Мітч засунув картку до кишені.
Враз Тарранс аж присів.
— В чому справа? — різко запитав Мітч.
— Нас засікли. Щойно якийсь типчик там швендяв і заглянув крізь вітрину. Слухай мене, Мітчу, уважно послухай. Ходімо разом до виходу, і щойно ми опинимося в дверях, закричи, щоб я забирався геть і виштовхай у плечі. Я вдаватиму, що хочу битися, то ти біжи в напрямку фірми.
— Ти, Таррансе, смерті моєї хочеш.
— Та роби, як я сказав. Щойно повернешся, про все розкажи партнерам. Скажи, як я тебе завів у глухий кут, а ти ушився, щойно зміг вирватися.
На вулиці Мітч штовхнув того навіть сильніше, ніж треба, волаючи:
— Геть від мене! До біса! Лиши мене в спокої!
Він чимдуж кинувся до фірми — два квартали біг по Юніон авеню, перед Бендіні-білдінг стишив крок. Зайшов до вбиральні на першому поверсі, щоб перевести подих. Дивлячись у дзеркало, десять разів глибоко вдихнув.
Ейвері сидів на телефоні, на якому блимали дві лампочки. На диванчику, готова записувати нову навалу наказів, з блокнотом у руках сиділа секретарка. Мітч на неї подивився і промовив:
— Будь ласка, вийдіть. Мені необхідно поговорити з Ейвері наодинці. — Вона встала. Він провів її до дверей, а тоді зачинив їх.
Ейвері уважно на нього поглянув. Відтак поклав слухавку.
— Що відбувається?
Мітч зупинився дивана і відповів:
— Щойно, як я повертався з податкового суду, мене перехопило ФБР.
— Дідько! Хто то був?
— Той самий спецагент на ймення Тарранс.
— Де це сталося? — Ейвері взяв телефон у руки.
— На бульварі, в північному кінці Юніон. Я просто йшов собі, заклопотаний власними справами.
— Це було вперше після тієї зустрічі?
— Так. Я відразу й не впізнав його.
Ейвері заговорив по телефону.
— Це Ейвері Толлар. Я мушу негайно поговорити з Олівером Ламбертом... та мені байдуже, що він висить на телефоні. З’єднайте мене з ним, і негайно.
— Що відбувається, Ейвері? — запитав його Олівер.
— Вітаю. Олівере. Це Ейвері. Вибачай за те, що перервав розмову. У мене в кабінеті Мітч Мак-Дір. Декілька хвилин тому він повертався з Федерального суду, й на бульварі його перестрів ефбеерівець... Що? Так, він щойно до мене зайшов і про все розповів... гаразд, за п’ять хвилин ми підійдемо. Він поклав слухавку. Заспокойся, Мітчу. Ми вже через таке проходили.
— Я знаю, Ейвері, та я в цьому ніякого сенсу не бачу. Чого їм так опікуватися мною? Я ж у фірмі найновіший!
— Це залякування, Мітчу. Явне й просте. Нічого більше. Ти сідай.
Мітч підійшов до вікна, подивився на річку. Ейвері був холоднокровним брехуном. А тепер почнеться оте їхнє «вони до нас підбираються» — саме час. «Заспокойся, Мітчу». Заспокоїтися? Як можна бути спокійним, коли фірмою займаються вісім агентів, а сам директор ФБР, пан Дентон Войлес щоденно приймає звіти від них? Заспокоїтися? Та його щойно піймали — в дешевій крамничці він шепотівся з ефбеерівцем. І тепер він змушений буде прикидатися пішаком-незнайком, за яким полюють злі сили федерального уряду. Залякування? А чому ж тоді за ним всю дорогу від суду слідкував іще один типчик? На це дай відповідь, Ейвері.
— Ти наляканий, правда ж? — Ейвері став поруч, поклав на плече руку.
— Взагалі-то, не дуже. Минулого разу мені Лок все пояснив. Я хотів би, щоб вони мене просто облишили, і все.
— Все серйозно, Мітчу. Їх не варто недооцінювати. Ну, ходімо до Ламберта.
Мітч пішов за Ейвері в кінець коридору. Двері відчинив незнайомець у чорному костюмі. Ламберт, Натан Лок і Ройс Мак-Найт стояли біля невеликого переговорного столика. На ньому поставили магнітофон — як і минулого разу. Мітчу запропонували сісти поближче — він сів, на чолі столу вмостися містер Чорні Очиці і втупився в нього.
Заговорив він з погрозою в голосі. У кімнаті ніхто не всміхався.
— Чи зустрічався ти з Таррансом чи ще з кимось із ФБР після першої вашої зустрічі в серпні?
— Ні.
— Ти в цьому певен?
Мітч плеснув долонею об стіл.
— Дідько з вами разом! Я ж сказав: ні! Може, ви захочете, щоб я заприсягнувся?
