— О, та він багато слів знає. Здоров. Дайте пива. Хто за нами пливе? Та безліч слів.
— Вони за вами слідкували, ти це знаєш?
— Вони! Хто саме — вони? «Вони» ваші, чи «вони» їхні? За мною вже пильнує стільки народу, що я спричиняю затори на дорогах.
— Погані хлопці, Мітчу. Ті, що з Мемфіса, з Чикаго, з Нью-Йорка. Ті, що завтра тебе вб’ють, якщо перемудруєш.
— Я зворушений. Гаразд, вони слідкували за мною. І де ж я їх зловлю? Плавання з маскою? Риболовля? Та спокійно, Таррансе. Вони слідкують за мною, ви слідкуєте за ними. Ви слідкуєте за мною, вони слідкують за вами. Якщо я вдарю по гальмах, то слідом за мною двадцятеро розквасять носи. Чому ми тут зараз розмовляємо, Таррансе? Тут же людно.
Тарранс розгублено роззирнувся.
Мітч закрив коробку з куркою.
— Послухай-но, Таррансе, я вже рознервувався і зовсім втратив апетит.
— Заспокойся. Коли ви йшли від котеджу, «хвоста» не було.
— Та так завжди, Таррансе. Я гадаю, за Ходжем і Козінскі теж «хвостів» не було, куди б вони не рухалися. Все було чисто у Ебанкса. Чисто було на човні для дайвінгу. І на похоронах. Це була погана ідея, Таррансе. Я вже йду.
— Окей. Коли відлітає твій літак?
— Навіщо? Ваші що, збираються зі мною? Ви слідкуватимете за мною, чи за ними? А якщо за вами буде «хвіст»? Що буде, як усе переплутається, і я сам буду за всіма слідкувати?
— Та ну, Мітчу.
— Ранковий о дев’ятій сорок. Спробую тобі забронювати місце. Зможеш посидіти коло вікна поруч із Двохтонним Тоні.
— Коли ми отримаємо твої папки?
Мітч вже стояв з коробкою курятини в руках.
— Приблизно за тиждень. Дайте мені час — десять днів, Таррансе, і більше ніяких зустрічей на людях. Не забувай, вони вбивають юристів, а не нерозумних ефбеерівців.
26
О восьмій ранку в понеділок Олівер Ламберт з Натаном Локом пройшли контроль і петляли лабіринтом коридорчиків та закутків. На них вже чекав Девашер. Зачинив за ними двері. Вказав на стільці. Сам ходив якось поволі. Весь його вечір минув у програшній війні з горілкою. Очі почервоніли, а голова розколювалася навіть від подиху.
— Вчора у Лас-Вегасі я мав розмову з Лазаровим. Як тільки міг, пояснював, чому ви так неохоче сприймаєте звільнення з фірми тих чотирьох — Лінча, Соррелла, Бантіна й Маєрса. Я йому розказав усі ваші причини. Він пообіцяв ще подумати, проте впевнитися, щоб вони працювали лише з чистими папками. Не ризикуйте й добре до них приглядайтеся.
— От він славний чолов’яга, хіба ж ні? — мовив Олівер Ламберт.
— О, так. Він просто чарівний. Сказав, що Моролто ось уже півтора місяця раз на тиждень цікавиться фірмою, мовляв, усі вони стурбовані.
— А ти що йому на те?
— Я запевнив, що поки все безпечно. Поки що витік інформації запломбовано. Та думаю, що він мені не повірив.
— Як там Мак-Дір? — спитав Лок.
— Він із дружиною мав пречудовий тиждень. Ви її хоч раз бачили в бікіні на мотузочках? Вона в одному такому ходила. Просто надзвичайно! Для задоволення маю світлини.
— Я сюди прийшов не для того, щоб вирячатися на світлини, — буркнув Лок.
— Ну, не скажи. Вони з нашим другом Ебанксом провели цілий день — тільки вони і палубний матрос. У воді бовталися, рибку ловили. І багато балакали. А про що — не знаємо. Ніяк не вдавалося підійти достатньо близько. Та це мені здається дуже підозрілим. Занадто підозрілим.
— А я не бачу нічого підозрілого, — мовив Олівер Ламберт. — Про що би їм говорити, як не про плавання, риболовлю, й звісно, про Ходжа й Козінскі? І якщо вони ведуть розмови про Ходжа й Козінскі, яка з цього шкода?
— Він же не був знайомий з Ходжем й Козінскі, Олівере, — мовив Лок. — То чого це йому аж так цікавитися їхніми смертями?
— Ти ж не забувай, — пояснив Девашер, — що при першій зустрічі Тарранс йому сказав, що їхні смерті не були випадковими. То тепер він — Шерлок Холмс, який розшукує відгадку.
— Він же їх не знайде, правда, Девашере?
— Господи, звісно, ні. Це була ідеальна робота. Деякі запитання таки залишилися без відповідей, та кайманська поліція має стовідсоткову впевненість, що їх ніхто не знайде. І наш малий Мак-Дір також.
— Тоді чого ж так хвилюватися? — запитав Ламберт.
