— Я сумніваюся, сер. Мабуть, вона десь недалеко за ними їде, за всім слідкує й виконує всі його інструкції.
— Він суперрозумний, Вейне. Сам спланував багато місяців тому.
— Мабуть, так.
— Ти раз згадував про Багами.
— Так, сер. Той мільйон, який ми йому заплатили, він перевів до банку в Фріпорті, а ще він сказав, що там вони надовго не затримаються.
— Ти гадаєш, що він збирається податися саме туди?
— Хто його знає. Зрозуміло те, що йому треба вибратися з країни. Я сьогодні мав розмову з наглядачем, так той говорив, що Рей може вільно розмовляти п’ятьма чи шістьома мовами. Вони можуть податися куди завгодно.
— Я думаю, що ми маємо вирушати, — сказав Войлес.
— Давайте порозставляємо блокпости на дорогах навколо Таллахассі. Якщо в нас такий детальний опис транспорту, то вони довго не протримаються. До ранку маємо їх упіймати.
— Я хочу, щоб усі копи Флориди вже через годину були на дорогах. На кожному кроці щоб були блокпости. Автоматично кожен «форд» підлягає обшуку, зрозуміло? Наші люди чекатимуть до світанку ще тут, а тоді підвищуємо ставки.
— Так, сер, — утомлено всміхнувся Тарранс.
Повідомлення про те, що їх бачили в Таллахасі, миттєво розповсюдилося по Смарагдовому узбережжю. Панама-Сіті-Біч зітхнуло з полегшенням, адже їх Мак-Діри залишили. З причин, відомим лише їм самим, утікачі подалися вглиб суші. Їх помітили, упізнали, ще й не раз, а двічі. Вони тепер у відчаї мчали в невідь, назустріч неминучому зіткненню.
Поліцейських, що патрулювали все узбережжя, відправили додому. Вночі залишилося лише декілька блокпостів у округах Бей і Галф; передранішні години суботи минули майже, як завжди. На кордонах міста ще стояли пости, патрульні перевіряли водійські посвідчення. Дороги в північній стороні були вільними й відкритими. Лови перемістилися на схід.
У передмісті Окали, що в штаті Флорида, поблизу Сілвер Спрінгс, по сороковому шосе з чергової забігайлівки, сопучи, вибрався Тоні-Дві Тонни і опустив до таксофону двадцять п’ять центів. Він зателефонував до поліційного відділку Окали з терміновим повідомленням про те, що він щойно побачив тих самих трьох людей, яких розшукують всі у Панама-Сіті-Біч. Так, так, Мак-Дірів! Сказав, що бачив їхні фото у газеті напередодні, коли їхав через Пенсаколу, а оце щойно на власні очі їх побачив. А диспетчер на те йому відповів, що патрульні всі виїхали на місце серйозної аварії, і чи не зможе містер бути таким добрим і під’їхати до відділку, щоб записати його слова. Та Тоні йому заперечив, мовляв, він дуже поспішає. Та якщо вже така нагальна потреба, то може й загляне до них на хвилину.
Коли він приїхав, на нього чекав уже начальник поліції, одягнений в блакитні джинси й футболку. З почервонілими й припухлими очима, на голові теж казна-що, а не зачіска. Він провів Тоні до свого кабінету, подякував за те, що до них прийшов. Тоді занотував свідчення, як Тоні коло закладу «Сім-одинадцять» заправляв своє авто, як тут позаду будівлі крамнички спинився зелений «форд» пікап з причепом фірми U-Haul. З нього вийшла жінка й стала комусь дзвонити з таксофону. Сам він прямував із Мобайла до Маямі і через Панама-Сіті-Біч, де саме тривали пошуки втікачів. Він і в газетах про них читав, і по радіо чув, тож знав усе про Мак-Дірів. Тоді він зайшов на заправку, заплатив за пальне і зрозумів, що десь уже бачив ту жінку. Тоді й згадав про газети. Пройшов до стійки з журналами перед вітриною і через вікно пильно придивився до чоловіків. Сумнівів не було. Вона поклала слухавку й повернулася в пікап до чоловіків, тоді вони поїхали. Були в зеленому «форді» з теннессійськими номерами.
Начальник відділку подякував йому і зателефонував до шерифа округа Меріон. Тоні ж попрощався й повернувся до машини, де дрімав на задньому сидінні Аарон Ріммер.
Далі вони розвернули машину й поїхали на північ, до Панама-Сіті-Біч.
39
У суботу о сьомій годині ранку, оглянувши територію пляжу зліва й справа, Енді Патрік швидко пройшов до тридцять дев’ятого номера й тихо постукав.
Після паузи жіночий голос запитав:
— Хто там?
