— Ще щось цікавить, Мітчу?
— Ні, сер, я більш не можу придумати, про що запитати.
Мак-Найт склав аркуш із запитаннями і заховав до папки, тоді сперся ліктями об стіл, нахилився вперед.
— Мітчу, ми тебе не підганяємо, але відповідь потрібно дати якомога швидше. Якщо ти обереш інше місце роботи, то нам треба буде проводити співбесіди з іншими претендентами. Цей процес досить тривалий, а хотілося би, щоб новий співробітник став до праці не пізніше першого липня.
— Десять днів на роздуми вам підійде?
— Чудово. Давайте, до 30 березня, гаразд?
— Згода. Я зв’яжуся з вами раніше.
Мітч попрощався і вийшов. Ламар чекав на нього в коридорі коло кабінету Мак-Найта. Вони домовилися про вечерю о сьомій.
3
На п’ятому поверсі будівлі Бендіні кабінетів не було. Бенкетна зала з кухнею розташувалася в західному кінці, в центрі було кілька небілених приміщень складу, якими не користувалися, а далі стояла бетонна стіна, що відгороджувала третину поверху. В стіні були невеликі металеві двері з кнопкою виклику, над ними кріпилася камера. Двері вели до тісної кімнатки, і там вхід оберігав озброєний охоронець; ще він стежив за екранами, якими була обвішана одна стіна. А коридор зиґзаґом губився у лабіринті різних кабінетів та майстерень, в яких різні люди були зайняті таємною справою — спостереженням і збором інформації. Вікна ховали зовнішній світ за фарбою та жалюзі. Сонячне світло не мало шансів на проникнення до цієї фортеці.
Девашер, начальник служби безпеки, займав найбільший кабінет серед усіх інших — крихітних і простеньких. На стіні висів лише сертифікат, в якому зазначалося, що він тридцять років віддано прослужив у поліцейському управлінні Нового Орлеана. Це був міцний широкоплечий чоловік із невеликим черевцем та з накачаним торсом і важкою, ідеально круглою головою, на його обличчі рідко виникала усмішка. Верхній ґудзик поморщеної сорочки був розстебнутий, щоб хоч трохи вивільнити могутню шию. На плічках висів сильно поношений блейзер і груба краватка з поліестру.
У понеділок вранці, після візиту Мак-Діра з дружиною, Олівер Ламберт підійшов до металевих дверей і глянув у камеру. Натиснув двічі кнопку виклику, дочекався, коли його впустять. Він швидко пройшов покрученим коридором і зайшов до Девашера. Той струсив попіл з цигарки «Датч Мастерс» у чистесеньку попільничку. Тоді розгріб на столі папери — з’явилася дерев’яна поверхня столу.
— Здоров, Оллі. Гадаю, ти прийшов побалакати про Мак-Діра.
Девашер — єдиний в усій фірмі, хто його називав Оллі у вічі.
— Еге, і про нього теж.
— Ну що ж, він гарно провів час, фірмою був вражений. Мемфіс йому сподобався і, напевне, погодиться в нас працювати.
— Де перебували твої люди?
— В готелі вони зайняли суміжні номери. Ми прослуховували кімнати, лімузин, телефони й таке інше. Все, як зажди, Оллі.
— Давай детальніше.
— Окей. У четвер увечері вони поселилися в готелі й полягали спати. Говорили мало. У п’ятницю він ввечері розповідав їй все про фірму. Про кабінети, про людей, про тебе сказав як про хорошу і приємну людину. Я подумав, що тобі це сподобається.
— Давай далі.
— Розповів їй про вашу казкову бенкетну залу, про обід із партнерами. У деталях описав усе, що ви запропонували, вони просто впали в екстаз. Ця пропозиція перевершила в усьому всі попередні. Їй так хочеться жити в домі з доріжками, кущами й садком. А він відповів, що в них усе буде.
— А як фірма — чимось незадоволений?
— Та ні. Зауважив про відсутність кольорових і жінок, та його те не турбує.
— А дружина що?
— Вона як в раю. Сподобалося і місто, вона оцінила те, що показувала їй Квінова дружина. У п’ятницю оглядали й будинки, кілька вона вподобала.
— У вас є адреси?
— Звісно, Оллі. В суботу зранку вони викликали лімузин і об’їздили місто. Дуже вражені самим авто. Наш водій об’їжджав непевні райони, а вони приглядалися до будинків. Я так собі думаю, що вони уподобали номер 1231 на Іст-Медоубрук. Його продають, рієлтор Бетсі Белл їм усе показала. Просить сто сорок тисяч, може трохи скинути, а то зараз застій у роботі.
