Вечеряли впродовж трьох годин. Танцювали, пили й танцювали, і все більше захоплювалися одне одним. Щойно він сп’янів, вона знов повернулася до простої содової. Головне було попереду: справа. О десятій він уже був тепленький, вона його вела подалі від танцмайданчика до кондомініуму, що було неподалік. Перед входом Ейвері кинувся цілуватися, вони п’ять хвилин обнімалися й мацалися. Він дістав ключа, вони зайшли.
— Ще один келишок, — мовила вона, вірна любителька барів. Він відчинив бар, змішав коктейль. Сам випив скотч із содовою. Тоді сиділи на балконі спальні й милувалися, як півмісяць у небі чарував над спокоєм моря.
А Теммі все наглядала за тим, щоб йому доливати напої, і раз вона ще могла напій подужати, то й у нього влізе. Та організм нагадав про свої потреби, він перепросив і вийшов. На столику з лози між кріслами стояло віскі з содовою, і вона до нього всміхнулася. Виявилося все навіть легшим, ніж вона сподівалася. З помаранчевої підв’язці на стегні вона знайшла пакуночок і вкинула капсулу гідрату хлориду в його келих. Сама відсьорбнула джин-тонік.
— Ну, випий-но, здорованьчику, — сказала вона до нього, коли ввійшов до кімнати. — Я готова йти в ліжечко.
Він заграбастав віскі та махом усе проковтнув. Рецептори смаку за кілька годин пиятики притупилися. Ще один ковток, він уже соловів. Ще ковток. Голова похилилася на один бік, на другий, а тоді він клюнув носом. Дихання стало глибшим.
— Солодких снів, любчику, — лиш мовила.
Чоловіка вагою в сто сорок фунтів така порція хлоралгідрату приспить годин на десять. Вона взяла свою склянку й допила рештки. Часу було небагато. Безпечних мала годин з вісім. Вона витягла Толлара з крісла й поволокла до ліжка. Спершу голова, далі ноги. Вона дуже обережно стягла з нього жовто-блакитні шорти для серфінга й поклала їх на підлозі. Далі подумала й недбало позбивала простирадла на ліжку й ковдри. А потім чмокнула його, на добраніч, мовляв.
На бюро вона знайшла дві зв’язки з ключами — всього одинадцять. На першому поверсі, в коридорі між кухнею та великою кімнатою з видом на пляж були потаємні дверцята під замком, які Мітч виявив минулого листопада. Він тоді обстежив всі кімнати — і нагорі, і внизу і вирахував, що приміщення те розміром буде десь п’ятнадцять на п’ятнадцять футів. І це викликало підозру. На зачинених металевих дверях виднівся знак «склад». Це була єдина ось так «підписана» кімната в котеджі. За тиждень перед тим у блоці «Б» вони з Мітчем такого закутка не виявили.
Один із ключів на зв’язці був від «мерседеса», два — з Бендіні-білдінг, один — домашній, два від квартири, один — від столу. На другому кільці висіли ключі без позначок, вони були ніби звичайні. Вона стала їх підбирати, і четвертий підійшов. Затамувавши подих, Теммі відчинила дверцята. Не було електричних ударів, сигналізації, нічого подібного. Мітч дав інструкції: відчинити, п’ять хвилин чекати, і як нічого не станеться, то ввімкнути світло.
Вона вичекала десять хвилин. Десять довгих хвилин, наповнених страхом. Мітч дізнався, що блок «А» використовували лише партнери та гості, яким довіряли, а в блоці «Б» спинялися співробітники та інші гості, за якими встановлювали нагляд, тож він сподівався на те, що блок «А» не прослуховували, що не було ані мікрофонів, ані камер, ані сигналізації. Минуло десять хвилин, вона широко розчинила двері та ввімкнула світло. Ще почекала — нічого не чути. Кімнатка квадратна, п’ятнадцять на п’ятнадцять футів; стіни білі, килима нема; Теммі нарахувала дванадцять вогнетривких стелажів стандартного розміру. Вона поволі підійшла до одної, потягнула верхню шухляду — незамкнута.
Тоді Теммі вимкнула світло, зачинила двері й повернулася до спальні нагорі. Там у коматозному стані голосно хропів Ейвері. Була пів на одинадцяту. Перед нею стояло завдання: працювати в поті чола вісім годин і о шостій ранку зникнути.
В кутку коло письмового столу акуратно рядочком стояли три великі портфелі. Вона їх підняла, вимкнула всюди світло і вийшла через парадні двері. На невеликій парковці було темно й порожньо; гравієві доріжка вела до шосе. Перед обома котеджами був неширокий тротуар, обабіч обсаджений кущами. Закінчувався він коло білого штахетника, який оточував приватну власність. За ворітцями був порослий травичкою пагорбок, на ньому стояла одна з будівель «Пальм».
