Веселі голоси багатих і щасливих людей. Він їх усіх по одному обдивився. Обличчя уже розпашіли. Очі блищали. Тут вони всі сиділи — його друзі — сімейні люди, вони мали дружин і дітей, і всі були замішані в страшному злочині.
Минулого року разом із ними усіма тут співали Джо Ходж і Марті Козінскі.
Минулого року він сам був найкращим випускником Гарвардського університету й мав у кишенях багато пропозицій роботи.
А тепер він став мільйонером, і скоро за його голову призначать ціну.
Цікаво, скільки всього може статися за один рік.
«Співайте, співайте, братчики».
Мітч розвернувся й пішов геть.
Близько півночі вздовж Медісон-стріт стали спинятися таксі; найбагатших юристів міста заводили та затягували на задні сидіння автомашин. А найтверезішим, серед усіх був звісно, Олівер Ламберт, він і керував евакуацією. Набралося п’ятнадцять автівок, до яких штабелями повкладалися захмелілі юристи.
А в цей самий час на іншому кінці міста, під ворітьми на Фронт-стріт спинилися два однакових синьо-жовті фургони з написом «Знищення пилу». Датч Гендрікс відчинив ворота і махнув рукою, щоб проїжджали у двір. Фургони здали назад, підкотивши до чорного входу, з’явилися вісім жінок в уніформах й стали вивантажувати пилосмоки, відра, аерозолі. Повиймали віники, швабри, рулони паперових рушників. Вони тихо перемовлялися між собою, ввійшли в будівлю. Згори було наказано: прибирати по черзі кожен поверх, починаючи з четвертого. По поверхах ходили охоронці й уважно стежили за жінками.
А жінки на них не зважали, балакали про своє: спорожнити сміттєві урни, відполірувати меблі, пройтися пилосмоком, вичистити вбиральні. Новенька серед них працювала повільніше. Коли охоронець відвертався, вона витягала шухляди столів і ящики в стелажах. Вона була обачною.
Третя ніч на цій роботі, і вона все більше дізнавалася. Вже в перший вечір вона знайшла кабінет Толлара на четвертому поверсі й тепер задоволено всміхалася.
На ній були брудні джинси й обтріпані тенісні черевички. Фірмова сорочка з емблемою «Знищення пилу» була їй завелика, що надавало її фігурі повноти. Над кишенькою було написано «Доріс». Доріс, технічка.
Коли прибирання другого поверху було наполовину закінчено, охоронець наказав Доріс, а також іще двом — Сьюзі й Шарлотті, йти слідом за ним. Він вставив ключа в отвір на панелі ліфта й поїхав на низ, до підвалу. Там охоронець відімкнув інші двері — важкі, металеві, і всі зайшли до великої кімнати, розділеної на численні відсіки. На письмових столах був безлад, у центрі кожного стояв великий комп’ютер — їх тут була сила-силенна. Вздовж стін чорніли зачинені шафи. Не було жодного вікна.
— Підсобні засоби там, — мовив охоронець, вказавши на вбиральню. Вони поставили пилосмок, пляшки, аерозолі й взялися до роботи.
— До столів не торкатися, — попередив охоронець.
30
Мітч зав’язав шнурки своїх кросівок «Nike» і сидів на дивані коло телефону, чекаючи дзвінка. Херсі, який без жіночої присутності в домі вже проводив два тижні, впав у депресію; зараз він сидів поруч і пробував подрімати. Рівно о десятій тридцять пролунав дзвінок. Це була Еббі.
Не було в розмові ніжних «любий» чи «сонечко». Їхній діалог був холодним і напруженим.
— Як почувається твоя мати? — запитав він.
— Та вже набагато краще, ходить, порається, та все ще дуже квола. Настрій доволі бадьорий.
— Я радий це чути. А батько як?
— Так, як завжди. Постійно заклопотаний. Як там мій пес?
— Від самотності впав у депресію. Гадаю, йому скоро капець.
— Я за ним скучила. Як твоя робота?
— Ми без проблем вже пережили п’ятнадцяте квітня. Настрій у всіх покращився. Після шістнадцятого половина партнерів подалася у відпустку, тож у нас набагато спокійніше.
— Я сподіваюся, ти зменшив робочий день — до шістнадцяти годин на добу.
Він вагався з відповіддю, а тоді вирішив промовчати. Не варто починати сварку.
