Через дві хвилини під готелем коло мікроавтобусів спинилося жовте таксі з Мобайла. Рей спостерігав з вікна. З таксистом, нахилившись із заднього сидіння, розмовляла жінка. Через хвилину вона дістала гроші з гаманця і розплатилася. Вийшла, почекала, поки авто від’їде. Перше, що кинулося в очі, це її біляве волосся. Фігуру вона мала чудову, стегна туго облягали чорні вельветові брюки. Вона була в сонцезахисних окулярах, що з огляду на нічну пору, було дивно. Насторожено підійшла до входу, хвилину почекала, тоді увійшла. Він тишком став спостерігати, сам підійшов, заглянув у вестибюль.
Вона підійшла до єдиного клерка, що сидів за стійкою.
— Мені одиночний номер, будь ласка, — почув Рей.
Клерк посунув до неї реєстраційний бланк. Вона записала свої дані, тоді запитала:
— А та жінка, яка щойно у вас поселилася, її як звати? Мені здалося, що то моя давня подруга.
Той переглянув бланки.
— Рейчел Джеймс.
— О, то це вона. Звідки приїхала?
— Це адреса в Мемфісі.
— А в якому вона номері? Хотілося б зайти, привітатися.
— Я не маю права повідомляти номери.
Білявка швидко витягла з сумки дві двадцятидоларові купюри й посунула їх до клерка.
— Я хочу лише привітатися.
Клерк гроші взяв.
— Номер 622.
Жінка заплатила за свій номер, тоді запитала:
— А де у вас телефони?
— Он там, за рогом.
Рей прослизнув до того місця й побачив чотири телефони-автомати, обрав один із середніх, узяв слухавку й почав сам до себе бурмотіти.
Білявка підійшла до крайнього і повернулася до нього спиною. Тихо заговорила. До нього доносилися лише уривки.
— ...поселилася в шістсот двадцять другому номері... з Мобайла... якесь підкріплення... Не можу я... година?., так... поспішайте.
Вона повісила слухавку, а він заговорив до уявного співрозмовника голосніше.
Минуло десять хвилин, і у двері постукали. Вона схопилася з ліжка, взяла кольт сорок п’ятого калібру, всунула його за пояс, під сорочку. Не подумавши про ланцюжок, розчахнула двері.
Рей і собі штовхнув двері, які з силою пригасли білявку до стіни. Він кинувся, забрав зброю, а її притиснув до підлоги, обличчям у килим. Наставив дуло кольта прямо до вуха й сказав:
— Хоч один звук, і я вистрілю.
Вона припинила пручатися, заплющила очі. Не відповіла.
— Хто ти така? — вимогливо спитав Рей. Притиснув сильніше вухо, та вона мовчала.
— Ані руш! Ні звуку. Ясно? Я залюбки відстрелю твою голову.
Сидячи на її спині, він трохи заспокоївся. Розстебнув її дорожню сумку, висипав начиння на підлогу. Знайшовши пару чистих білих шкарпеток. Наказав:
— Розтули рота.
Вона не поворухнулася. Дуло до вуха, і рот ледь розтулився. Рей засунув їй між зуби шкарпетки, тоді міцненько пов’язав на голову шовкову сорочку. Руки й ноги зв’язав колготками. Тоді подер на полотняні джгути простирадло, накрутив ще й їх. Жінка не ворушилася. Коли він припинив зав’язувати й обмотувати, вона скидалася на мумію. Рей просунув її під ліжко.
У гаманці лежало шістсот доларів і водійське посвідчення в футлярі на ім’я Карен Адеар із Чикаго, видане в Іллінойсі. Дата народження: четверте березня 1962 року. Він забрав гаманець і зброю.
О першій ночі задеренчав телефон, Мітч не спав. Він ледь не по пояс обклався свідченнями кримінальної діяльності.
— Алло, — обережно відповів він.
— Це штаб-квартира? — схоже, той, хто дзвонив, стояв поряд із увімкнутим програвачем.
— Де ти, Рею?
— Притон під назвою «Флорібама-бар». На кордоні штату.
— Де Еббі?
— У машині. З нею все добре.
Мітч видихнув і широко всміхнувся.
— Ми мусили забратися з готелю. За Еббі слідкувала жінка, та сама, що ви її в якомусь барі на Кайманах бачили. Еббі все мені старається розповісти. Та жінка цілий день її переслідувала і була в готелі. Я про неї потурбувався, а тоді ми зникли.
