— Я платитиму по двісті п’ятдесят на місяць, — владно сказала вона.
Він прокашлявся. Не було сенсу виказувати жадібність. Ці крихітні кімнатки — мертвий простір, вони нікому не були потрібні, їх роками ніхто не винаймав. У будинку може поселитися й секретар-фрілансер. От чорт, та йому самому може знадобитися секретарка на вільних хлібах.
— Триста, але не менше. Кімнати в нашому будинку користуються попитом, наразі зайнято дев’яносто відсотків площі. Триста на місяць, це й так замало. Ми ледве покриваємо витрати на утримання.
Враз вона повернулася до нього — і йому вже нікуди дівати погляд. Светрик туго облягав груди.
— У рекламному оголошенні зазначалося, що кімнати вмебльовані.
— Ми можемо це зробити, — він дуже хотів допомогти. — Що вам знадобиться?
Вона роззирнулася навколо.
— Тут мені потрібен письмовий стіл і шафка для документів. Декілька стелажів для папок. Пару стільців для клієнтів. Нічого особливого. В іншій кімнаті меблі не потрібні. Я там поставлю копіювальну машину.
— Без проблем, — усміхнувся він.
— І я платитиму три сотні за квартиру з меблями.
— Чудово, — сказав він, розгортаючи папку й дістаючи звідти бланк договору про оренду. Він поклав його на складний столик і заходився заповнювати.
— Ваше ім’я?
— Доріс Ґрінвуд, — так звали її матір. Сама ж була Теммі Інес Ґрінвуд, поки не здибалася з Бустером Гемфілом, який пізніше законно взяв ім’я Елвіс Аарон Гемфіл. Й відтоді в її житті все летить шкереберть. Матір її жила у Еффінгемі, що у штаті Іллінойс.
— Окей, Доріс, — заговорив він уже й ніби з теплотою, наче вже можна називати одне одного лише на ім’я, бо вони стали ближчими. — А домашня адреса?
— А навіщо вона вам? — сердито запитала вона.
— Е-е-е, просто нам потрібна така інформація.
— А це не ваша справа.
— Гаразд, гаразд. Без проблем, — театральним жестом він викреслив той пункт у бланку. Потім став переглядати. — Ну, подивимося. Починаючи від сьогодні, другого березня, підписуємо угоду про оренду на шість місяців. Це до вересня. Так?
Вона кивнула та підкурила цигарку.
Він перейшов до наступного пункту.
— Нам потрібно отримати перший внесок авансу, триста доларів, а також платню за перший місяць.
З кишені вузенької спідниці вона витягла тугу пачку готівки й відрахувала шість стодоларових банкнот, поклала на столі. Вимогливо сказала:
— Мені, будь ласка, квитанцію.
— Обов’язково, — він і далі щось писав.
— На якому ми поверсі? — повертаючись до вікон, поцікавилася вона.
— На дев’ятому. За невчасну оплату після п’ятнадцятого числа штраф — десять відсотків від платні. Ми маємо право прийти з інспекцією у будь-який час. Приміщення заборонено використовувати для незаконної діяльності. Ви маєте сплачувати комунальні послуги та страхування ваших речей. На паркувальному майданчику, отам через дорогу, у вас є своє одне місце. Ось два ключі. Запитання є?
— Так. А от якщо я працюватиму допізна? Тобто залишатимуся тут до ночі?
— Це не біда. Можете приходити й виходити, коли захочете. Коли стемніє, вас пропускатиме охоронець біля виходу на Фронт-стріт.
Теммі встромила між напомаджених вуст цигарку і підійшла до столу. Перечитала договір, потім, мить повагавшись і підписалася ім’ям Доріс Ґрінвуд.
Замкнувши двері, він чемно провів її коридором до ліфта.
Наступного дня ополудні привезли меблі. Доріс Ґрінвуд із «Ґрінвуд Сервісес» поставила на письмовому столі взяту на прокат друкарську машинку та телефон. Сидячи за столом перед машинкою, краєм ока вона могла спостерігати за рухом на Фронт-стріт. В шухляди стола поскладала папір для машинки, блокноти, олівці, ще якісь дрібнички. На тумбочки й невеликий столик між стільцями для клієнтів порозкладала журнали.
У двері постукали.
— Хто там? — запитала вона.
— Доставка копіювальної машини, — почулася відповідь.
Вона відімкнула замок і прочинила двері. Низенький занадто жвавий чоловічок на ймення Горді забіг, окинув поглядом кімнату, грубо запитав:
— Ну, то де ставити?