— А тому, Оллі, що у Чикаго хвилюються, і мені ще добре платять за те, щоб і я тут хвилювався. І поки нас не облишать федерали, усі хвилюватимуться, зрозуміло?
— І що він ще робив?
— Звична кайманська відпустка. Секс, сонце, ром, закупи, витрішки. У нас на острові троє людей, кілька разів його ніби загубили, та нічого серйозного не було, сподіваюся. Я ж завжди кажу, що неможливо непомітно слідкувати за людиною двадцять чотири години на добу й сім днів на тиждень. Тож іноді доводиться грати на удачу.
— Думаєш, що Мак-Дір плескає язиком? — запитав Лок.
— Я, Нате, знаю те, що він бреше. Збрехав про випадок у корейській крамниці місяць тому. Ви навіть не хотіли в те вірити, та я впевнений, що він по своїй волі туди заходив тому, що хотів з поговорити Таррансом. А один з наших припустився помилки, занадто наблизився, тому все перебив їм. Ось така версія не Мак-Дірова, а того, що дійсно там було. Так, Нате, я гадаю, що він щось розповідає. Може, бачиться з Таррансом і каже, щоб той горів у пеклі. Може, вони там разом курять травичку. Я не знаю.
— То в тебе немає нічого конкретного, Девашере? — мовив Оллі.
Біль у голові подужчав і вже зсередини розпирав череп. Так боліло, що можна було збожеволіти.
— Ні, Оллі. Нічого нема такого, як із Ходжем і Козінскі, якщо ти про це. Тих двох ми записали й були впевнені, що вони готові були все викласти. А з Мак-Діром інакше.
— Він теж новачок, — мовив Нат. — Юрист, що працює тут вісім місяців і нічого не знає. Вже тисячу годин витратив на пітні папки, і мав справи лише з легальними клієнтами. Ейвері був дуже обережним з документами, яких торкався Мак-Дір. Ми ж про це вже говорили.
— Йому нічого говорити, бо він нічого не знає, — додав Оллі. — А Марті й Джо знали до біса багато, бо ж у нас роками працювали. Мак-Дір — новобранець.
Девашер легенько потирав вилиці.
— Значить, ти найняв справжнього тупака. Припустімо лишень, що ФБР дізнається, хто наш найголовніший клієнт. Окей. Давай обмізкуємо разом. От лишень уяви, а що як Ходж і Козінскі виявили, хто ж саме наш цей важливий клієнт. Ти розумієш, про що я? І якщо це так, то уявімо, що федерали взяли й розказали Мак-Діру все, що знають, та ще й дещо прикрасили. І раптом твій невіглас-новачок є великим розумником, та ще й дуже небезпечним?
— Як ти це доведеш?
— Для початку ми встановлюємо постійний нагляд. І за жінкою хай цілодобово слідкують. Я дзвонив Лазарову, запросив більше людей. Сказав, що нам потрібні нові обличчя. Завтра я вирушаю до Чикаго на коротку зустріч з Лазаровим, може, і з містером Моролто. Лазаров думає, що Моролто вийде на свого крота у ФБР. Серед тих, хто наближений до самого Войлеса і продає інформацію. Це, мабуть, страшенно дорого. Вони хочуть спершу оцінити ситуацію, а тоді вирішувати, що робити далі.
— І ти їм скажеш, що Мак-Дір ляскає язиком? — запитав Лок.
— Я скажу те, що знаю і те, що підозрюю. Побоююся, що коли ми спокійно сидітимемо й чекатимемо певності, буде вже занадто пізно. Я впевнений, що Лазаров пропонуватиме якісь плани, щоб його прибрати.
— Плани попередні? — ніби з надією запитав Оллі.
— Ми вже минули попередню стадію, Оллі.
Таверна «Пісочний годинник» у Нью-Йорку розташувалася на Сорок першій вулиці, в тому місці, де її перетинає Дев’ята авеню. Невелика темна ресторація в ряду інших (на двадцять дві особи) славилася тим, що мала дороге меню, й на прийом страви відводилося не більше п’ятдесяти дев’яти хвилин. Невисоко на кожній стіні безмовно відлічував секунди й хвилини білий пісок у скляних колбах, аж поки хранителька часу — офіціантка — не проводила свої обчислення й не визначала час. Завдяки бродвейським натовпам тут було завжди людно, а віддані завсідники навіть чекали знадвору на вільне місце.
Лу Лазарову подобалося бувати в «Пісочному годиннику», бо там було приглушене освітлення, що дозволяло спокійно проводити приватні розмови. Розмови короткі — не більше п’ятдесяти дев’яти хвилин. Йому тут подобалося ще й тому, що ресторан не розташовувався в італійському кварталі. Сам він не був італійцем, тож і не мусив їсти страви своїх господарів-сицилійців. І ще йому тут подобалося, тому що перші сорок років життя він провів у театральному середовищі. Із переїздом штабу організації до Чикаго переїхав і він. Та коли справи вимагали його присутності в Нью-Йорку — принаймні двічі на тиждень — і коли мав зустрічатися з кимось із клану, завжди обирав «Пісочний годинник». Тубертіні мав такий самий статус, навіть трохи вищий, на «Пісочний годинник» він погодився неохоче.