлячись один на одного.
— Поглянь на оту крамничку, — мовив Тарранс, вказуючи направо. — Мені потрібна пара черевик.
Вони пірнули у «Будинок взуття дона Панга». Тарранс пройшов у кінець тісного приміщення й спинився між двома рядами полиць, на яких лежали підробки виробів фірми «Reebok». Дві пари кросівок коштували п’ять доларів без одного цента. Мітч теж підійшов і вибрав собі пару десятого розміру. Чи то сам дон Панг, чи то ще який кореєць підозріло на них зиркнув, однак не промовив ані слова.
— Учора мені дзвонив директор, — не ворушачи вустами, проказав Тарранс. — Запитував про тебе. Сказав, що настав час приймати рішення.
— Скажи, що я й досі думаю.
— Ти розповів щось людям із фірми?
— Ні. Я думаю.
— Це добре. Мені здається, що тобі не варто їм розповідати, — він вручив Мітчу візитівку. — Тримай це. Там на звороті два телефонних номери. Дзвони за будь-яким із них з таксофону. Там ввімкнеться автовідповідач, тож ти просто продиктуй повідомлення і дай знати, де й коли точно ми зустрінемося.