— Небагато. У нас є вже папка, досить товста, в якій ми зібрали й обробили все, що нам відомо на сьогодні про клан Моролто і про фірму. Загалом там інформація про більшість членів клану, про саму організацію, її діяльність і таке інше. І перш ніж ми візьмемося працювати разом, тобі треба все переглянути.
— А буде це після того, як я отримаю перший мільйон.
— Звісно. Коли ми зможемо побачити твої матеріали?
— Десь за тиждень. Мені вдалося скопіювати чотири чужі папки, зможу дістатися до кількох інших.
— А хто займається копіюванням?
— Це моя справа.
Кілька секунд Тарранс обмізковував його відповідь, та промовчав.
— Скільки папок?
— Від сорока до п’ятдесяти. Мені доводиться їх нишком витягати по кілька штук. З одними я працював багато місяців тому, з іншими — нещодавно, тиждень тому. І, наскільки мені відомо, справи клієнтів досить легальні.
— З скількома клієнтами ти зустрічався особисто?
— З двома-трьома.
— Ти б краще не покладався на те, що все легально. Ходж попереджав про те, що існують хитрі, або, як їх називають партнери, «пітні» папки. Вони у фірмі там роками крутяться, і новачки на них відточують зуби; справи надскладні, на них витрачаються сотні годин роботи, і завдяки їм такі новачки, як ти, відчуватимете себе задіяними, як справжні юристи у важливій справі.
— Пітні папки?
— Ось саме так назвав їх Ходж. Все просто, Мітчу. Заманюють тебе грошима. Заохочують такою роботою, що здається законною, та переважно й справді законна. А тоді за кілька років ти неминуче стаєш співучасником таємних махінацій. Ти зав’яз і виходу не маєш. Навіть ти, Мітчу. Ти став до праці у липні, вісім місяців тому; і вже напевне торкнувся якихось нелегальних брудних папок. Ми ж не знаємо цього і приводу підозрювати не маємо. Та вони напевне тебе вже насадили на гачок.
— Два мільйони, Таррансе. Два мільйони і мій брат.
Тарранс сьорбнув теплої кави і замовив шматок пирога з кокосом, побачивши, що підходить Дот. Кинув оком на годинник, обстежив поглядом залу, набиту шоферами: усі з цигарками у роті, п’ють каву, точать ляси.
Він поправив окуляри від сонця.
— То що ж я кажу містеру Войлесу?
— Кажи, що я не погоджуюся ні на що, поки Рей не вийде на волю. Ні на що, Таррансе.
— Може, щось і вдасться придумати.
— Я впевнений, що ви можете.
— Коли ти рушаєш на Каймани?
— У неділю рано. А що?
— Просто цікаво.
— А я хотів би знати, скільки різних груп буде за мною слідкувати. Чи може, це я забагато прошу? Впевнений, вони ходитимуть гуртами, а ми хотіли би приватності.
— Кондомініум від фірми?
— Авжеж.
— Забудь про приватність. Для цього там вже буде більше апаратури, ніж на телефонній станції. Ще може й камер наставлять.
— Ну це вже заспокоює. На пару ночей можна буде спинитися у клубі Ебанкса. Як ваші будуть там поблизу тинятися, заглядайте — разом вип’ємо чогось.
— От смішно. Ми якщо там будемо, то у справах. А ти й знати не будеш.
У три укуси Тарранс розправився зі шматком пирога. На столі залишив два долари й пройшов у дальній темний кінець приміщення. Брудна асфальтована долівка щоразу вібрувала від ваговозів-дизельників. Вони чекали на водіїв у пітьмі.
— За кілька годин я говоритиму з Войлесом, — мовив Тарранс. — А ти з дружиною можеш завтра покататися десь суботнім вечором?
— Маєш на прикметі конкретне місце?
— Авжеж. За тридцять миль на схід тут є містечко Голлі Спрінгс. Старовина, там сила повоєнних визначних місць, будинків часів Конфедерації. А жінкам дуже до вподоби там їздити й витріщатися на старовинні особняки. Десь на четверту з’явишся, ми тебе знайдемо. Старий твій приятель Лейні приїде у яскраво-червоному «шевроле» з теннесійськими номерами. Ти за ним їдь, він знайде місце, де б нам погомоніти.
— Гадаєш, це безпечно?
— Довірся нам. Коли щось помітимо чи нанюхаємо, тоді зробимо відбій. Поїздиш собі містом з годинку, а як Лейні не побачиш, то заїдете де-небудь поїсте, та й додому. Знатимете, що вони підійшли занадто близько. Ми не будемо ризикувати.
— Дякую. Гарні друзі, ціла купа.
З-за рогу Лейні привіз «БМВ» і вискочив з нього.
— Все чисто. Слідкування не виявили.
— Чудово, — сказав Тарранс. — Побачимося завтра, Мітчу. Безпечної тобі поїздки.
Вони потиснули руки.
— Умови лише такі, Таррансе, — знову повторив Мітч.
— Можеш називати мене Вейном. До завтра.
25
Під спалахи блискавки й зливу, які очистили від туристів узбережжя і пляж «Сьома миля», Еббі й Мітч Мак-Діри, обоє стомлені й змоклі до рубця, оселилися у двомісному кондомініумі. На орендованому джипі Мітч під’їхав до котеджів по маленькому газону й спинився коло парадних дверей. Блок «Б». Коли Мітч уперше сюди приїжджав, то жив у блоці «А». Виявилося, що єдина між ними різниця полягала лише у кольорі стін та причілків. Ключ легко відчинив двері, вони притьмом похапали речі й понесли всередину — дощ знову пустився з товстих роздутих хмар.
Всередині вони взялися розпаковувати речі у спальні, широке вікно якої виходило на мокре узбережжя. Вправно добираючи слова, вони оглядали будиночок, кожну кімнатку й шафку. Холодильник стояв порожній, проте бар був аж переповнений. Мітч для них обох змішав коктейлі — ром з кока-колою на честь островів. А тоді вони сиділи на балконі, виставивши на дощ ноги і дивилися, як океанські хвилі накочувалися на берег і пінилися. Вдалині було видно «Ромоголових», там було тихо. В барі сиділо двоє місцевих, спостерігаючи за морем, вони щось пили.
— Там он «Ромоголові», — сказав Мітч, вказуючи склянкою на бар.
— «Ромоголові»?
— Я ж тобі про нього розповідав. Дуже популярне місце серед туристів і місцевих — вони тут у доміно грають.
— Ясно, — на Еббі ця інформація не справила враження. Вона позіхнула й зручніше вмостилася на пластиковому стільці, заплющила очі.
— Отакої, Еббі! Це ж наша перша закордонна поїздка, наш перший справжній медовий місяць, а ти вже сонна через десять хвилин після приземлення.
— Я стомлена, Мітчу. Вночі ти спав, а я збирала речі.
— Ти спакувала вісім валіз — шість для себе й дві для мене. Весь одяг, що в нас є, ти поскладала сюди. Тож не дивно, що цілу ніч не спала.
— Я не хотіла, щоб у мене не було чого вдягти.
— Нічого вдягти? Скільки ж ти купальників склала? Десять? Дванадцять?
— Шість.
— Класно. Один на день. Чого ж ти зараз не надягла його?
— Що?
— Ти ж почула. От сходи, надягни один, отой зовсім міні, зі стрічками спереду, той, що важить пів грама, а коштує шістдесят баксів. Коли ти ідеш, то твої булочки так апетитно похитуються. Я хотів би його на тобі побачити.
— Мітчу, та ж дощ іде. Ти привіз мене в цю країну в сезон мусонних дощів. Поглянь на хмари. Темні, важкі і підозріло постійні. Цього тижня купальники мені не знадобляться.
Мітч усміхнувся й погладив її стегно.
— А мені цей дощ до вподоби. Фактично я сподіватимусь, що дощитиме весь тиждень. І через нього ми лишимося в ліжку, попиватимемо ром і вовтузитимемося.
— Я просто шокована. Тобто, ти й справді хочеш сексу? Вже раз у цьому місяці він уже був.
— Два.
— Я думала, що ти зібрався тиждень пірнати з маскою та з аквалангом.
— Зовсім ні. Там десь напевне на мене чекає якась акула.
Вітер подужчав, на балконі стало незатишно.
— Ходімо, роздягнемося, — запропонував Мітч.
За годину шторм трохи пішов на спад. Злива перейшла у дощ. Згодом просто мрячило, тоді прояснилося. Темні низькі хмари від острова поплили на північний схід, у бік Куби, і небо просвітліло. Вже майже перед заходом за горизонт ненадовго визирнуло сонце. І миттєво спорожніли кондомініуми, будинки в місті, котеджі і готельні номери — туристи кинулися на пляжі, до води. І враз стало людно в «Ромоголових» — відпочивальники відчули спрагу. Розібрали доміно. Поруч, у «Пальмах», заграли свої мотиви реґґі-музики.
Мітч і Еббі підійшли до краю води, дивилися на Джорджтаун оддалік, в той бік, де він зустрів дівчину. Часом виникали в голові спогади про неї, про світлини. Він вирішив, що дівчина була повією, якій заплатив Девашер для того, щоб звабити його перед прихованими камерами, посадити на гачок. Він сподівався, що цього разу її не побачить.