Виконуючи його інструкції, вона винайняла приміщення на своє ім’я розміром дванадцять на дванадцять футів у складах на Саммер авеню. Склади розташовані були за чотирнадцять миль від центру міста, тож за пів години вона туди приїхала, відімкнула свій бокс під номером 38. У невеликий картонний ящик поскладала копії документів номер два, підписала зверху дату й поставила на підлогу поряд з трьома іншими коробками.
Рівно о третій годині дня вона вже була на зупинці коло школи. Запаркувавши авто позаду «пежо», вийшла, відчинила багажник і поклала валізу туди, звідки й взяла.
За кілька секунд із дверей Бендіні-білдінг вийшов Мітч і розпростер руки. Він глибоко зітхнув, оглянув вулицю. Чудовий весняний день. За три квартали на північ десятьма поверхами вище побачив, що жалюзі на вікні спущені. Сигнал. Добре. Все йде чудово. Він усміхнувся й повернуся на роботу.
Наступного ранку о третій годині він вибрався з постелі, натяг линялі джинси, фланелеву сорочку — ще студентську, — білі термошкарпетки, старі робочі чоботи. Хотів виглядати так, як водій вантажівки. Не промовивши й слова, він поцілував Еббі, яка вже не спала, і вийшов з дому. Їхня вулиця — Східна Медоубрук — була порожньою, інші, якими він добирався до шосе, теж. В таку годину вони за ним наряд чи їхатимуть. Неподалік чотирьохрядної смуги спалахнули вогні вщерть заповненої стоянки для великогабаритних автомашин під вивіскою «4-55». Мітч пробрався між вантажівками в самісінький кінець, туди, де на ніч спинилися чи не сто машин. Став біля автомобільної мийки і приготувався чекати. Тут крутилися з десяток водіїв, зі шлангів поливаючи свій вісімнадцятиколісний транспорт.
Чорношкірий чоловік у бейсболці «Фалконс» вигулькнув з-за рогу й витріщився на «БМВ». Мітч у ньому впізнав агента, того, якого бачив на автостанції в Ноксвіллі. Він вимкнув двигун і вийшов з машини.
— Мак-Дір? — запитав агент.
— Авжеж, хто ж іще? А де Тарранс?
— Всередині, у кабінці біля вікна. Вже чекає.
Мітч одчинив дверцята, вручив тому ключі. Запитав:
— Куди заберете?
— Та тут неподалік, по цій же дорозі. Ми про неї потурбуємося. З Мемфісу за тобою «хвоста» не було. Можеш не хвилюватися.
Той сів у машину, пробрався між двома насосами й виїхав на шосе. Мітч провів своє авто поглядом і пішов до придорожнього кафе. Була за чверть четверта.
У приміщенні гуло, як у вулику. Його заполонили міцні чоловіки середнього віку, які пили тут каву і їли пиріжки. Кольоровими зубочистками копирсалися в зубах, балакали про ловлю окуня, про політику там, у центрі життя. Чулася переважно північна говірка. З музичного автомата долинало завивання Мерла Хаггарда.
Юрист вайлувато пробрався в кінець зали, аж поки не побачив у темному кутку знайоме обличчя, приховане за великими пілотськими окулярами під бейсбольною кепкою. Обличчя всміхнулося. Тарранс тримав у руках меню й дивився на вхідні двері. Мітч сів до кабінки.
— Здоров, добродію, — мовив Тарранс. — Як тобі ідея з вантажівками?
— Прекрасно. Та я думаю, автобусом було би краще.
— Наступного разу спробуємо поїзд чи щось іще — так, для різноманітності. Лейні забрав машину?
— Лейні?
— Чорношкірий товариш. Він же наш агент, ти знаєш.
— Нас одне одному не відрекомендували. Так, машина в нього.
— Куди він її повіз?
— Трохи далі вздовж шосе. Десь через годину він повернеться. Ми з тобою старатимемося впоратися до п’ятої, щоб о шостій ти був на роботі. Не можна ж порушувати твій розпорядок.
— Та й так все в біса порушили.
Пришкутильгала напівкалічна офіціантка на ім’я Дот і вимогливо допитувалася, що вони замовлятимуть. Саму каву. Двері впустили зграю нових далекобійників, які заповнили все приміщення. Голос Мерла Хаггарда вже ледь було чути.
— Ну, як там вони поживають на фірмі? — весело запитав Тарранс.
— Все чудово. Ми точимо ляси, а лічильник клацає, і всі там багатшають і багатшають. Дякую, що поцікавився.
— Та будь ласка?
— А як там старий друзяка Войлес? — спитав Мітч.
— От він дуже переживає, правду кажу. Вже сьогодні двічі мені дзвонив та вдесяте повторив, що він хоче отримати твою відповідь. Казав, ти, мовляв, уже мав силу часу й так далі. А я все казав: заспокойся, у нас сьогодні відбудеться придорожнє побачення, то він там дуже схвильований. Якщо бути точним, то за чотири години я йому дзвонитиму.
— Скажи йому, Таррансе, що мільйон баксів мене не влаштує. Вашому брату до вподоби мільярди викидати на боротьбу зі злочинністю, тож нехай і мені щось перепаде. Хіба для федерального уряду пара мільйонів — це гроші?
— Тож тепер ти хочеш вже два мільйони?
— Та правильно, два бісові мільйони! І ні цента менше! Я хочу один мільйон тепер, і один пізніше. Я вже зараз займаюся копіюванням документів і за декілька днів із цим впораюся. І я думаю, що ці справи законні. І якщо я хоч комусь їх передам, то мене коли-небудь обов’язково позбавлять ліцензії. Тож тоді, коли я передам вам усе, я хочу отримати перший мільйон. За сумлінність, так би мовити.
— Яким чином ти хочеш їх отримати?
— Нехай їх покладуть на мій рахунок в банк у Цюриху. Та деталі можна буде обговорити й пізніше.
Дот поклала перед ними два блюдечка. На них поставила дві різні чашки. Каву в них наливала майже з метрової висоти, тож і забризкала все навкруги.
— Доливатимете самі, це безкоштовно, — мовила їм і щезла.
— А другий? — обділивши увагою чашку, запитав Тарранс.
— Коли Ми з Войлесом дійдемо згоди, що вже досить набереться доказів для того, аби висунути звинувачення, я отримаю половину. А коли вже свідчитиму в суді востаннє, тоді й другу половину отримаю. Це, Таррансе, буде надзвичайно справедливо.
— Так і є. Що ж, згода.
Мітч глибоко зітхнув і відчув слабкість. Отже, згода. Контракт. Угода. Така, яка ніколи не буде записана, і все одно вона буде не менш важливою до виконання. Він відсьорбнув кави, та смаку не відчув. Отже, на суму вони погодилися. У нього вийшло. Треба рухатися далі.
— І є ще одна річ, Таррансе...
Той схилив голову, трохи повернув управо.
— Ну, ну?
Мітч сперся на лікті, нахилився до Тарранса ближче.
— Вам це не коштуватиме зовсім нічого, а зробити ваші хлопці це здатні.
— Слухаю.
— Мій брат Рей зараз відбуває покарання у «Браші Маунтінз». До закінчення терміну ще сім років. Я хочу, щоб він вийшов на волю.
— Це ж просто смішно, Мітчу. Багато на що ми здатні, але злочинців штату звільняти не можемо. Хіба тільки федеральних, та аж ніяк не тих, кого засуджено судом штату. Це неможливо.
— Ти мене вислухай, Таррансе, послухай уважно. Якщо я перетну шлях мафії, то зі мною піде мій брат. Ось така буде наша комплексна угода. І я знаю: якщо директор Войлес захоче, щоб він вийшов із в’язниці, то він з неї вийде. Я в цьому впевнений. Тож вам, хлопці, тільки лишиться розробити сценарій, як таке провернути.
— Та у нас же немає повноважень лізти у справи злочинців штату.
Мітч усміхнувся. Знов взяв чашку кави.
— Джеймс Ерл Ґрей колись тікав із «Браші Маунтінз». З волі йому не допомагав ніхто.
— Так, аякже. Зберемо загін командос, атакуємо в’язницю й визволяємо твого брата. Прекрасно.
— Не треба робити з мене дурня, Таррансе. Ми ж умови обговорюємо.
— Добре, добре. Подивимось, що можна буде зробити. Що іще? Будуть іще сюрпризи?
— Ні. Лише питання, що стосуються того, куди ми подамося й що робитимемо. Де нам спершу переховуватися? Куди дітися на час засідань? Де житимемо все життя потім? Ось такі дрібні питання.
— Це можна й пізніше обговорити.
— А що вам розповіли Ходж і Козінскі?