— А в календарі на сьогоднішній ранок про це не записано.
— Це ви складаєте його розклад?
— Ну, так, я, сер.
— Отже, це ваша провина. Давайте його до телефону.
Ніна побігла коридором в кабінет Мак-Діра.
— Мітчу, там на лінії суддя Г’юго. Каже, що ви маєте вже зараз бути у суді. Краще поговоріть із ним самі.
Мітч підскочив, схопив слухавку. Обличчя зблідло.
— Так, — сказав.
— Містере Мак-Дір, — мовив Тарранс. — Це суддя Г’юго. Ви спізнюєтеся на суд. Я вас чекаю.
— Так, містере суддя.
Він взяв піджак, кейс і похмуро мовив Ніні.
— Вибачайте. У вашому календарі нічого не було.
Мітч кинувся коридором, далі сходами донизу, проминув рецепцію й вийшов через вхідні двері. А далі на північ просто полетів по Фронт-стріт до будівлі біржі «Коттон-Ексчейндж», там перебіг через її вестибюль, вискочив на Юніон, звернув на схід і помчав до торгового центру міста.
Може, десь по-діловому вдягнений молодий чоловік із кейсом у руках, що мчить, мов очманілий, і здасться звичним явищем, але не в Мемфісі. На нього звертали увагу.
Він причаївся за лотком із фруктами й перевів подих. Не бачив поки за собою погоні. З’їв яблуко. Подумав: «Якщо справа дійде до гонитви, добре, аби за мною біг Тоні Дві Тонни».
Він ніколи не був особливо високої думки про Вейна Тарранса. Ідея із взуттєвою корейською крамницею була провальною. Не кращим місцем для зустрічі був людний ресторанчик на Гранд Каймані. Його записник із даними на клан Моролто виявився нудним, і не зацікавив би й бойскаута. А от ідея з сигналом тривоги, коли одразу зрозуміло: «не став запитань, а рятуйся втечею», була блискучою. Ось уже місяць Мітч знав: якщо зателефонує суддя Г’юго, він повинен миттєво звідти тікати. Отже, щось сталося, і люди з п’ятого поверху вже за нього візьмуться. А де Еббі? — ще подумав.
На Юніон було не людно, парами кудись ішли перехожі. Мітчу потрібен був натовп. Придивився до перетину Фронт і Юніон, та нічого підозрілого не помітив. За два квартали на схід він ввійшов до «Пібоді» й пошукав телефон. Побачив його в невеликому закутку галереї над вестибюлем, коло чоловічої вбиральні. Він набрав номер Мемфіського відділення Федерального бюро розслідування.
— Вейна Тарранса, будь ласка. Це терміново. Говорить Мітч Мак-Дір.
Мить — і той узяв слухавку.
— Мітчу, ти де?
— Так, Таррансе, що відбувається?
— Де ти?
— Я не на роботі, судде Г’юго. Поки що я в безпеці. Що трапилося?
— Мітчу, ти маєш прийти до нас.
— Ні, Таррансе, я не робитиму такої дурниці. Принаймні поки ти мені все не поясниш.
— Так от, е-е-е, у нас невелика проблема. Стався деякий... маленький... витік інформації. Тобі треба...
— Витік? Ти сказав «витік», Таррансе? Такого не буває Таррансе, витік не буває маленьким. Розказуй, Таррансе, поки я не відключився й не щез. Ви ж прослідкуєте дзвінок, так? Я кладу слухавку.
— Ні! Послухай, Мітчу, вони знають. Знають про наші розмови, знають і про гроші, і про папки.
Настала довга пауза.
— І це невеликий витік, Таррансе? Скидається на прорив загати. Розкажи, що сталося, і швидко.
— Це до біса важко, Мітчу. Якби ж ти знав, як важко таке визнати. Войлес прямо в розпачі. Один із наших начальників продав інформацію. Сьогодні вранці у вашингтонському готелі ми його зловили. Йому заплатили за інформацію про тебе двісті тисяч доларів. Ми всі шоковані.
— Ох, я вражений! Я такий зворушений через ваш шок і ваш біль, Таррансе. Тож тепер ти, певно, хочеш, щоб я прибіг до вас у офіс, щоб ми сіли рядочком і втішали один одного?
— Сюди вже опівдні прибуде Войлес, Мітчу. Він з найближчими помічниками вже летить сюди. Хоче зустрітися з тобою. Ми вивеземо тебе з міста.
— Чудово. Ви хочете, щоб я кинувся до вас шукати захисту. Ти дурень, Таррансе. І Войлес дурень. Всі ви дурні. І я, дурень, що повірив вам. Ти, Таррансе, відслідковуєш мій дзвінок?
— Ні!
