— От оце було справді весело. Я ще жодного разу за дев’ятнадцять років не бачив, щоб він втрачав над собою контроль. І на тобі. Наговорив мені, мовляв, я занадто багато випиваю, що бігаю за жінками і ще біс знає що. Сказав, що я ганьблю всю фірму. І порадив ходити до психіатра.
Розмовляв Ейвері повільно, наче над силу, голос був сиплим, слабким. Та все одно все здавалося награним. Через кілька речень він забувався й починав розмовляти нормально. Лежав він рівненько, непорушно, краї простирадла акуратно підтикані з боків. Колір шкіри цілком здоровий.
— Я гадаю, тобі й справді потрібен психіатр, а то й два.
— От спасибі. А я думаю, що мені потрібно місяць провести на сонечку. Лікар казав, що випише мене за три-чотири дні. А працювати заборонив аж два місяці. Шістдесят днів, Мітчу. Казав, що я ні за яких обставин не повинен і близько підходити до роботи аж шістдесят днів.
— Яка радість! Я думаю, і мені такий напад не завадить.
— З твоїми темпами він тобі гарантований.
— То ти тепер вже й лікар?
— Ні, я просто наляканий. Коли приходить такий страх, то вже починаєш багато над чим замислюватися. Сьогодні я вперше в житті подумав про смерть. Коли ти не замислюєшся про смерть, то й життя не цінуватимеш.
— Щось розмова наша стає дуже серйозною.
— Та знаю. Як там Еббі?
— Та все гаразд, сподіваюся. Я з нею давно не бачився.
— Ти б краще поїхав до неї й забрав додому. Й подумав про те, щоб вона була щасливою. Шістдесят годин на тиждень, Мітчу, це дуже багато. Якщо ти працюватимеш більше, то і шлюб свій зруйнуєш, і сам загнешся. Якщо вона хоче дітей, то заведіть їх. Якби ж я міг почати спочатку!
— До біса це, Ейвері! Що ти себе ховаєш раніше часу? Тобі лише сорок чотири, і це всього лиш легкий серцевий напад. Ти ж поки що не став овочем?
Ввійшов санітар, втупився в Мітча.
— Час відвідування скінчився, сер. Ви маєте йти.
Мітч скочив на ноги. Так, авжеж. Він поплескав Ейвері по стопах і пішов до дверей.
— За кілька днів побачимося.
— Дякую, що зайшов. Передавай вітання Еббі.
Ліфт прийшов порожнім. Мітч натиснув кнопку шістнадцятого поверху й за кілька секунд вийшов. Ще два прольоти він ішов сходами пішки — на вісімнадцятий поверх — там перевів подих, розчинив двері й вийшов у коридор. Оддалік від ліфта стояв під стіною Рік Еклін і щось шепотів у трубку поламаного таксофону. Він кивнув Мітчеві, коли той наблизився, і вказав йому на приміщення, де зазвичай чекали схвильовані родичі хворих. Тепер тут було темно й порожньо. Виднілися два ряди складних стільців і вимкнений телевізор. Лише автомат з кока-колою ледь освітлював кімнату. Поруч із ним сидів Тарранс і переглядав якийсь старий журнал. Одягнений він був у фланелевий спортивний костюм, на голові пов’язка, темно-сині шкарпетки, білі текстильні кеди. Тарранс — бігун підтюпцем.
Мітч усівся поруч обличчям до коридору.
— Все чисто. За тобою йшли від фірми до стоянки, тоді зникли. Еклін зараз у коридорі. І Лейні поблизу. Ти можеш розслабитися.
— Класна в тебе пов’язка.
— Дякую.
— Ти явно отримав моє повідомлення.
— Це ж очевидно. Розумно ти придумав, Мак-Діре. Сиджу я сьогодні вдень за столом, займаюся власними справами, в мене ж крім фірми Бендіні є про що думати. Тут заходить секретарка й каже, що телефонує якась жінка й хоче зі мною поговорити про якогось чоловіка на ім’я Марті Козінскі. Я підстрибую, хапаю слухавку — звісно, це твоя та жінка. Як завжди, каже про терміновість. Тож кажу їй: окей, поговорімо. Так ні, на це вона не згодна. Примушує мене все покинути і мчати до «Пібоді», до бару — як там він називається? «Маллардс»? І там сидіти й чекати. Тож сиджу я там, роздумую, яким був дурним, адже наші телефони не прослуховуються. Чорти б тебе взяли, Мітчу, я впевнений, наші лінії чисті. По них можна розмовляти! Я сиджу, попиваю каву, і до мене підходить бармен, питає, чи мене звати Козінскі, я перепитую: Козінскі, а ім’я як? Так питаю, для сміху, раз вже почали цей спектакль. А той так здивовано пояснює: Марті Козінскі. Я кажу, мовляв, так, це я. І почуваюся повним бевзем, Мітчу. Тож він говорить, що мене кличуть до телефону. Я йду до бару, а то вона дзвонить, начебто в Толлара серцевий напад чи щось таке і що ти близько одинадцятої будеш тут. Непогано вигадав.
— Спрацювало, чи не так?
— Так, і далі працюватиме, хіба тільки вона про все може говорити прямо, подзвонивши на робочий телефон.
— А мені так більше подобається. Безпечніше. Та й ти хоч колись надвір виберешся.
— Так і є, до біса правда. І я, і троє зі мною.
— Послухай-но, Таррансе, будемо чинити по-моєму, гаразд? Я головою ризикую, а не ти.
— Авжеж, авжеж. А на якому це ти чортові їздиш?
— Взяв напрокат «форд-селебріті». Гарна, правда ж?
— А що вже сталося з чорною юридичною машинкою?
— Та комашня замучила. В ній завелося сила жуків. В суботу ввечері в Нешвілі я припаркувався на вулиці, лишив ключі. А хтось її й позичив. От я люблю співати, та голос маю кепський. Відколи навчився кермувати, я постійно співаю в авто на самоті. Та в присутності жуків мені якось співати незручно, і мені вже це набридло.
Тарранс не зміг стримати усмішку.
— Якби ж ти сьогодні бачив обличчя Олівера Ламберта, коли я до нього увійшов і поклав на стіл поліцейський рапорт. Він став мимрити щось і заїкатися про те, як йому шкода. А я вдавав з себе засмученого. Страховка збитки покриє, тож Олівер каже, що мені дадуть нову машину. А поки що пропонує знайти іншу, орендовану. Я відповідаю, що вже це зробив. Винайняв одну в Нешвілі, в суботу ввечері. Як же це йому не сподобалося, адже в ній немає жучків! Він сам телефонує дилерові з «БМВ», поки я там, і допитується про новий автомобіль для мене. Спитав, якому кольору я надаю перевагу. А я сказав, що мені чорний вже набрид, і що хочу авто винного кольору, а оббивка в салоні щоб була бежева. Вчора я побував у представництві «БМВ», все обдивився. Там жодної моделі винного кольору не було. Отже, каже він по телефону, яку ж то я хочу модель, а той відповідає, що в них таких немає. Може, мені до вподоби чорна чи темно-синя, чи сіра, чи червона, чи біла? Ні, ні, ні. Я хочу лише винного кольору. Він каже, що її доведеться замовляти. Чудово, сказав я. Він поклав слухавку й спитав знову, чи я впевнений щодо іншого кольору, а я кажу, тільки винного. Він хотів було посперечатися, та вже зрозумів, як би це здавалося нерозумно. Тож уперше за десять місяців я можу співати у своїй автівці.
— Але ж Мітчу, «селебріті»! Як на крутого юриста, таке не годиться.
— Я впораюся.
Тарранс і далі усміхався, почуте на нього справило враження.
— Цікаво, що робитимуть скупники краденого, коли виявлять наші жучки?
— Напевне, здадуть в ломбард як причандалля до магнітофонів. Скільки воно може коштувати?
— Наші казали, що апаратура першокласна. Тисяч на десять-п’ятнадцять потягне. Не знаю напевне. Комедія.
Повз них, голосно розмовляючи, пройшли дві медсестри, звернули, і знову стало все тихо. Еклін знову взявся набирати номер.
— Що з Толларом? — запитав Тарранс.
— Просто супер. Сподіваюся, як матиму серцевий напад, він минеться так само. Він тут пробуде декілька днів, а на роботу не вийде ще два місяці. Нічого з ним серйозного нема.
— Ти можеш до його кабінету потрапити?
— А навіщо? Я в ньому вже все скопіював.
Тарранс присунувся ближче, чекав, що він скаже ще.
— Ні, до його кабінету я не зможу зайти. На третьому й четвертому поверхах поміняли всі замки. В підвалі теж.
— А ти звідки знаєш про це?
— Та жінка, Таррансе. Моя помічниця за минулий тиждень заходила в кожен кабінет в будинку, в підвалі теж. Вона кожні двері перевірила, не оминула жодної шухляди, заглянула в кожну шафу. Вона й пошту читала, і папки переглядала, перерила сміття. А сміття того насправді небагато. У фірмі встановили десять шредерів. Чотири з них — у підвалі. Ти про це знав?
Тарранс ловив кожне слово, обличчя було непорушним.
— Як же вона...
— Не запитуй, Таррансе, бо я тобі не відповім.
— Так вона працює там! Секретаркою чи ще кимось! Вона тобі допомагає зсередини.