— Коли ти повернешся додому?
— Я не знаю. Мамі потрібна моя допомога ще тижнів зо два. Боюся, що від тата толку мало. В них то є служниця, однак я мамі потрібна. — Вона зробила паузу, наче важко було говорити про щось неприємне. — Я сьогодні дзвонила до школи, сказала їм, що в цьому семестрі на роботу не повернуся.
Він відреагував спокійно.
— У цьому семестрі лишилося два місяці. Ти ще два місяці не приїжджатимеш?
— Щонайменше два місяці. Мітчу, мені лише потрібен час, ось і все.
— Час для чого?
— Давай-но не будемо починати спочатку, гаразд? Я не в настрої з тобою сваритися.
— Добре, добре, добре. А для чого в тебе є настрій?
Вона в свою чергу проігнорувала запитання. Пауза затяглася.
— По скільки миль ти вранці пробігаєш?
— Пару миль. Я до треку йду пішки, а там пробігаю десь із вісім кіл.
— Будь там обережним. Бо ж темно, хоч в око стрель.
— Дякую.
Знову довга пауза.
— Мені вже треба йти, — сказала вона. — Мама готується до сну.
— Ти завтра телефонуватимеш?
— Так, у цей самий час.
Не сказавши «до побачення» і «я тебе кохаю», вона поклала слухавку. Відключилася, і все.
Мітч надів свої білі шкарпетки для спорту. Обсмикнув білий джемпер. Замкнув двері кухні й вийшов на темну вулицю. Спортмайданчик старшої школи був за шість кварталів на схід від Іст-Медоубрук. Поза навчальним корпусом із червоної цегли зі спортзалом розташовувалося бейсбольне поле, далі, в самому кінці — футбольне. Навколо поля була гарова доріжка — улюблене місце для пробіжок у місцевих любителів.
Правда, не тепер, об одинадцятій вечора, коли й місяця на небі не було. На треку не було ані душі, і Мітча це влаштовувало. Весняне повітря було свіже й прохолодне, і першу милю він подолав за вісім хвилин. Далі одне коло він пройшов.
Коли проходив повз алюмінієві конструкції трибун зі сторони дому, краєм ока помітив фігуру, та не спинився.
— Т-с-с.
Мітч спинився.
— Га? Хто там?
Хриплим скрипучим голосом йому відповіли:
— Джой Моролто.
Мітч рушив до трибун.
— Ну ти й розумник, Таррансе. За мною не слідкували?
— Звісно ж, ні. Он там у шкільному автобусі сидить Денні з ліхтариком у руках. Коли ти прибіг, він подав сигнал зеленим; а от коли побачиш червоний вогник, тоді вертайся на трек і мчи, як той Карл Льюїс.
Вони піднялися нагору і ввійшли до незамкненої ложі для преси. Сіли на табурети й оглядали школу. Під парканом стояли в ряд автобуси.
— То тут для вас досить приватне місце? — запитав Мітч.
— Підійде. А хто та жінка?
— Я знаю, що вам краще подобається зустрічатися за дня. Краще в людному місці, такому як заклади фаст-фуда чи корейська крамничка взуття. А мені до вподоби ось такі місця.
— Прекрасно. Хто та жінка?
— Ну розумна ж, правда?
— Гарна ідея. Хто вона?
— Вона працює на мене.
— І де ти її знайшов?
— А хіба не все одно? Чому ти завжди ставиш такі неважливі запитання?
— Неважливі? Сьогодні мені телефонує якась жінка, яку я ніколи не стрічав, каже, що має зі мною поговорити про невеличку справу, пов’язану з фірмою Бендіні, каже, що ми маємо обмінятися телефонами, дає вказівки підійти до певного телефону в певній овочевій крамниці, призначає точний час, коли вона подзвонить — о пів на другу. Я йду до будки, вона о першій тридцять телефонує. І ти не забувай, що в радіусі ста футів коло будки троє моїх людей слідкують за всім, що рухається. І вона мені наказує з’явитися сюди сьогодні ввечері рівно за чверть одинадцяту, перевіривши всю округу, а ти сам будеш тут бігати підтюпцем.
— Все ж спрацювало. Хіба ні?
— Поки що так, але хто ж вона? Тобто, мене дуже турбує те, що ти залучив сторонню людину, Мак-Діре. Хто вона така й скільки їй відомо?