Вони їли, намагалися всміхатися, вести задушевну бесіду, та розслабитися не могли — весь час напружено спостерігали за часом. Вечеря вийшла не довгою. О восьмій сорок п’ять талійки їхні спорожніли. Мітч пішов до вбиральні. Зиркнув у прохід — там, де й належало, в кутку стояв автомат.
Вони замовили кави, й рівно о дев’ятій Мітч пішов до автомата, нервово всунув у слот шість монет і потягнув важілець навпроти «Marlboro Lights» — на честь Едді Ломакса. Простягнув руку до віконця видачі, намацав сигарети, а тоді й касету. Поруч висів таксофон, пролунав дзвінок, і Мітч аж здригнувся. Він озирнувся — нікого близько не було, лиш ген аж коло бару двоє дивилися телевізор. З якогось дальшого закутка почувся п’яний регіт.
Поки він підходив і всідався, Еббі вловлювала кожен його порух. Звела брови й запитала:
— І?
— Вийшло. Дістав твою улюблену чорну касету «Sony».
Мітч відпив кави. Сам невинно всміхався, полосуючи поглядом людну залу. Ніхто не дивився. Всім байдуже.
Чек і картку «American Express» він подав офіціантові, грубувато кинувши «Ми поспішаємо». Той повернувся менш ніж за хвилину, й Мітч підписав чек.
У «БМВ» виявили силу-силенну жучків. Таррансова група виявила їх чотири дні тому, коли нишком, хоч і дуже професійно зі збільшувальними скельцями в руках обнишпорила її, поки Мітч добирався до місця автобусом. Видно було, що працювали професійно, наставили найдорожчу апаратуру, яка була здатна почути й записати щонайтихіше «апчхи» чи «кахи-кахи» Проте жучки вміли слухати й записувати, аж ніяк не передавати зображення, і Мітч був дуже радий, що вони все чули, а не бачили, що відбувалося у машині.
Коли авто рушило з ресторанної парковки, вони не розмовляли. Еббі обережно вставила у невеликий плеєр касету. Подала йому навушники, і він вставив їх у вуха. Натиснула кнопку «відтворення». А потім не зводила з нього очей, поки вони безцільно кружляли містом.
Чувся голос Тарранса.
«Здоров, Мітчу. Сьогодні вівторок, 9 березня, час десь по дев’ятій вечора. Вітаю твою вродливу дружину з днем народження. Запис цей триває близько десяти хвилин, ти його кілька разів прослухаєш і тоді знищиш. У неділю відбулася наша з Войлесом розмова тет-а-тет, я про все йому розповів. До слова, я отримав задоволення від поїздки автобусом. Директор задоволений розвитком подій, та каже, що вже досить самих розмов. Він хоче, щоби справа нарешті зрушила з місця. І чітко сказав, що досі ФБР жодного разу нікому не виплачувало трьох мільйонів доларів, і ти їх теж не отримаєш. Дуже лаявся, та все ж зрештою погодився заплатити готівкою мільйон, не більше. Сказав, що суму покладуть на депозит у швейцарському банку, й ніхто, навіть Податкове управління, про ці гроші не знатиме. Ти матимеш мільйон доларів без утримання податків. Це найкраща пропозиція. Войлес додав, що коли відмовишся, тоді підеш під три чорти. Ми маємо намір розправитися з тою маленькою фірмою. З твоєю допомогою, чи без неї».
Мітч похмуро всміхнувся, поглянув із вікна на жвавий дорожній рух при заїзді на шосе 1-240. А Еббі все спостерігала в надії вловити якийсь знак, якийсь сигнал від нього — чи пирхання, чи стогін — щоб дізнатися: гарна чи погана новина. Нічого не говорила.
Голос у навушниках звучав далі.