— Непогана частина міста. Будинок старий?
— Йому років десять-п’ятнадцять. Має три тисячі квадратних футів площі, побудований начебто в колоніальному стилі. Непогано для одного з ваших, Оллі.
— Ти впевнений, що вони захотіли цей будинок?
— Принаймні зараз вони його хочуть. Далі розмовляли про те, що за місяць, може, приїдуть і пошукають ще щось. А ви можете оплатити їм квитки на літак, коли погодяться на пропозицію. Це ж звична процедура, чи не так?
— Так, побачимо. А як їм платня?
— Просто немислима. Більше йому ніхто не пропонував. Вони безупинно говорили про гроші: оклад, пенсійний фонд, іпотека, «БМВ». Преміальні. Все інше. Вони просто не ймуть віри, і вже готові дати згоду.
— Так, схоже на те. Як гадаєш, він вже наш, га?
— Я готовий побитися об заклад, що так. Раз він сказав, що фірма, можливо, не така престижна, як на Волл-стріт, та юристи — дуже кваліфіковані і значно приємніші люди. Так, я впевнений, він погодиться.
— Про щось підозрюють?
— Загалом, ні. Квін йому явно дав зрозуміти, щоб тримався подалі від кабінету Лока. Сказав його дружині, що туди ніхто не може заходити, крім кількох секретарок і партнерів. І додав, ніби Квін говорив, що той Лок досить ексцентричний і відлюдькуватий. Не думаю, що він щось запідозрив. А вона говорила про те, що фірма занадто цікавиться таким, що її не стосується.
— Наприклад?
— Приватні справи. Діти, працюючі жінки й таке інше. Здається, це її трохи нервує, але, може, то так здалося. В суботу вранці вона заявила Мітчу, що не дозволить купці юристів вказувати, коли їй працювати і коли заводити дітей. Але, думаю, в цьому нема ніякої проблеми.
— А він добре розуміє, що це буде дійсно постійна робота?
— Здається, так. За цей час жодного разу він не висловив думки кудись переїздити найближчі кілька років. Гадаю, він все добре розуміє. Мак-Дір прагне бути партнером. Він уже зламався і хоче грошей.
— Згадували про прийом у моєму домі?
— Трохи нервували, але все сподобалося. Вражені будинком, твоєю дружиною теж.
— Як секс?
— Щоночі. Такі звуки, наче в них медовий місяць.
— Що в ліжку робили?
— Не забувай, побачити ж неможливо. Звуки звичайні, ніяких збочень. А я все згадував, як ти полюбляєш таке дивитися, то все казав собі, що варто встановити пару камер спеціально для друзяки Оллі.
— Заткнися, Девашере.
— Ну, може, іншим разом, — вони помовчали — Девашер переглядав нотатки в блокноті. Потім загасив сигару в попільничці, й усміхнувся.
— Отже, в підсумку, міцний шлюб. Одне з одним вони дуже ніжні. Водій казав, весь час трималися за руки. За три дні жодного сердитого слова. Це ж добре, правда? Та що ж то я? Сам уже тричі був одружений.
— З тобою зрозуміло. Що там про дітей?
— Через кілька років. Вона хоче працювати, а тоді вже діти.
— Яка твоя думка про нього?
— Прекрасний, доволі славний молодик. А ще дуже амбітний. Я вважаю, що він уже налаштувався і не спиниться, поки не сягне вершин. Як треба буде, то гадаю, що ризикне, і правила зможе порушити.
Оллі всміхнувся.
— Саме це я й хотів від тебе почути.
— Вони дзвонили двічі — до її матері, в Кентуккі. Ні про що важливе не говорили.
— Про його родину говорили?
— Й разу не згадували.
— І про Рея ані слова?
— Ми шукаємо, Оллі. Потрібен час.
Девашер згорнув папку з досьє Мак-Діра і взявся за нову — набагато грубішу. Ламберт потер скроні й втупився в підлогу. Тихо запитав:
— Ну що там, які новини?
— Нічого доброго, Оллі. Я впевнений, що Ходж і Козінскі змовилися. Минулого тижня агенти ФБР з ордером обшукали будинок Козінскі. Наші мікрофони знайшли й, певна річ, повідомили йому, що будинок прослуховують, лише не знають, хто. Минулої п’ятниці Козінскі розповів про це Ходжу, коли вони сховалися в бібліотеці на третьому поверсі. Наш жучок почеплено віддалік, то вдалося розібрати небагато. Ясно лише те, що говорили про жучки; вже впевнені в прослуховуванні й підозрюють нас. І між собою розмовляють тепер обережно.