— Вітаю, крихітко! Як у вас справи?
— Це просто жах, Мітчу. Тут у кожній газеті на першій сторінці світлина Рея. Спершу писали про втечу з в’язниці, що його бачили в Мобайлі. А тепер вже по телевізору в новинах передали, що він головний підозрюваний у вчорашньому зґвалтуванні.
— Що?! Де?
— В Пердідо-Біч, у «Гілтоні». Рей же побачив, що та білявка вистежила мене аж до готелю. Він увірвався до неї в номер і зв’язав, нічого серйозного не зробив. Забрав зброю та гроші, а вона заявила, що Рей Мак-Дір її побив і зґвалтував. Тепер кожен коп у Флориді розшукує ту машину, що я орендувала в Мобайлі.
— Де машина?
— Він її покинув за милю звідси на захід. Там великий комплекс з бунгало. Я так боюся, Мітчу.
— Де Рей?
— Лежить на пляжі, хоче, щоб обличчя засмагло. Фотознімок у газеті старий, в нього там довге волосся і обличчя дуже бліде, та і якість не дуже. Тепер він стрижений дуже коротко, і старається, щоб шкіра потемніла. Я гадаю, це може допомогти.
— Номери зняті на твоє ім’я?
— Так, Рейчел Джеймс.
— Слухай, Еббі, забудь про Рейчел Джеймс, і про Лі, і про Рея, і про Еббі. Дочекайтеся темряви, а тоді забирайтеся звідти. Просто вийдіть, і все. За півмилі східніше там знайдете мотель, називається «Блю Тайд». Ви з Реєм пройдетеся по пляжу і там обов’язково його знайдете. Ти зайдеш, заплатиш готівкою за дві кімнати поруч. Назвешся Джекі Нейджел. Ти зрозуміла? Джекі Нейджел. Користуйся цим іменем, тому що, коли я доберусь туди, саме його й називатиму, питаючи про вас.
— А якщо двох сусідніх кімнат не буде?
— Окей, коли щось піде не так, трохи далі, через два заклади, є ще одна барлога, називається «Сі-Сайд». Там спиніться, під тим самим іменем. Я виїжджаю приблизно за годину, у вас буду через десять годин.
— А якщо вони знайдуть авто?
— А вони його знайдуть, і тоді густими сітями накриють все місто й берег. Ви маєте бути дуже обачними. Як стемніє, постарайся дістатися до аптеки й купити фарбу для волосся. Підстрижися дуже коротко й зроби з себе білявку.
— Білявку?
— Або руду. Мені байдуже. Але перефарбуйся. Скажи Рею, щоб не висовувався з номера. Не варто ризикувати.
— В нього є пістолет, Мітчу.
— Передай, що я наказав не користуватися ним. Вже ввечері, там, певно, буде тисяча копів. Він у стрілянині не переможе.
— Я тебе кохаю, Мітчу. Я так боюся.
— Ну, це нормально боятися, люба. Робіть все зважено. Поки що вони не знають, де ви, і вони вас не зловлять, коли ви рухатиметеся. Опівночі я буду з вами.
Ламар Квін, Воллі Хадсон і Кендал Махан сиділи у конференц-залі на третьому поверсі й роздумували, яким буде їхній наступний крок. Як давні співробітники, вони вже знали і про п’ятий поверх, і про підвал, знали про містера Лазарова й про містера Моролто, і про Ходжа, і про Козінскі. Знали, що коли хтось ставав до праці у фірмі, то вже ніколи її не залишав.
Вони розповіли один одному свої історії про День. Той день, який можна було зрівняти з днем, коли дізналися правду про Санта-Клауса. Страшний і сумовитий день, коли їх запросив до кабінету Натан Лок і розповів про найголовнішого клієнта фірми. А тоді Лок відрекомендував їх Девашеру. Вони всі опинилися на службі клану Моролто, а від них чекали наполегливої праці, безтурботного витрачання приємних сум і мовчання. Усі троє так і робили. Про те, щоб вийти з гри приходили думки, але серйозно цього жоден із них не планував. Вони були людьми сімейними. З часом думки ті влягалися. Було ж у фірми так багато чистих клієнтів, виконувалося так багато важкої й легальної роботи. Основний об’єм брудної роботи на себе брали партнери й потроху втягували й молодих у свої махінації. І партнери запевняли: їх ніколи не впіймають. Вони ж бо занадто розумні. У них же для цього занадто багато грошей. Це було прекрасним прикриттям. Зараз присутніх найбільше турбувало те, що з міста поїхали всі партнери. Жодного в Мемфісі не залишилося. Навіть Ейвері Толлар, і той зник. Пішов кудись із лікарні.