Лок був вражений. Всі вони були вражені. У кабінеті на секунд тридцять повисла тяжка гнітюча тиша. Мітч незмигно дивився на Чорні Очиці, і той відступив — так легко, просто хитнув головою.
Ламберт завжди залишався дипломатом, як досвідчений посередник, втрутився.
— Мітчу, послухай, знаю, що це може лякати.
— Ще й як лякає. Мені це все не до вподоби. Я займаюся своїми справами, по дев’яносто годин на тиждень протираю зад, мені багато не треба — хочу лише бути гарним юристом у фірмі, стати її партнером, та от з невідомої причини я змушений терпіти ці візити від ФБР. Сер, мені потрібні ВІДПОВІДІ.
Лок ввімкнув червону кнопку на магнітофоні.
— За хвилину ми про це з вами поговоримо. Та спершу розкажи про все, що з тобою сталося.
— Все просто, містере Лок. Я пішов пішки до Федерального суду, щоб на вимогу судді Кофера взяти участь у слуханні у справі Малкольма Делані. Там я пробув з годину, упорався зі справою. Я вийшов звідти й рушив на роботу, сюди. До того ж дуже поспішав. На вулиці холодно. Я по Юніон пройшов зо два квартали, просто нізвідки виник Тарранс, схопив за руку й заштовхнув до якоїсь крамниці. Я хотів було вириватися, та все ж він — агент ФБР, та й не хотілося влаштовувати сцен. Там він сказав мені, що хоче зі мною поговорити. Я вирвався, кинувся до дверей, а він — за мною, спробував мене затримати. Я його відштовхнув. Далі вже я побіг сюди. Ну, ось і все, я тут. Ось так все й було. Крок за кроком — я все вам розповів.
— Про що він хотів з тобою поговорити?
— Я не дав йому можливості говорити, містере Лок. Я не планую розмовляти ні з якими представниками ФБР, хіба як за постановою суду.
— Ти впевнений, що агент був той самий?
— Я думаю, це він. Спершу я навіть його не впізнав, бо ж не бачив його з самого серпня. Вже в крамниці він знову дістав свій жетон і назвав ім’я. Тоді я й кинувся звідти.
Лок потягся до магнітофона, натиснув іншу кнопку і знову сів. За ним далі сидів і звично тепло всміхався Ламберт.
— Послухай, Мітчу. Минулого разу ми все тобі пояснили. Ті люди щодень стають дедалі нахабнішими. Он минулого місяця старалися дістати Джека Олдрича, коли він собі спокійно їв щось на грилі в ресторанчику на Секонд-стріт. У нас нема впевненості, чого саме вони хочуть, але Тарранс дійсно несповна розуму. Це залякування, нічого більше.
Мітч дивився, як Ламберт ворушив губами, та не чув майже нічого. Поки той говорив, йому пригадався похорон Козінскі й Ходжа, їхні вродливі вдови. Милі діти.
Тут прокашлявся Чорні Очиці.
— Це все дуже серйозно, Мітчу, але нам приховувати нічого. Хай би вони краще витрачали час на наших клієнтів, якщо підозрюють незаконну діяльність. Ми — юристи. Ми лише захищаємо інтереси людей, які часом заграють із законом, але самі не чинимо нічого протиправного. І це все збиває з пантелику.
Мітч усміхнувся й розвів руками.
— Як, по-вашому, я маю діяти? — досить щиро запитав він.
— Ти, Мітчу, нічого не можеш вдіяти, — відповів йому Ламберт. — Просто тримайся від нього подалі; як побачиш де — тікай. Якщо він просто на тебе десь дивився, доповідай нам.
— Ну, саме так він і вчинив, — став на захист Ейвері.
Мітч старався прибрати жалісного вигляду.
— Можеш іти, Мітчу, — сказав йому Ламберт. — І будь на зв’язку.
Він вийшов з кабінету сам.
Девашер, не дивлячись на партнерів, ходив кабінетом туди-сюди.
— Він бреше, я вас запевняю, він бреше. Цей сучий син бреше, я впевнений.
— Що бачила твоя людина? — запитав Лок.
— Моя людина бачила дещо інше. От трошки інше. І в цьому велика різниця. Він каже, що Мак-Дір і Тарранс спокійно собі зайшли до крамниці. Ніякого насилля з боку Тарранса. Ні найменшого. Тарранс підходить до нього, вони про щось розмовляють, а тоді обоє заходять до крамниці. Спостерігач каже, що обоє пішли аж углиб, а на вулиці з’явилися хвилини через три-чотири. А тоді ще один із наших підійшов до вікна, заглянув, та нічого не зміг розібрати. Очевидно, його помітили, бо минули секунди, та враз вискакують вони на вулицю з криком і Мак-Дір того відштовхує. Щось тут не таю я вас запевняю.