«Ми про вас подбаємо, Мітчу. Ти коли завгодно зможеш отримати захист ФБР. Якщо захочемо, будемо перевіряти людей навкруг тебе. Якщо за кілька років надумаєш змінити місце проживання, допоможемо. При бажанні ти зможеш що п’ять років змінювати місце проживання, ми все оплатимо і з роботою все владнаємо. Матимеш непогану роботу десь в управлінні справами ветеранів, чи соціального забезпечення, чи в поштовому відомстві. Войлес говорив, що ми навіть зможемо тобі знайти роботу приватного підрядника на службі уряду з високою платнею. Просто обереш, Мітчу, і робота буде твоя. Звісно, що ви з дружиною житимете під новими іменами з новими документами, і ти за бажанням зможеш їх міняти хоч щороку. Проблем із цим не буде. Може, у тебе є кращі ідеї, ми їх вислухаємо. Якщо захочеш жити десь в Європі чи в Австралії, просто скажи. До тебе — особливе ставлення. Знаю, обіцяємо ми багато, але ж ми, Мітчу, до цього ставимося неабияк серйозно. Усе завіримо у письмовій формі. Платимо мільйон готівкою, суму не обкладаємо податками. Ось такі умови. А ти здаси нам фірму і клан Моролто. Про це поговоримо пізніше. Поки що це все. Войлес дихає мені в потилицю, настав час діяти швидко. Зателефонуй мені за тим номером о дев’ятій вечора в четвер з таксофону коло вбиральні у барі Г’юстона на Поплар-стріт. Бувай, Мітчу».
Мітч черкнув пальцем коло горла і Еббі натиснула кнопку, зупинивши запис, тоді відмотала назад. Він передав їй навушники — настала її черга слухати.
Це була невинна прогулянка в парку двох закоханих, вони прогулювалися, тримаючись за руки, в чистому й холодному місячному сяйві. Спинилися коло гармати, розглядаючи величну річку, яка поволі несла свої води в бік Нового Орлеану. Під цією самою гарматою не так давно у вітряну сльоту стояв покійний Едді Ломакс і складав один зі своїх останніх детективних звітів.
Еббі з касетою в руках дивилася вниз на річку. Вона двічі її прослухала й не хотіла залишати в автомобілі: ніхто не знає, хто її може вкрасти. Вони багато тижнів тренувалися грати в мовчанку, розмовляючи лише на вулиці, а тепер і слова було важко видобувати.
— Знаєш, Еббі, — нарешті мовив до неї Мітч, постукуючи пальцями по остову гармати, — а я завжди хотів мати роботу, пов’язану з поштою. У мене в селі навіть був дядько, що працював листоношею. Буде тихе життя.
Він спробував розворушити її таким жартом. Ризикував, звісно, та вдалося. Вона три секунди повагалася і тихенько засміялася, тож він зрозумів, що й справді насмішив Еббі.
— Так, а я в госпіталі для ветеранів мила би підлогу.
— Тобі б не довелося мити підлоги. Міняла би судна лежачим хворим, ця праця більш поважна й не викликатиме підозр. А мешкатимемо ми в акуратному каркасному біленькому будиночку на Тополиній вулиці в Омасі.
— Я буду Гарі, ти будеш Тельмою, нам ще знадобиться коротке непретензійне прізвище.
— По, — підхопила Еббі.
— Чудово! Гарві й Тельма По. Родина По. На рахунку ми матимемо мільйон доларів, але не зможемо з них ні цента витрачати, а то ще всі жителі Тополиної вулиці дізнаються, що ми дуже виділяємося, а цього допускати не можна.
— А я би змінила форму носа.
— Та твій ніс досконалий.
— Ніс у Еббі досконалий, а як щодо носа Тельми? Його ж треба буде підправити, хіба ні?
— Еге ж, дійсно треба, — враз йому розхотілося жартувати й він замовк. Еббі встала перед ним, він обняв її плечі.
— Ти віриш Таррансу? — запитала вона.
— Тобто?
— Припустімо, ти нічого не робитимеш. Ти віриш у те, що вони колись доберуться до фірми?
— Мені страшно цьому не повірити.
— Тож забираймо гроші й тікаймо?
— Для мене це буде легше, Еббі, — забрати гроші і втекти. Мені нема за кого боятися. У тебе все інакше. Ти більше ніколи не побачиш своєї рідні.
— Куди ж ми подамося?
— Не знаю. Але в цій країні б не хотілося залишатися. Не можна сліпо довіряти ФБР. В іншій країні я почуватимуся безпечніше, але я не казатиму про це Таррансу.
— І який буде наступний крок?
— Залагодимо угоду, швиденько наберемо досить інформації, щоб потопити той корабель. Я поняття не маю, чого саме вони хочуть, але зможу все дістати. А коли Тарранс отримає досить, тоді ми зникнемо. Заберемо гроші, зробимо операції на носах та щезнемо.
— І скільки ж буде грошей?
— Понад мільйон готівкою, без оподаткування. Вони ведуть якусь гру з грошима. А ми поторгуємося.
— То скільки ми отримаємо?
— Два мільйони готівкою, вільних від сплати податків. І ні центом менше.