Девашер натиснув на іншу кнопку і знову взявся ходити по кабінету.
— Я поняття не маю, хто вони такі і не став допитуватися в Ейвері. Поки що. Він вже мене турбує. Дружина подала на розлучення, а він втрачає контроль. Постійно шукає собі жінок. І це ставить під загрозу нашу безпеку. Я маю підозру, що Лазаров скаже серйозно за нього взятися.
— З її слів видно, що в нього тяжке похмілля.
— Так, очевидно.
— Ти думаєш, що вона зробила копії ключів? — запитав Оллі.
Девашер стенув плечима, тоді сів у потерте шкіряне крісло. Його запал вже згас.
— Таке можливо, та навряд. Припустімо, він підчепив у барі якусь жінку, вони напилися, і певно, було вже пізно, коли пішли до ліжка. Як же вона посеред ночі могла зробити копії ключів на маленькому острові? Тому я й сумніваюся.
— Але в неї ж була подруга, — наполягав Лок.
— Так, і я не розумію, що там сталося. Можливо, вони сподівалися вкрасти його гаманець і не вийшло. Щось пішло не так. Він зажди носить пару тисяч готівкою в гаманці; а коли він напився, хто його знає, що їм наговорив. Може, вона в останню хвилину хотіла вкрасти гроші й дати дьору? Та вона цього не зробила. Не знаю, чому.
— Ще якісь припущення? — поцікавився Оллі.
— Поки що ні. Я люблю будувати припущення, але уявити таке, що ці жінки витягнули ключі, серед глупої ночі на острові. Примудрилися зробити дублікати, ще й так, щоб він не помітив нічого, а тоді одна щоб знову забралася до нього в ліжко — ні, я не можу. А ще це має бути пов’язано з Мак-Діром, який використав копір на четвертому поверсі... ні, це вже занадто.
— Я згоден, — мовив Оллі.
— А що з комірчиною? — запитав Чорні Очі.
— Я про це теж подумав, Нате. Я вже й сон втратив насправді, коли про це думаю. Якщо її цікавили записи, що зберігаються в комірчині, тоді має бути між нею й Мак-Діром чи ще з кимось там поблизу якийсь зв’язок. А я того зв’язку не виявляю. Хай навіть вона знайшла комірчину й документи, тоді що вона може з ними зробити посеред ночі, коли нагорі спить Ейвері?
— Вона могла їх почитати.
— Ага, там їх мільйон. Ти не забувай, що перед тим вони з Ейвері разом пили, інакше він її би запідозрив. Отже, весь вечір вони пили, розважалися. То що, вона чекає, поки він засне, і тоді враз її тягне піти донизу й почитати банківські записи? Ні, хлопці, так не піде.
— Вона могла працювати на ФБР, — гордо висловив здогад Оллі.
— Ні, не могла.
— Чому?
— Все просто, Оллі. ФБР цього не стало робити, адже обшук вважався б незаконним і документи би не визнали. І ще одна причина є, набагато краща.
— Яка?
— Була би вона з ФБР, то не скористалася б телефоном. Жоден професіонал звідти б не подзвонив. Я думаю, вона всього лише крадійка.
Теорія крадійки була пояснена Лазарову, той у ній знайшов сотню неточностей, та все одно нічого кращого сам не зміг вигадати. Наказав поміняти всі замки на третьому й четвертому поверхах, у підвалі, в обох кондомініумах на Великому Каймані. Він також вимагав розшукати всіх слюсарів на острові, ще й додав, що їх не може там багато бути, і дізнатися, чи не доводилося кому робити дублікати ключів ввечері першого або вранці другого квітня. Порадив Девашеру підкупити їх, тоді вже й балакати почнуть, за гроші. Наказав перевірити документи з кабінету Ейвері на відбитки пальців. А Девашер задоволено повідомив, що про все вже подбав. Зразок відбитків Мак-Діра лежав у теці з результатами іспитів на звання юриста.
— І ще він наказав на шістдесят днів відсторонити Толлара від роботи. На його думку, це підштовхне Мак-Діра до незвичних дій. Наказав, нехай Толлар ляже до лікарні з болем у грудях — два місяці на лікарняному. Мовляв, Толлар нехай завершить справи, замкне кабінет. А Мак-Діра дайте в помічники Віктору Міллігану.
— Ти казав, ніби маєш золотий план, щоб знешкодити Мак-Діра, — мовив Девашер.
Лазаров посміхнувся, почухав носа.
— Так-так, ми ним скористаємося. Пошлемо його у справах на маленькі острови. А там випадково станеться таємничий вибух.