— Он туди, — вказала пальцем Теммі в напрямку порожньої кімнатки розміром вісім на десять футів; дверей на завісах не було.
Два молодики у синіх комбінезонах, відсапуючись, закотили візок із копіром.
Горді виклав на стіл перед нею папери.
— Для такого місця у вас досить потужний агрегат. Він забезпечує дев’яносто копій на хвилину, в ньому автоматична подача та скорозшивач. Нічогенька машина.
— Де підписуватися? — запитала вона, не бажаючи розводити теревені.
Він вказав ручкою, де ставити підпис.
— Шість місяців, виплати по двісті сорок доларів на місяць. Сюди ми включили обслуговування та перевірку, а також п’ятсот аркушів паперу на перші шість місяців.
— А-4 чи листівковий формат аркуша?
— А-4.
— Перший внесок — десятого числа, далі теж оплачуйте десятого. На столі — інструкція з експлуатації. Якщо виникнуть запитання — дзвоніть мені.
Двоє вантажників ще трохи повитріщалися на тугі джинси та яскраво-червоні туфлі на підборах і поволеньки вийшли. Горді відірвав жовту квитанцію і подав Теммі.
— Дякую, що скористалися нашими послугами.
Вона замкнула за ними двері. Підійшла до вікна і глянула в північний бік. Там, на Фронт-стріт, за два квартали по ту сторону вулиці виднілися четвертий та п’ятий поверх Бендіні-білдінг.
Він тишком займався справами, з головою занурившись у папки й документи. Був занадто зайнятий для будь-яких розмов, хіба тільки з Ламаром. Мітч добре розумів, що таке уникання не мине непоміченим. Тож працював ще наполегливіше. Може, коли він покриватиме рахунками по двадцять годин щоденно, з нього знімуть усі підозри. Може, саме гроші його й оберігатимуть.
Ніна зазирнула по обіді й поклала на стіл коробку з остиглою піцою. Він її з’їв тоді, коли трохи прибирав на столі. Подзвонив до Еббі. Сказав, що має намір з’їздити й навідати Рея, тож повернеться до Мемфіса пізно в неділю. Тоді вийшов до автостоянки.
Три з половиною години він їхав по сороковій федеральній трасі, поглядаючи у дзеркало назад. Нічого так і не побачив, тож вирішив, що вони його вже обігнали й чекають попереду. У Нешвілі несподівано звернув і поїхав у напрямку до центру. Маючи в руках накреслену від рук карту, він то вливався в потік автівок на центральних запруджених вулицях, то виривався з нього й пірнав у бічні, різко розвертався й носився так, наче втратив здоровий глузд. У південному кінці містечка він завернув до під’їздів великого багатоквартирного будинку й попетляв ще й там. Йому сподобалося. Парковки там чисті, усі усміхнені. Він припаркував авто на майданчику, замкнув. Коло критого басейну телефон-автомат був справний. Він викликав таксі, назвавши адресу всього за два квартали. Між будинками промчав на бічну вуличку, а там одночасно з ним і з’явилося таксі.
— Автостанція «Ґрейгаунд», — кинув він водієві. — І швидко. У мене десять хвилин.
— Та розслабся, приятелю. Це ж за шість кварталів звідси.
Мітч зігнувся в три погибелі на задньому сидінні, і, поки їхали, стежив за рухом автомашин. Водій, сповнений поважності, не поспішаючи, за сім хвилин спинився коло автостанції. Кинувши на сидіння дві банкноти по п’ять доларів, Мітч кинувся до кас. Він придбав квиток до Атланти на рейс о четвертій тридцять. Годинник на стіні показував уже четверту тридцять одну. Клерк махнула у бік обертових дверей і сказала:
— Автобус рейсу 454 уже відходить.
Водій ще замикав двері багажного відділення, забрав квиток і разом із Мітчем зайшов у автобус. На пасажирських сидіннях ближче до задньої частини сиділо людей з дванадцятеро. Мітч пробирався назад, заглядав у кожне обличчя, нікого не помітив. Сів він біля вікна у четвертому ряду з кінця. Надягнув сонцезахисні окуляри, озирнувся. Нікого. От дідько! Може, сів не в той автобус? Він втупив погляд у затемнене вікно. Автобус швидко влився до потоку на автостраді. Далі має бути зупинка у Ноксвіллі. Можливо, там із ним вийдуть на контакт.