Девашер:
— Гадаю, вони в якому-небудь маленькому мотелі. Могли назватися вигаданими іменами. Заплатити готівкою, тож ніхто їх і не підозрює. Там і народу менше. Менша ймовірність, щось хтось зверне увагу. Вони спершу з’явилися в «Холідей Інн», та надовго там не засіли. Можу закластися, поселилися десь на пляжі в мотелі неподалік.
Лазаров:
— По-перше, ми позбудемося федералів і копів. Вони ще не знають, та скоро свої зусилля переноситимуть з міста на дороги. А тоді з самого ранку ми почнемо свій рейд по малих мотелях, заглядатимемо в кожні двері. У кожному мотелі не більше п’ятдесяти кімнат. Отже, такий заклад двоє наших можуть обійти за півгодини. Так, буде це довго, та все одно краще, ніж просто сидіти склавши руки. Може, коли поліцейські заберуться, тоді хтось із Мак-Дірів трохи розслабиться і припуститься помилки.
— Тобто, ви хочете, щоб наші люди почали обшукувати номери в готелях? — спитав Моролто.
Девашер:
— Навряд чи вдасться ввірватися в кожні двері, та варто спробувати.
Містер Моролто підвівся й окинув поглядом присутніх.
— А як щодо води? — адресував він питання Лазарову й Девашеру.
А ті втупилися поглядами одне в одного, збиті з пантелику несподіваним запитанням.
— Вода! — верескнув Моролто. — Як щодо води?
Присутні здивовано перезирнулися, а потім всі втупилися у Лазарова.
— Перепрошую, сер. Щось я не второпаю.
Моролто аж навис над Лазаровим:
— А про воду ти не думаєш, Лу? Ми ж на узбережжі, правда? З одного боку в нас є земля з дорогами, залізницями й аеропортами, а з другої — вода з кораблями. І тепер, коли дороги заблоковано, про аеропорти й залізницю нічого й говорити, куди ж вони підуть, як ви думаєте? От мені очевидно, що тепер вони спробують знайти човен і вислизнути від нас під покровом ночі. То що, хлопці, в цьому сенс ви бачите?
Усі присутні закивали головами. Девашер обізвався першим.
— Так, у цьому до дідька глибокий сенс.
— Прекрасно, — мовив містер Моролто. — Тоді де ж ваші човни?
Лазаров підхопився з місця. Повернувся до стіни й став викрикувати накази своїм підлеглим.
— Усі на пристань! Де лише знайдете рибальські човни, візьміть всі в оренду на сьогоднішню ніч і завтра на весь день. Заплатіть за них, скільки скажуть. На запитання не відповідайте, а просто платіть. Нехай наші люди чимшвидше потраплять на всі човни і патрулюють води вздовж берега. Тримайтеся приблизно за милю від берега.
Близько одинадцятої вечора п’ятниці, біля каси у цілодобовому супермаркеті «Теско» в Талахассі, стояв Аарон Ріммер і розплачувався за пиво й дванадцять галонів пального. Йому потрібна була решта для телефонного дзвінка. Він вийшов на вулицю і знайшов неподалік автомийки таксофон. Прогорнувши сині сторінки довідника, набрав номер місцевого поліційного відділку. Пояснив, що справа й нього нагальна. Тоді диспетчер з’єднав його зі старшим на зміні, з капітаном.
— Послухайте! — крикнув він просто в слухавку. — Я зараз стою на заправці «Тексако», і п’ять хвилин тому тут бачив тих злочинців, яких усі розшукують. Я впевнений, це були саме вони!
— Яких злочинців? — запитав капітан.
— Мак-Дірів. Двох чоловіків і жінку. Я сам дві години тому приїхав із Панама-Сіті-Біч, у газеті бачив фотографії. А тоді спинився, щоб заправитися пальним, і тут побачив їх.
Ріммер повідомив своє місцеперебування і почекав ще тридцять секунд, поки приїхав патрульний автомобіль з синіми мигалками на дашку. Далі прибув і другий, і третій, і четвертий. Ріммера посадили на переднє сидіння і помчали до Південного відділку. Там уже згорали від нетерпіння капітан із цілою командою. Наче поважного чиновника, його врочисто ввели до кабінету. На столі були розкладені фотороботи.
— Це вони! — вигукнув Ріммер. Я їх щойно бачив, ще й десяти хвилин не минуло. Вони були в зеленому «форді», пікапі з номерами штату Теннессі. А ще у них був причеп, двоосний трейлер «υ-Haul».
— Де саме вони тоді були? — запитав капітан, а решта копів ловили кожне його слово.
