— Чому б мені просто не займатися юриспруденцією?
Автобус під’їхав до терміналу на вокзалі й спинився.
— Я їду до Атланти, — сказав Тарранс. — Ми з тобою пару тижнів не побачимося. Як буде щось термінове, дзвони по якомусь із тих двох номерів, що я давав.
Мітч стояв уже в проході й зверху вниз дивився на агента.
— Три мільйони, Таррансе, і ні на пенс менше. Якщо ви мільярди витрачаєте на боротьбу з організованою злочинністю, то для мене три мільйончики певно знайдете. І ще, Таррансе, я бачу й третій варіант. Я можу якось посеред ночі зникнути, просто випаруватися. Якщо так буде, ви з тими Моролто вестимете битву, поки все пекло не замерзне, а я в той час гратиму собі доміно на Карибах.
— Та напевне, Мітчу. Ти може й вестимеш подвійні чи потрійні ігри, але вони тебе за тиждень знайдуть. А нас поруч не буде, щоб захистити. Ну, приятелю, бувай.
Мітч зістрибнув з підніжки автобуса і попрямував до автовокзалу.
23
У вівторок о пів на дев’яту Ніна розгребла на письмовому столі всі завали й поскладала папери акуратними стосами. Їй подобався цей вранішній ритуал наведення ладу на його столі й планування справ на день. Скраю стола незворушно лежав блокнот, де записували заплановані на день справи. Вона заглянула в нього.
— У вас, містере Мак-Дір, сьогодні дуже напружений день. Мітч тим часом перетасовував папки й постарався ігнорувати сказане.
— Кожен день напружений.
— У вас на десяту запланована зустріч в кабінеті містера Махана з приводу апеляції «Дельта Шіппінг».
— Дочекатися не можу, — буркнув Мітч.
— Об одинадцятій тридцять у кабінеті Толлара зустріч зі спірного питання у справі Ґрінбрайра. Секретарка повідомила, що це триватиме не менше двох годин.
— Чому аж дві години?
— Мені не платять гроші за те, щоб про таке розпитувати, містере Мак-Дір, коли це робитиму, то мене звільнять. О пів на четверту з вами хоче зустрітися Віктор Мілліган.
— З приводу чого?
— І знову, містере Мак-Дір, я не повинна ставити такі запитання. А за чверть години вам належить з’явитися в центрі міста в офісі Френка Малголланда.
— Так, я знаю. А де його знайти?
— На «Бавовняній біржі», вона за кілька кварталів до перехрестя з Юніон. Ви повз нього сотні разів ходили.
— Чудово. Що ще?
— Вам щось принести на обід?
— Ні, я десь у центрі перехоплю бутерброд.
— Гаразд. А для Малголланда у вас все готово?
Він вказав їй на важку валізу, але не сказав нічого. Тоді вона вийшла, а за нею й Мітч вийшов у коридор і подався сходами до виходу. На вулиці спинився у сонячному світлі на мить, а тоді швидко пішов. У правій руці він ніс чорну валізу. А в лівій — кейс зі шкіри вугра кольору бордо. Помітив сигнал.
Перед зеленим будинком із закритими жалюзі вікнами він спинився біля пожежного гідранта. Трохи перечекав. Перейшов дорогу. Новий сигнал.
На дев’ятому поверсі «Бавовняної біржі» Теммі Ґрінвуд із «Ґрінвуд Сервісес» відійшла від вікна й наділа плащ. Вона замкнула двері, викликала ліфт. Її чекала зустріч із чоловіком, через якого вона може загинути.
Мітч відчинив вхідні двері й попрямував до ліфтів. Нікого підозрілого не помітив. Заходили й виходили, розмовляючи, бізнесмени, всього шестеро. Коло таксофону стояла й щось шепотіла жінка. Коло виходу на Юніон авеню тинявся охоронець. Мітч натиснув кнопку, викликаючи ліфт, почекав.
Двері відчинилися, до ліфта першим ввійшов молодик, схожий на Мерріла Лінча, з тонкими рисами у чорному костюмі з блискучими фалдами. А Мітч же сподівався, що підніматиметься вгору сам.
Офіс Малголланда був на сьомому поверсі. Мітч натиснув на кнопку з цифрою 7, на молодика в чорному не зважав. Ліфт поїхав угору, чоловіки стояли, дивлячись на лампочки з номерами поверхів, що блимали над дверима. Мітч відійшов углиб кабіни, важку валізу поставив на підлогу біля правої ноги. На четвертому поверсі розчинилися двері і ввійшла Теммі, трохи знервована. На неї задивився молодик. Одяг на ній був досить консервативний. Проста коротка плетена сукня. Ніякого глибокого декольте, ніяких височенних підборів. Волосся пофарбоване у неяскравий рудий. Той знов поглянув на неї й натиснув кнопку «зачинити двері».
