31
Щорічну триденну відпустку, яку дозволяв собі Натан Лок і яку проводив у Вейлі, цього разу довелося відмінити. Це зробив Девашер, за наказом Лазарова. Лок і Олівер Ламберт обоє сиділи на п’ятому поверсі та слухали Девашера. Той повідомляв різні уривки отриманої інформації й старався скласти докупи весь пазл, поки що, правда, безуспішно.
— Його дружина їде. Каже, що мусить їхати додому, до матері, в якої лікарі виявили рак легенів. Їй вже багато чого набридло, вона стомлена. Упродовж попередніх місяців ми засікали між ними суперечки. Вона його трохи пиляла за те, що він затримується на роботі, та не більше. Тож їде вона додому до мамусі. Каже при цьому, ніби не знає, коли повертатиметься. Бо ж матуся хвора. Чи не так? Їй нібито легеню видалили, так? Та ми не можемо знайти лікарні, де хтось чув про пацієнтку Максін Сазерленд. Ми в Кентуккі кожну лікарню перевірили, і в Індіані, і в Теннессі. Це ж дивно, вам не здається, народ?
— То й що, Девашере? — відповів Ламберт. У моєї дружини чотири роки тому була операція, і ми летіли в клініку Майо. Нема такого закону, який би вимагав, що треба оперуватися неодмінно не далі зони ста миль від дому. Це просто абсурдно. До того ж вони — люди зі становищем. Можливо таке, що вона зареєструвалася під чужим іменем, щоб не було розголосу. Таке трапляється часто.
Лок згідливо кивнув.
— Як довго вони розмовляють?
— Вона телефонує раз на день. Часом говорять довго. Про те, про се. Про пса. Про її матір. Про роботу. А вчора ввечері заявила, що не повернеться щонайменше два місяці.
— Вона хоч раз називала клініку? — поцікавився Лок.
— Ані разу. Вона й справді обережна. І про операцію багато не говорить. І мати вже нібито має бути вдома. Якщо вона взагалі була в лікарні.
— До чого це ти ведеш, Девашере? — запитав Ламберт.
— Ти заткнися й дослухай, що я кажу. От уявімо собі таке, що все це — лише привід, щоб їй звідси забратися. Від нас подалі, від того, що насувається. Розумієте?
— Ти припускаєш, що й вона на них працює? — запитав Лок.
— Мені платять за те, щоб я припускав, Нате. Я роблю припущення, що вони знають, що їхні телефони прослуховуються, тому вони так обережно розмовляють. Я припускаю, що він її відіслав з міста, щоб захистити.
— Непевне, — сказав Ламберт. — Дуже хитко.
Девашер взявся ходити кабінетом туди-сюди. Спинив погляд на Оллі, та вирішив не відповідати на те.
— Приблизно десять днів тому на четвертому поверсі з незрозумілої причини хтось зробив силу-силенну копій. О третій годині ранку. Згідно з нашими записами, в той час у приміщенні перебували лише два юристи, Мак-Дір і Скотт Кімбел. Ні тому, ні іншому на четвертому поверсі робити було нічого. Було використано двадцять чотири номери доступу. Три взяли з папок Ламара Квіна. Три зі справи Соні Кеппса. Інші вісімнадцять — з папок Мак-Діра. І жодного номера з папок Кімбела. Віктор Мілліган пішов з кабінету близько пів на третю, а Мак-Дір тоді працював в кабінеті Ейвері. Це він відвозив Толлара в аеропорт. Ейвері каже, ніби кабінет він замкнув, та все ж міг і забути. Тож або він забувся, або в Мак-Діра є ключ. Я як слід поговорив з Ейвері, він майже впевнений, що замкнув кабінет на ключ. Але то було опівночі, він тоді був ледь живий від утоми, ще й поспішав на літак. Міг же забути, правда? А от вказівки повертатися до кабінету й працювати далі Мак-Дірові він не давав. Там нічого важливого не було, вони весь день гралися з податковим звітом Кеппса. Копір використано одинадцятий, той, який найближчий до кабінету Ейвері. І я вважаю, що ми не помиляємося, коли робимо висновок, що копії робив Мак-Дір.
— Скільки?
— Дві тисячі дванадцять.
— З яких папок?
— Вісімнадцять справ належать нашим клієнтам з оподаткування. Я знаю, як Мак-Дір усе пояснить: він покінчив із податковими розрахунками й просто робив копії всіх паперів. Звучить досить логічно, правда ж? От тільки копії завжди роблять секретарки. Тоді якого біса він сидить о третій ранку на четвертому поверсі й робить аж дві тисячі копій? А було це вранці сьомого квітня. Скажіть, багато наших хлопців завершують роботу за тиждень до 15 квітня, а тоді все копіюють?