— Я заправляв автомобіль коло четвертої колонки. Брав пальне звичне, без свинцю. І вони саме паркувалися збоку. Підозріло було, що спинили машину віддалік від колонки. Звідти вибралася жінка, зайшла всередину. — Він взяв до рук світлину Еббі, і уважно став її розглядати. — Дійсно, це вона. Нема сумнівів. Волосся тепер в неї набагато коротше, і все одно темне. Вона одразу вийшла назад. Не купувала нічого. Видно було, як нервувала, коли поспішала до автомобіля. Я вже заправився й пішов платити. І коли відчиняв двері, то вони проїхали повз мене дуже близько, всього за пару футів. І я всіх їх трьох побачив.
— Хто кермував? — спитав капітан. Ріммер роздивлявся фотознімок Рея.
— Не цей, інший, — він вказав на знімок Мітча.
— Я можу подивитися на ваше водійське посвідчення? — запитав сержант.
Ріммер дістав аж три стосики документів, подав сержанту посвідчення водія, видане в штаті Іллінойс на ім’я Френка Темпла, яке було зазначено під його світлиною.
— В якому напрямку вони поїхали? — допитувався капітан.
— На схід.
В цю саму хвилину за чотири милі звідти поклав слухавку на важіль таксофона Тоні Векслер і, сам до себе усміхаючись, подався до закусочної «Бургер Кінг».
Капітан засів за телефон. Сержант взявся виписувати дані з документів Ріммера-Темпла. А десяток поліцейських тим часом збуджено перемовлялися. Враз до кабінету ввірвався патрульний.
— Щойно був дзвінок! Їх знову бачили, коло «Бургер Кінга» на сході. Та ж сама інформація! Всі троє їдуть на зеленому «форді» з причепом. Той, що дзвонив, не назвався, та сказав, що бачив їхні фото в газетах. Вони замовили їжу з собою — три пакети з харчами, заплатили й помчали.
— Це точно вони! — з широкою усмішкою на обличчі промовив капітан.
Шериф Округу Бей попивав із пластянки міцну чорну каву, сам сидів, заклавши ноги в чоботях прямо на стіл для переговорів у «Карибському» конференц-залі «Холідей Інн». То заходили, то зникали агенти, готували й пили каву, шепотілися між собою про якісь новини. Сам герой, кумир шерифа, директор Ф. Дентон Войлес разом із трьома найближчими підлеглими вивчали карту міста. Подумати лишень: до них в округ Бей прибув сам Дентон Войлес! У залі гуло, мов у вулику: туди-сюди снували і поліцейські, що прибули на поміч із Флориди, і самі ефбеерівці; безупинно бренькали й вищали телефони й рації на пульті, встановленому в кутку, тут походжали й помічники шерифа, й міські полісмени, і просто насолоджувалися атмосферою погоні й напруженого очікування, а також присутністю всіх оцих агентів ФБР, а надто Войлесом.
У двері ввірвався якийсь помічник, очі сяяли від дикого збудження.
— Щойно подзвонили з Талахассі. За останні п’ятнадцять хвилин їх двічі бачили! Всі троє там були в зеленому пікапі «форд» з теннесійськими номерами!
Войлес покинув карту й підійшов до патрульного.
— То де їх бачили?
У залі враз стало тихо, лунали лише голоси по рації.
— Перший раз — на заправці «Тексако», другий — за чотири милі східніше, брали бургери в драйв-ін у «Бургер Кінг». І свідки обидва рази впевнені, що впізнали розшукуваних.
Войлес повернувся до шерифа.
— Шерифе, дзвоніть у Таллахассі для підтвердження. Скільки до них їхати?
Чорні черевики вже були на підлозі.
— Півтори години. Їхати прямо по десятій автостраді.
Войлес підкликав Тарранса й вони вийшли до невеличкої кімнатки, в якій поліцейські часом їли. А в штаб-квартирі відновився тихий гомін.
— Якщо свідчення очевидців правдиві, — спокійно мовив Таррансу Войлес, — тоді ми дарма тут гаємо час.
— Так, сер. Заяви свідків звучали серйозно. Якби вона була лише одна, то це могло би бути дурним жартом, але дві звучать доволі переконливо.
— Як же в чорта їм звідси вдалося вибратися?
— Та це ж певно, шефе, завдяки тій жінці. Вона їм цілий місяць допомагала. Я не знаю ні хто вона така, ні де він її надибав, та вона десь сидить і слідкує за нами, а йому передає все, що треба.
— Ти думаєш, вона не з ними?