Теммі принесла із собою велику чорну валізу — таку ж саму, яка була у Мітча. Не зустрічаючись із ним поглядом, вона поставила її на підлогу поруч із першою. На сьомому поверсі Мітч забрав її валізу і залишив ліфт. На восьмому поверсі молоденький жевжик вийшов, а вже на дев’ятому Теммі підняла важку ношу, наповнену папками з «Бендіні, Ламберт і Лок», і понесла до свого офісу. Там вона замкнула й зачинила на засув двері, швидко скинула плащ й зайшла до маленької кімнатки, де вже напоготові чекав копір. Сім папок, кожна завтовшки з дюйм, і навіть більше. Вона акуратно їх розклала на складному столику, що стояв під копіром. Взяла одну папку, яка називалася «Позов Кокер-Хенкса Трубопроводу Східного Техасу». Знявши з паперів металевий затискач, вона дістала їх із папки й акуратно склала ту пачку документів, записів та листів у відділення автоматичної подачі паперів. Ввімкнула кнопку «ДРУК» і далі просто спостерігала, як машина робила по дві досконалі копії кожного папірця.
Минуло тридцять хвилин, і сім папок було складено назад до валізи. Чотирнадцять нових папок вона склала стосом і замкнула в металевий сейф в непримітній шафці, яка теж замикалася. Теммі поставила валізу біля дверей і чекала.
Френк Малголланд був компаньйоном фірми з десятьма співробітниками; фірма вела банківські справи та займалася цінними паперами. А клієнтом був старий бізнесмен, котрий колись заснував і розбудував ряд крамниць із товарами з серії «Зроби сам», аж одного дня заробив вісімнадцять мільйонів статків і тепер його син та рада директорів забрала контроль у свої руки, а Френка змусили піти у відставку. Старий подав позов, а компанія йому — зустрічний. Усі з усіма судяться, і ті всі позови завели справу в глухий кут, так тривало вісімнадцять місяців. От тепер усі юристи ситі й щасливі, настав час ухвалювати якесь рішення. «Бендіні, Ламберт і Лок» опікувалися податками того сина й нової ради директорів, а два місяці тому Ейвері відрекомендував Мітча представникам протилежної сторони. Вони планували запропонувати старому клієнту пакет акцій і цінних паперів у п’ять мільйонів доларів, додаткові, конвертовані акції й деякі облігації.
На Малголланда такий план враження не справив. Він не раз повторював, що його клієнт не жадібний, і добре розуміє, що більше не матиме контролю над компанією. Його власною компанією! Та п’яти мільйонів йому не досить. І будь-який суддя, який має достатньо кебети, поспівчуває літньому чоловікові, тож і дурневі зрозуміло, що справа варта щонайменше двадцяти мільйонів доларів!
Після години словесного перекидання через стіл Малголланда пропозицій і контрпропозицій, Мітч вже був згоден спинитися на восьми мільйонах, а протилежна сторона знизила запити до п’ятнадцяти. Мітч акуратно спакував папери до кейса, а Малголланд ввічливо провів його до дверей. Домовилися про ще одну зустріч за тиждень. Вони розпрощалися й потисли руки, мов давні друзі.
Ліфт зупинився на п’ятому поверсі, просто й невимушено увійшла Теммі. У ліфті був тільки Мітч. Коли двері зачинилися, сказав:
— Є проблеми?
— Жодної. Вже приготувала по дві копії.
— І багато часу все зайняло?
— Тридцять хвилин.
Ліфт спинився на четвертому, вона забрала порожню валізу.
— Завтра опівдні? — запитала вона.
— Так, — відповів він.
Двері знову розчинилися, Теммі зникла в коридорі поверху. Він з’їхав донизу сам. У під’їзді побачив лише охоронця, того ж самого. Мітчел Мак-Дір, юрист, адвокат, радник із кейсом і валізою в руках поспіхом залишив офіс і повагом попрямував на роботу.
Вони скромно відсвяткували двадцять п’ятий день народження Еббі. У дальньому закутку в «Грізанті» вони шепотілися при тьмяному світлі свічок, старалися одне одному всміхатися; це було дуже важко. Десь неподалік сидів невидимий агент із магнітофонною касетою в руках і чекав дев’ятої години, щоб підкласти її в автомат із дрібницями, а Мітч повинен був одразу ж там опинитися й непомітно забрати, та ще й так, і щоб його не зловили погані хлопці. А з плівки вже вони дізнаються, скільки ж то реальної твердої готівки отримають Мак-Діри за свідчення і як його результат, за довічне життя втікачів.