— Менеджер, — відповів він. Двері відчинили, з номера вийшов чоловік, який відповідав світлині Мітчела Мак-Діра. Волосся тепер в нього стало дуже коротким, ще й золотистого кольору. Енді витріщився на його шевелюру.
— Доброго ранку, Енді, — чемно привітався той, оглядаючи стоянку.
— Доброго ранку. Я оце заглянув, щоб побачити, чи ви ще й досі тут, братці.
Мак-Дір кивнув, не відриваючи погляду від дворика.
— Я маю на увазі, що по телевізору повідомили про те, що ви вже пів Флориди за ніч проїхали.
— Ага, ми теж дивилися. Вони вже якусь гру затіяли, ти як гадаєш, Енді?
Енді копнув ногою камінець на землі.
— І ще говорили, що десь бачили трьох чоловік, і їх офіційно впізнали. Це в трьох різних місцях. Я подумав, що якось воно дивно, хіба ні? Я ж всю ніч був тут, працював, пильнував і не бачив, щоб ви виїжджали. Як завжди перед світанком подався до кав’ярні — о-он вона. Там зазвичай сидять копи. То я сів до них поближче. І вони всі говорили про те, що тут облаву припиняють. Після того, як повідомили про третього очевидця, звідси відізвали ефбеерівців, було це близько четвертої ранку. І більшість поліції теж звідси забралося. Тут ще блокпости потримають до полудня, їх теж знімуть. Пішла чутка, що вам ззовні хтось допомагає. То ви ніби хочете вшитися на Багами.
Мак-Дір, не зводячи очей зі стоянки, уважно слухав. Тоді запитав:
— А ще вони що говорили?
— Все обговорювали фургон, вщерть набитий викраденими товарами, його знайшли, а він виявився порожнім. І як то ніхто не помітив, що ви завантажили крадене на причеп і примудрилися вислизнути з міста. О-о, та вони від такого просто в захваті. Ну а я, звісно, сиджу тишком і мовчу, але ж здогадався, що мова про той самий фургон, в якому ви в четвер увечері приїхали.
Містер Мак-Дір, заглиблений у думки, не відповідав. Здавалося, що й не нервував зовсім — Енді уважно приглядався до обличчя.
— Здається, ви не дуже раді, — сказав тому. — Тобто, копи звідси їдуть, припиняють облаву. Це ж добре, чи не так?
— Енді, можна, я тобі дещо скажу?
— Звісно.
— Зараз все стало ще небезпечніше.
Енді майже хвилину думав над почутим, тоді запитав:
— Як це так?
— Поліція мене хотіла просто заарештувати, Енді. Але є люди, які мене хочуть убити. Професійні кілери, Енді, і їх багато. І вони все ще тут.
Енді примружив своє єдине око і не зводив погляду з Мак-Діра. Кілери-професіонали! Тут, у них? На узбережжі?! Енді аж назад відступив. Так хотілося все розпитати: хто вони такі й чому на них полюють, та вже знав, що пояснень він не отримає. Однак подумав, про що ще б запитати.
— То чому ви не втечете?
— Втекти? Як ми можемо звідси втекти?
Енді загилив ногою ще один камінчик і кивнув у бік «понтіака» 1971 року випуску, припаркованого біля основної будівлі.
— Ну-у, можете на моїй машині. Їхати. Залазьте усі троє в фургон, то я вас і вивезу з міста. У вас вигляд пристойний, тож сядете на літак і гайда! Ось так можна вчинити.
— І скільки це нам коштуватиме?
Енді роздивлявся ступні, почухав за вухом. Подумав, напевно, це торговець наркотиками, а в коробках сила-силенна кокаїну й грошей. І за ним, певне, полює колумбійська мафія.
— Ну це, знаєте, буде коштувати дорого. Тобто ось зараз я маю п’ять тисяч на день, звичайний працівник готелю, не надто спостережливий. Я ж зараз ні в чому не замішаний, ви ж розумієте. Але коли вже вас звідси візьмуся вивозити, то стану співучасником, і тоді мене зможуть звинуватити й засудити, й таке інше. А я вже цим ситий, розумієте? Тож це вартуватиме більших грошей.
— Скільки, Енді?
— Сто тисяч.
Містер Мак-Дір і не здригнувся, не відреагував ніяк, незворушно дивився на берег, на океан. Енді відразу зрозумів, що не надто загнув ціну.
— Дай мені час подумати, Енді. Просто зараз будь напоготові. Тепер, коли поліція забралася геть, у місто наїдуть вбивці. Цей день буде дуже небезпечним, Енді, і мені знадобиться твоя допомога. Щойно поблизу помітиш кого-небудь підозрілого, негайно повідомляй. Ми з цих номерів не виходимо поки що, гаразд?