Від кондомініуму до «Пальм» вона пройшла швидко, та коли добралася до номера 188, портфелі вже суттєво поважчали. Номер був із фасадного боку на першому поверсі, вікнами виходив на басейн, не на пляж. Коли нарешті постукала в двері, то вже була мокра від поту і ледь дихала.
Еббі розчахнула двері. Тоді забрала портфелі й поклала їх на ліжко.
— Були проблеми?
— Ще не було. Здається, він помер, — Теммі стерла піт із чола рушничком і відкрила бляшанку з кока-колою.
— Де він? — діловито запитала Еббі, їй було не до жартів.
— У себе в ліжку. За моїми підрахунками, що у нас вісім годин. До шостої.
— Заходила до кімнати? — запитала Еббі, подаючи пару шортів та бахмату бавовняну сорочку.
— Так. Там дюжина великих картотек, ще щось, але небагато.
— Дюжина?
— Так, і такі високі, стандартного розміру. Якщо до шостої впораємося, нам пощастить.
Їхній номер був стандартний, із двоспальним ліжком. Канапу, чайний столик і ліжко зсунули в один бік, в центрі вже гудів копір моделі «Canon 8580» з автоматичною подачею і підбором. За спекулятивною ціною триста доларів на добу копір орендували у Службі прокату Островів, ще й з доставкою. Це був найновіший і найбільший копір, який можна було винайняти на острові. Так пояснив продавець, він був не в захваті, що віддавав його лише на добу. Та Еббі його переконала, виклавши на прилавок стодоларові купюри. Поряд із ліжком були й дві коробки копіювального паперу по десять тисяч штук кожна.
Вони розкрили перший портфель і дістали шість тонких папок.
— Такі самі папки, — пробурмотіла Теммі. Вона розстебнула защібку скорозшивача й витягла папери.
— Мітч каже, що вони ті папки якось по-особливому ведуть, — пояснювала Теммі поки відчіпляла документ на десять сторінок. — Каже, що юристи ті мають шосте чуття й прямо винюхати можуть, якщо в папери заглядали чи секретарка, чи клерк, тож будь обережна. Все роби поволі. Один скопіюєш і коли вставлятимеш до папки, все порівняй за старими отворами. Це досить нудно. Копіюй папки по одній, незалежно від кількості аркушів. Тоді все разом збери, як було, і поклади акуратно назад до папки. Далі поскріпляй вже копію, щоб все було до ладу.
Завдяки автоматичній подачі з документом на десять сторінок впоралися за вісім секунд.
— Швидко! — зраділа Теммі.
З першим портфелем впоралися за двадцять хвилин. Теммі подала Еббі дві зв’язки з ключами, взяла дві новенькі порожні дорожні сумки й рушила до кондомініуму.
Еббі пішла до дверей вслід за Теммі, вийшла і замкнула їх за собою. Тоді подалася через центральний вхід до орендованого «ідісана». Через незвичний лівосторонній рух вона обережно поїхала в бік Джорджтауна вздовж «Сьомої Милі». За два квартали від статечної споруди швейцарського банку, в провулку з акуратними каркасними будинками знайшла житло єдиного на острові Великий Кайман слюсаря (чи принаймні він був єдиний, якого вона змогла знайти без сторонньої допомоги). Той мешкав у будиночку зеленого кольору із підведеними білим віконницями й дверима.
Вона залишила автівку на вулиці й по піщаній доріжці пішла до ґанку. Там, у компанії кількох сусідів, саме пив і слухав кайманське радіо слюсар. Лунали старі хіти реґґі. Коли вона підійшла, всі замовкли, та ніхто не підвівся. Була майже одинадцята. Він сказав, що все робитиме у майстерні в дворі, що платню він бере помірну і що перед початком за аванс хотів би отримати 0,75 літра рому «Майєрс».
— Містере Дантлі, перепрошую, що так пізно. Маю для вас даруночок. — Вона простягнула йому пляшку рому.
Містер Дантлі вималювався з темряви й узяв ром. Гукнув:
— Пацани, пляшка «Майєрса»!
Еббі не могла розібрати тої говірки, та було очевидно, що зборисько на ґанку надзвичайно схвилювала пляшка «Майєрса». Дантлі віддав пляшку, а сам повів Еббі за будинок у невелику прибудову, наповнену інструментами, якимись механізмами й сотнею ще прибамбасів. Зі стелі звисала гола жовта лампочка й приваблювала сотні комарів. Еббі подала Дандлі одинадцять ключів, і той їх акуратно розклав на не захаращений край верстата. Не підводячи погляду, мовив: