Мітч ніби розчаровано похитав головою.
— Геніально, Таррансе. Вона ж тобі сьогодні двічі телефонувала. Першого разу о чверть на третю, другого — десь через годину. Так як же секретарка може двічі подзвонити до ФБР з різницею в одну годину?
— А може, сьогодні вона не на роботі. Можливо, що телефонувала з дому.
— Ти помиляєшся, Таррансе. І облиш свої здогади. Не витрачай дарма час. Не хвилюйся: вона працює на мене, разом з нею ми для вас переправимо товар.
— А що там у підвалі?
— Одне просторе приміщення, розділене на дванадцять відсіків. У кожному — письмові столи з паперами й сотні шафок з документами. В кожній шафці — замки й сигналізація. На мою думку, то і є оперативний центр з відмивання грошей. На стінах вона помітила назви й телефонні номери десятків банків у Карибському Басейні. Зверху там просто так нічого не лежить. Вони дуже обачні. Збоку є маленька кімната, повна комп’ютерів, кожен більший за холодильник, усе надійно замкнено.
— Схоже, що саме так і є.
— Так, це воно, але забудь. Туди неможливо пробратися, не викликавши тривогу. Абсолютно неможливо. Я знаю лише один спосіб, як звідти забрати папери.
— І який?
— Ордер на обшук.
— Забудь про це. Які можуть бути причини?
— Послухай мене, Таррансе. Ось як воно має бути. Я не можу вам передати всі документи, які ви хочете, але можу дати всі необхідні. В мене вже їх більше десяти тисяч, і хоч я їх всі ще не переглянув, вже побачив досить, щоб знати, якщо вони будуть у вас в руках, ви зможете їх показати судді, і той вам підпише ордер на обшук на Фронт-стріт. В мене досить матеріалу, щоб висунути обвинувачення половині фірми. І ті ж самі документи будуть приводом отримати ордер на обшук, а звідти докази для обвинувачення ви будете вивозити вантажівками. І по-іншому не вийде.
Тарранс пройшовся коридором. Нікого не побачив. Потягнувся, підійшов до автомата з напоями. Сперся на нього, визирнув у вікно, що виходило на схід.
— Чому тільки пів фірми?
— Це спочатку половина. Плюс ще партнери, які вже у відставці. З документів зрозуміло, що вони заснували на Кайманах на гроші сімейки Моролто дуті компанії. І це буде легко довести. І щойно ви матимете на руках усі записи, ваша теорія змови знайде підтвердження, тоді ви висунете обвинувачення кожному.
— Звідки ти взяв документи?
— Мені просто пощастило. Дуже пощастило. Я вирахував, що фірмі не обов’язково всі папери з Кайманських банків тримати у США. Я припустив, що вони там, на Кайманах. І на щастя, я мав рацію. Ми скопіювали всі папери на Кайманах.
— Ми?
— Моя помічниця і я. І ще друг.
— А де документи зараз?
— Знову ти зі своїми запитаннями, Таррансе! Вони у мене. Це все, що тобі потрібно знати.
— Мені потрібні ті папери, що в підвалі.
— Послухай-но, Таррансе. Уважно слухай. Документи з підвалу не дістати, поки ви не прийдете з ордером на обшук. Це неможливо, чуєш?
— І хто працює у підвалі?
— Не знаю. Я тут десять місяців. І ще жодного не бачив. Не знаю, де вони залишають авто, як і коли приходять і виходять. Вони невидимі. Я вважаю, що партнери та ті, що в підвалі, і виконують брудну роботу.
— А яка там у них апаратура?
— Дві копіювальні машини, чотири шредери, швидкісні принтери. А комп’ютери — просто витвори мистецтва.
Тарранс замислено пройшов повз вікно.
— Щось у цьому є. Багато чого прояснює. А я все думав: як же фірмі, в якій стільки секретарок, простих працівників та клерків вдається тримати в таємниці свої зв’язки з Моролто?
— Все просто. Секретаркам, працівникам, клеркам ні про що не відомо, вони зайняті легальними клієнтами. А партнери й старші співробітники сидять у великих кабінетах і вигадують все екзотичніші способи для відмивання грошей. А чорну роботу виконує підвальна команда. Все чудово продумано.
— Отже, в них багато легальних клієнтів?
— Сотні. Вони талановиті юристи, мають прекрасну клієнтуру. Це чудове прикриття.