Він спинився й озирнув співрозмовників. Ті сиділи замислені. Він їх приголомшив.
— А ось найголовніше. Минуло п’ять днів, і його секретарка вводила ті ж самі номери доступу — вісімнадцять штук на копірі на другому поверсі. Вона зробила вже близько трьохсот копій, і от ця цифра вже краще вписується. Ви як думаєте?
Обидва мовчки кивнули. Вони були юристами, давно звикли кожну справу уважно розглядати з п’яти боків. Мовчали. Девашер хижо всміхнувся, знову взявся міряти кроками кабінет.
— Отже, він упіймався на двох тисячах копій, і пояснення цьому немає. І виникає важливе питання: що ж він копіював? Якщо він використав неправильні номери доступу, то що він в дідька копіював? Я не знаю. Всі кабінети були замкнені, крім хіба Ейвері. Тож я запитав у Ейвері. А в нього там є ряд металевих шаф, де складені справжні справи. Він їх тримає замкненими. Але того дня і він, і Мак-Дір, і секретарки цілісінький день порпалися. І Ейвері міг забути їх замкнути тоді, коли поспішав на літак. Ну й що! А навіщо Мак-Діру копіювати справжні законні справи? Він це й не робив. Та як і в кожного партнера, чиї кабінети на другому поверсі, в кабінеті Ейвері стоять чотири шафи з секретними папками. Ніхто ж їх не торкається, правда? Такі правила фірми: навіть жоден із партнерів до чужих не торкнеться. Папки замкнені надійніше за мої. Тож Мак-Дір без ключа не міг до них добратися. Ейвері свої ключі мені показав. Сказав, що два дні перед сьомим квітня до тих шафок не торкався. Він усі документи переглянув, здається йому, що все в порядку. Не видно, щоб хтось у них рився. Але хіба ви можете подивитися на якусь папку й визначити, копіювали її, чи ні? Ні, не можете. Я теж не можу. Тож я забрав ті папки сьогодні зранку і пошлю їх до Чикаго. А вони нехай перевірять на відбитки пальців. Це займе тиждень.
— Не міг він ці папки копіювати, — мовив Ламберт.
— А з чого ще би він міг копії робити, Оллі? Тобто, я про те, що на четвертому поверсі там усе замкнено. На третьому теж. Все, крім кабінету Ейвері. А допустімо, що вони з Таррансом шепочуться в закутках, то що ж його цікавить в кабінеті Ейвері? Нічого, крім таємних матеріалів.
— Тож ти припускаєш, що в нього є ключі, — сказав Лок.
— Так, я роблю висновок, що він зробив собі копію ключів Ейвері.
Оллі форкнув і засміявся роздратовано.
— Це просто неймовірно. Я не вірю.
Чорні Очиці виклично втупився у Вашера, недобре всміхаючись.
— І як йому вдалося дістати копії ключів?
— Гарне запитання, і на нього я не можу відповісти. Ейвері мені свої ключі показав. Дві зв’язки в нього з одинадцятьма ключами. Він постійно їх носить при собі. Це ж правила фірми, правда? Так і має чинити кожен хороший юрист. Коли він не спить, ключі при ньому завжди, в кишені. А коли спить, вони під матрацом.
— Куди він їздив минулого місяця? — запитав Чорні Очиці.
— Забудьмо про політ у Г’юстон на зустріч із Кеппсом минулого тижня. Це занадто близько за часом. А до того він літав на два дні на Великий Кайман, це було на перше квітня.
— Я пам’ятаю, — Оллі уважно слухав.
— Молодець, Оллі. Я запитав, чим він займався там вечорами, а він відповів: нічим, крім роботи. Одного вечора посидів у барі, ось і все. Клянеться, що обидві ночі він спав сам. — Девашер увімкнув кнопку портативного магнітофона. — Але він нам збрехав. Ось цей дзвінок було зроблено о дев’ятій п’ятнадцять ранку другого квітня зі спальні котеджу «А».
Ввімкнувся запис:
«Він у душі», — мовила перша жінка.
«З тобою все гаразд?» — голос другої жінки.
«Так, все добре. Він і не зміг би, якби й захотів».
«Чому так довго?»
«Він ніяк не прокидався».
«Про щось підозрює?»
«Ні, він нічого не пам’ятає. Думаю, що в нього болить голова».
«Скільки ти ще там будеш?!»
«Коли вийде з душу, я поцілую його на прощання. Ще десять-п’ятнадцять хвилин».
«Окей, не барися».