Говорили вони й про Мітча. Десь він на волі, наляканий, рятує своє життя втечею. Якщо Девашер його знайде, йому не жити, і поховають його, як Ходжа й Козінскі. Та якщо його зловлять ефбеерівці, то вони отримають папери, і тоді у них в руках опиниться вся фірма, а отже, і вони троє.
І ще вони гадали, що буде, якщо його не вдасться зловити нікому? Якщо він зуміє зникнути? Що як цієї миті сидить він з Еббі десь на пляжі, п’є ром і підраховує свої грошики? Ця думка їм сподобалася, і вони трохи ще про це побалакали.
Врешті вирішили почекати до завтра. Якщо Мітча де-небудь підстрелять, то їм варто залишитися в Мемфісі. Якщо його не знайдуть ніколи, вони зостануться в Мемфісі. Якщо ж його спіймають ефбеерівці, їм залишиться брати ноги в руки.
Тож тікай, Мітчу, тікай.
У мотелі «Блу Тайд» кімнати були вузькими й здавалися аж липкими. Двадцятирічний килимок, зачовганий до дірок, покривала пропалені цигарками — не надто розкішно.
В четвер у сутінках позаду Еббі з ножицями в руках стояв Рей і делікатно зістригав над вухами її темне волосся. Розклали на долівку два рушники, на яких вже лежало обстрижене волосся. Еббі уважно спостерігала у дзеркалі за його роботою і керувала процесом. Стрижка вийшла хлопчачою, з високо підстриженими скронями і з гривкою. Рей відступив назад і замилувався результатом своєї роботи.
— Непогано.
Еббі усміхнулася й струсила з рук волосини.
— Тепер треба пофарбуватися, — сумно промовила. Тоді зайшла до невеличкої ванної кімнатки, зачинилася.
За годину з ванної вона вийшла блондинкою. Рей заснув просто на покривалі. Еббі стала на коліна на той брудний килим і позбирала на совок обрізане волосся. Тоді вкинула все в мішок на сміття. Туди ж відправила порожню пляшечку з фарбою і аплікатор, мішок зав’язала.
Враз почувся стукіт у двері.
Еббі завмерла й прислухалася. Штори були щільно запнуті. Вона поторсала Рея за ногу. Знову постукали. Рей схопився з ліжка, наготував пістолет.
— Хто там? — прошепотіла вона.
— Сем Форчун, — почувся шепіт у відповідь.
Рей відімкнув двері, увійшов Мітч. Він ухопив Еббі в обійми, а брата пригорнув за шию. Двері було замкнуто, світло вимкнено. Вони сиділи на ліжку в темряві. Він не випускав з обіймів Еббі. Їм так багато потрібно було одне одному сказати, та всі мовчали.
Тоненький слабкий промінчик світла знадвору пробився крізь штору, тоді освітив столик, телевізор. Ніхто не починав розмови. У «Блу Тайд» не чулося жодного звуку. На парковці не було жодного авто.
— Я можу пояснити, чому я тут, — нарешті заговорив Рей. — Але я не впевнений, чому ви зараз тут.
— Нам доведеться забути, чому ми тут, — відповів Мітч, — і сконцентруватися на тому, як звідси вибратися. Всім разом безпечно вибратися.
— Еббі мені все розповіла, — сказав Рей.
— Я й сама всього не знаю. Мені невідомо хто за нами женеться.
— Я вважаю, що вони всі вже десь тут, — сказав Мітч. — Десь тут близько Девашер зі своєю бандою. Напевне, в Пенсаколі, там єдиний в околиці аеропорт. Десь на узбережжі і Тарранс командує своїми в пошуках Рея Мак-Діра, ґвалтівника, і його спільниці Еббі Мак-Дір.
— Що ж далі буде? — запитала Еббі.
— Вони знайдуть машину, якщо її ще досі не знайшли. І тоді візьмуться за Панама-Сіті-Біч. У газетах написали, що район пошуків простягся від Мобайла до Маямі, тож їхні сили розпорошені. Та коли знайдуть машину, то сконцентруються саме тут. Але ж поздовж берега тисяча дешевих мотельчиків, таких, як цей. Сила різних кондомініумів, бунгало й дешевих крамничок на дванадцяти милях узбережжя. А ще ж тут купа туристів у шортах та сандалях, і завтра ми теж станемо туристами, вдягнемо шорти, сандалі — все, як годиться. Навіть коли вони сюди приведуть сотню посіпак, то в нашому розпорядженні є три-чотири дні.
— І коли вони вже зрозуміють, що ми тут, що тоді робити?
— Ви з Реєм можете поїхати звідси на якісь іншій автівці. Вони ще не впевнені, що ми на березі, та все одно тут приглядатимуться до всіх. Але ж вони — не гестапо. Не стануть вламуватися в двері і влаштовувати обшуки.