— Ти брешеш. Я відключаюся, Таррансе. Сиди там, а я передзвоню з іншого апарата.
— Ні! Мітчу, слухай! Якщо ти не прийдеш до нас, загинеш.
— До побачення, Вейне. Чергуй біля телефону.
Мітч почепив слухавку і роззирнувся. Тоді підійшов до мармурової колони, заглянув униз, у вестибюль. Навколо фонтана плавали качечки. Бар, здається, був порожнім. За одним столом сиділи літні багатійки, сьорбали чай і пліткували. Біля стійки адміністратора поселявся одинокий гість.
Враз з-за високого вазона виступив скандинав і витріщився на нього.
— Он він! — крикнув комусь далі у вестибюлі. Обидва окинули поглядом спершу Мітча, а тоді сходи. Бармен теж дивився то на нього, то на тих двох. Замовкли й бабусі, уважно придивляючись.
Мітч, задкуючи від перил, крикнув їм:
— Викличте поліцію!
Обидва переслідувачі кинулися до сходів. Мітч п’ять секунд перечекав, а тоді наблизився знову до перил. Бармен не поворухнувся. Бабусі завмерли.
Почувся шум важкого дихання на сходах. Мітч сів на трубу, перекинув спершу кейс, переліз сам, а тоді з висоти двадцяти футів сплигнув униз, на товстий килим вестибюля. У колінній чашечці, травмованій ще на футболі, щось хруснуло, проте на ногах він встояв.
Позаду, за ліфтами, розташовувалася галантерейна крамниця, вітрини були завішані краватками та найновішими аксесуарами від Ральфа Лорана. Мітч кинувся туди. За прилавком не міг дочекатися покупців юний хлопчина. Більше нікого. На Юніон виходили інші двері.
— Ці двері замкнуті? — спокійно поцікавився Мітч.
— Так, сер.
— Ти хочеш заробити тисячу доларів, готівкою? Нічого незаконного не буде.
Мітч бігом відрахував десять купюр по сто доларів й кинув на прилавок.
— О-о, звісно, аякже.
— Нічого протизаконного, ясно? Присягаюся. Я тебе ні у що не вплутую. Відімкни ці двері, а коли за двадцять секунд ввійдуть двоє мужиків, скажи їм, що я вибіг на вулицю і вскочив у таксі.
Малий широко всміхнувся й згріб гроші.
— Авжеж. Без проблем.
— Де примірочні кабінки?
— Сер, он там, біля шаф.
— Відмикай двері, — наказав Мітч, ховаючись у кабінку, й присів, розтираючи коліна й литки.
Продавець поправляв на вітрині краватки, коли з вестибюля до крамнички вбігли двоє.
— Доброго ранку, — приязно мовив хлопець.
— Тут не пробігав чоловік середньої статури у темно-сірому костюмі й червоній краватці?
— Так, сер. Він щойно пробіг крізь он ті двері й сів у таксі.
— Таксі! Дідько! — двері відчинилися й зачинилися, все стихло. Хлопчина підійшов до підставки із взуттям коло примірочної.
— Вони вийшли, сер.
Мітч розтирав коліна.
— Гаразд підійди до дверей і поспостерігай зо дві хвилини. Як їх побачиш, то даси знати.
Через дві хвилини той повернувся.
— Вони поїхали, сер.
Мітч все сидів і усміхався, дивлячись на двері.
— Чудово. Я хочу одну з тих ясно-зелених спортивних курток довжина сорок чотири, пару білих шкіряних мокасин, розмір десятий. Принеси сюди, добре? А сам наглядай.
— Так, сер.
Парубок насвистував, підбираючи потрібний одяг. Тоді просунув усе під двері. Мітч зірвав краватку й швидко перевдягнувся. Тоді сів.
— Скільки я тобі винен? — гукнув він з-поза дверей.
— Дайте подумати. Як щодо п’яти сотень?
— Гаразд. Виклич таксі й дай знати, коли буде тут.
Тарранс навколо свого столу вже намотав три милі. Дзвінок Мітча з «Пібоді» відслідкували, та Лейні туди прибув запізно. Він уже повернувся і зараз сидів, мов на голках, разом із Екліном. Минуло сорок хвилин після першого дзвінка, і через інтерком почувся голос секретарки.
— Містере Тарранс. Мак-Дір!
Тарранс схопився за слухавку.
— Де ти зараз?
— В місті. Але не надовго.
— Слухай, Мітчу, ти сам не протримаєшся й два дні. До них стільки гицелів злетілося, що їх стане, щоб війну розпочати. Ти маєш нам дати змогу допомогти тобі.
— Я не знаю, Таррансе. От тепер у мене є дивна причина не довіряти твоїм людям. І не уявляю, чому так. Просто маю погане відчуття.