— І втратимо двох пілотів? — запитав Девашер.
— Так, треба ж, щоб виглядало пристойно.
— Тільки не робіть цього поблизу Кайманів. Занадто багато співпадатиме.
— Гаразд. Тільки нехай все станеться над водою. Менше свідчень залишиться. Ми використаємо апаратик більший, то вони мало що знайдуть.
— Літак — дорога штука.
— Так, я обмізкую все з Джоєм.
— Ну, ти — бос, як знадобиться допомога, дай нам знати.
— Авжеж. Ми вже розробляємо план.
— А що ваша людина у Вашингтоні? — запитав Девашер.
— Я ще чекаю дзвінка. Вранці я телефонував до Нью-Йорка, вони ще перевіряють. Знатимемо результат за тиждень.
— Тоді стане значно простіше.
— Так. Але якщо відповідь позитивна, нам доведеться його знищити за двадцять чотири години.
— Я почну копати.
Як на ранок суботи, в офісі було тихо. Снували туди-сюди купка партнерів та з десяток співробітників, одягнених в теніски і штани хакі. Секретарок не було. Мітч переглянув пошту й став диктувати листи. За дві години він пішов з фірми. Настав час навідати Рея.
Він п’ять годин їхав по сороковому шосе. Мчав, мов навіжений. Спочатку їхав зі швидкістю сорок п’ять миль, далі перейшов на вісімдесят п’ять. Де можливо, він робив зупинки, різко переходив зі смуги на смугу. Спинявся коло підземних переходів, чекав і придивлявся. Так нікого й не побачив. Жодного разу він не помітив підозрілої автівки, вантажівки чи фургона. Навіть до трейлерів вантажних придивлявся. Нікого. Отже, за ним ніхто не їхав, інакше він би їх запримітив.
Охоронці уважно перевірили його передачу для в’язня — книжки й цигарки — і вказали на кабінку номер дев’ять. Минула хвилина, і за екраном з товстого скла всівся Рей.
— Де ж ти пропав? — дещо роздратовано запитав він. — Ти — єдина людина в усьому світі, яка мене відвідує, і за чотири місяці приїздиш лише вдруге.
— Я знаю. Та був сезон податкової кампанії, я й закрутився. Обіцяю виправитися, присягаюся. І я ж писав тобі.
— Так, раз на тиждень. Пару абзаців: «Здоров, Рею. Як спалося? Як там їжа? А стіни як? Як твоя грецька чи італійська? У мене все чудово. В Еббі все прекрасно. Собачка прихворів. Маю вже йти. Скоро навідаю тебе. З любов’ю, твій Мітч». Ти писав змістовні листи, братику. Я й справді їх дуже ціную.
— А твої не кращі.
— А я про що можу розповісти? Охоронці торгують травичкою, дружка зарізали — тридцять одне ножове поранення. Я бачив, як ґвалтували хлопчака. Та ну, Мітчу, кому це треба?
— Я виправлюся.
— Як там мама?
— Я не знаю. З Різдва там не був.
— Я ж тебе просив, Мітчу, дізнатися, як вона живе. Я за неї хвилююся. Якщо той покидьок її б’є, це треба припинити. Якби міг звідси вибратися, то сам би це припинив.
— Ти виберешся, — Мітч сказав це ствердно, а не запитав. Він притиснув до вуст пальця й легенько кивнув.
Рей аж вперед подався, спершись на лікті, уважно на нього дивлячись.
Мітч тихо заговорив.
— Español Hable despacío. (Говори повільно.)
Рей злегка всміхнувся.
— ¿Cuándo? (Коли?)
— La semana próxima. (Наступного тижня.)
—¿Qué día? (У який день?)
Мітч пару секунд подумав.
— Martes о miércoles. (У вівторок або в середу.)
— ¿А qué hora? (О котрій годині?)
Мітч всміхнувся й потиснув плечима, роззирнувся навколо.
— Як справи в Еббі? — поцікавився Рей.
— Поїхала на пару тижнів до Кентуккі. Її мати захворіла, — він пильно дивився на Рея й прошепотів, — Вір мені.
— А що з нею таке?
— Їй видалили легеню. Рак. Вона все своє життя багато курила. І тобі варто кинути.
— Так і зроблю, коли вийду звідси.
Мітч усміхнувся й ледь кивнув.
— У тебе попереду щонайменше сім років.
— Еге ж. І втекти неможливо. Час від часу хтось пробує тікати, але їх або ловлять, або стріляють.