— Потурбувався про неї?
— Ага. Говорити зі мною вона не схотіла, але на деякий час на шляху в нас не стоятиме.
— З Еббі все гаразд?
— Авжеж. Ми лише втомлені, просто смертельно. Що саме ти плануєш робити?
— Ви зараз десь за три години їзди від містечка Панама-Сіті-Біч. Знаю, що ви втомилися, але треба звідти забиратися, їдьте в Панама-Сіті, покиньте машину, знімайте два номери в готелі «Голідей-Інн». Як поселитеся, подзвоніть мені.
— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.
— Вір мені, Рею.
— Вірю, та вже мені починає здаватися, що краще було лишитися за ґратами.
— Ми не можемо повернутися, Рею. Ми або зникнемо, або загинемо.
36
Таксі спинилося перед світлофором, що спалахнув червоним, і Мітч вискочив на дорогу в центральній частині Нешвіла. Ноги були мов дерев’яні, ще й боліли. Через силу перебрався через вранішнє запруджене машинами перехрестя.
Споруда «Південно-східного» банку — скляний тридцятиповерховий циліндр — нагадувала тубу для тенісних м’ячів. Певне, з такою задумкою і проектувалася. Скляні стіни були затемнені. Банк гордовито здіймався неподалік од перехрестя серед заплутаних тротуарів, фонтанів, підстрижених кущів та газонів.
Разом із потоком службовців банку, які поспішали на роботу, Мітч потрапив у вестибюль через високі двері-вертушку. В ніші на стіні, облицьованій мармуром, він знайшов путівник і піднявся ліфтом на третій поверх. Відчинивши важкі скляні двері, він ввійшов до великого круглого офісу. Неймовірно вродлива жінка років сорока поглянула на нього з-за товстого скла. Навіть не всміхнулася.
— Прошу, я до містера Мейсона Лейкука, — сказав він. Вона вказала на крісло:
— Присядьте.
Містер Лейкук не барився. Вийшов із коридорчика з таким самим похмурим виразом обличчя, як і в секретарки. Прогундосив:
— Чим можу вам прислужитися?
Мітч підвівся.
— Мені потрібно переказати певну суму грошей.
— Гаразд. У вас є рахунок у нашому банку?
— Так.
— Як ваше ім’я?
— Це номерний рахунок. Інакше кажучи, ви ім’я не дізнаєтеся, містере Лейкук. Ім’я вам не потрібне.
— Добре. Ідіть за мною.
В його кабінеті не було вікон, і краєвидів не побачиш. За таким самим скляним столом за перегородкою виднівся ряд моніторів і клавіатур. Мітч сів.
— Номер рахунку, будь ласка.
— 214-31-35.
Лейкук покладав на клавіатурі, тоді втупився в монітор.
— Це рахунок за «кодом три», його відкрила Т. Гемфіл з такою умовою, що до нього доступ мають лише двоє: вона сама та чоловік, який відповідає певним фізичним характеристикам: зріст близько шести футів, вага від ста сімдесяти п’яти до ста вісімдесяти фунтів, очі сині, шатен, вік двадцять п’ять-двадцять шість років. Ви підходите під цей опис, сер, — Лейкук не відривав погляду від екрана. — Які останні чотири цифри номера вашої соціальної страховки, сер?
— 8585.
— Добре. Вам доступ відкрито. Отже, що я можу для вас зробити?
— Мені потрібно сюди переказати певну суму з банку на Великому Каймані.
Спохмурнівши, Лейкук взяв до рук олівець.
— Як називається банк?
— «Королівський банк» Монреаля.
— Який вид рахунку?
— Це теж номерний рахунок.
— Я так розумію, номер ви знаєте?
— 499DFH2122.
Лейк записав номер і встав.
— Я через хвилину повернуся, — він вийшов з кабінету.
Минуло вже десять хвилин. Мітч постукував ногою, яка боліла, і подивлявся на екрани моніторів на столі.
Лейкук повернувся зі старшим ревізором, містером Ноуксом, віце-президентом якоїсь асоціації. Ноукс відрекомендувався, сидячи за столом. Обидва працівники поводилися якось нервово і все придивлялися до Мітча.
Вів розмову Ноукс. У руках тримав аркуш комп’ютерної роздруківки.
— Сер, доступ до цього рахунку дуже обмежений. Перш ніж почнемо перераховувати гроші, ми повинні отримати більше інформації.