— Тож ти мене запевняєш, Мак-Діре, в тому, що маєш достатньо документів для того, щоб підготувати обвинувачення й ордер на обшук? І вони в твоєму розпорядженні?
— Саме це я й сказав.
— У нашій країні?
— Так, Таррансе, документи в нашій країні. Вони, власне, дуже звідси близько.
Тарранс вже не міг встояти на місці. Переминався з однієї ноги на другу, хрускотів пальцями і дихав швидше.
— Що ти ще можеш дістати на Фронт-стріт?
— Нічого. Це занадто небезпечно. Вони поміняли всі замки, це мене непокоїть. От чому це вони поміняли замки на третьому й на четвертому поверхах, а на першому й на другому — ні? Два тижні тому на четвертому поверсі я робив деякі копії, гадаю, ідея була кепська. В мене лихе передчуття. Більше ніяких записів із Фронт-стріт.
— А жінка?
— Тепер і вона не має доступу.
Тарранс вже похитувався і кусав нігті. Досі витріщався у вікно.
— Мені потрібні документи, Мак-Діре. Потрібні чимскоріше. Скажімо, завтра.
— А коли Рей документи отримає?
— Сьогодні понеділок. Я думаю, все готове вже на завтрашню ніч. Ти не повіриш, якими словами кляв мене Войлес. Йому довелося задіяти усі свої зв’язки. Думаєш, неправда? Він двом сенаторам від Теннессі дзвонив, і вони самі вилетіли до Нешвіла, щоб зустрітися з губернатором. Чого я тільки не наслухався, Мітче, і все це через твого брата.
— Він це високо цінує.
— А що він робитиме, коли буде на волі?
— Я про це потурбуюся. Ви тільки витягніть його.
— Гарантій не буде. Якщо з ним щось станеться, це буде не наша провина.
Мітч підвівся й поглянув на годинник.
— Я маю бігти. Впевнений, що там на вулиці мене вже чекають.
— Коли ми знову побачимося?
— Вона вам зателефонує. Просто роби те, що вона скаже.
— Мітчу, облиш це! Не треба знову починати всю процедуру! Вона може зі мною про все говорити по телефону. Присягаюся! Наші лінії чисті. Будь ласка, не починай.
— Як твою маму звати, Таррансе?
— Що? Доріс.
— Доріс?
— Так. Доріс.
— Світ тісний. Не можна використовувати Доріс. Кого ти запрошував на вечірку випускників?
— Е-е-е, здається, я й не ходив на неї.
— Мене це не дивує. А як звали твою першу кохану, звісно, якщо вона в тебе була?
— Мері Еліс Бреннер. Гаряченька штучка, сама до мене чіплялася.
— Аякже! Отже, мою помічницю звати Мері Еліс. Наступного разу, коли телефонуватиме Мері Еліс, роби так, як вона скаже. Добре?
— Я не можу чекати.
— Зроби мені ласку, Таррансе. Я вважаю, що Толлар прикидається і побоююся, що його фальшивий серцевий напад якось пов’язаний зі мною. Нехай ваші люди повинюхують тут, чи справді в нього був серцевий напад.
— Звісно. Нічого нам більше робити.
33
У вівторок вже зранку вся фірма гуділа від співчутливих розмов про Ейвері Толлара. Стан його непоганий. Проходить обстеження. Немає важких порушень. Занадто багато працює. У всьому винен стрес. Кеппс у всьому винен. Це через розлучення. Потрібен лікарняний.
Ніна принесла стосик листів на підпис.
— Містер Ламберт хоче з вами зустрітися, звісно, якщо ви не надто зайняті. Щойно подзвонив.
— Гаразд. Я повинен о десятій зустрітися з Френком Малголландом. Ви про це знаєте?
— Звісно, я про це знаю. Я ж секретарка. Я знаю все. Зустріч у вашому чи його офісі?
Мітч зазирнув до записника, неначе шукаючи запис. Офіс Малголланда в будівлі «Коттон Ексчейндж».
— В його, — мовив він, спохмурнівши.
— Минулого разу ваша зустріч була теж у нього, чи не так? Вас що, не вчили премудростей у юридичній школі? Ніколи, повторюю, ніколи двічі поспіль не зустрічайтеся на території суперника. Це нижче гідності; це доводить вашу слабкість.
— Тепер ви мені цього ніколи не пробачите.
— Ага, почекайте, я всім дівчатам розповім. А вони впевнені, що ви крутий мачо. А коли скажу, що ви слинько, то будуть всі шоковані.