Рей забрав пістолет і передав його Мітчу. Той вже був на ногах і пробував хоч щось розгледіти неушкодженим оком. Еббі вдивлялася в пірс. Не було ані душі.
— Сигналь знову, — звелів їй Рей, розмотуючи мотузку, якою був оперезаний.
Еббі розвернулася до води, прикрила ліхтарик і взялася навіжено натискати кнопку.
— Що ж нам тепер робити? — запитав Мітч, оглядаючи Рея з мотузкою в руках.
— Є два виходи: або розбити йому голову, або втопити.
— О боги, — промовила Еббі, й далі посилаючи сигнали.
— Не стріляй, — прошепотів Мітч.
— Гаразд, — відповів Рей.
Він накинув на шию Ріммера мотузку, затиснув і потягнув. Мітч подався вперед, затулив собою тіло від Еббі. Вона старалася на те не дивитися.
— Мені шкода, але іншого виходу в нас нема, — бурмотів Рей, певно до самого себе.
Чоловік був непритомний, тому не пручався, взагалі не поворухнувся. Через три хвилин Рей голосно видихнув і промовив:
— Він мертвий.
Другий кінець мотузки він прив’язав до опори перил і безшумно зіштовхнув тіло у воду.
— Я спускатимуся першим, — перелазячи через перила, сказав Рей і, тримаючись за мотузку, посунув до води.
Нижче пірса між двох бетонних опор, що стриміли з води, була невелика платформа — металева хрестовина. Непогана криївка. Еббі полізла вниз наступною. Коли, тримаючись за мотузку, вона зсунулася вниз, Рей її підхопив. А Мітч, котрий бачив на одне око, мало не скупався, втративши рівновагу. Та все ж їм вдалося вибратися. Тепер вони сиділи на рейках за десять футів од холодної чорної води, риб, мушель і тіла скандинава. Рей перерізав мотузку, тож труп опустився на дно, щоб через день-два спливти на поверхню. Так вони й сиділи там, мов три пугачі на гілці, та вдивлялися у вогники на буях і на каналі, чекаючи появи месії з води. Єдиними звуками, які вони чули, були плюскіт хвиль і постійне клацання кнопки ліхтарика.
А тоді почулися згори голоси. Нервові стривожені голоси: когось панічно розшукували. Тоді вони стихли.
— Ну, маленький брате, що тепер робитимемо? — прошепотів Рей.
— Є План «Б», — відповів Мітч.
— І що це за план?
— Будемо пливти.
— От смішно, — пирснула Еббі.
Минула година. Хоч платформа й була зручно розміщена, але комфортною її не назвеш.
— Ви помітили отам два човни? — тихо запитав Рей.
Невеликі суденця виднілися десь за милю від берега й підозріло курсували вздовж берега.
— Мені здається, то рибальські човни, — припустив Мітч.
— І хто ж то рибалить, о першій ночі? — спитав Рей. Про це вони вже всі думали. І пояснення не знаходили.
Щось чорне у воді, що наближалося в пітьмі до них, першою побачила Еббі і тільки молилася, щоб то не виявилося тіло потопельника.
— Ось там, — мовила вона, вказуючи рукою на якийсь чорний предмет за п’ятдесят ярдів од них. Він швидко наближався до них. Всі троє стали напружено приглядатися. Тоді почули звук — він найбільше нагадував скрекіт швейної машинки.
— Посигналь ще, — сказав Еббі Мітч. Предмет наближався.
До них у маленькому човні підплив чоловік.
— Ебанксе! — голосно прошепотів Мітч. Звук стих.
— Ебанкс, — повторив він.
— Де ви, чорт забирай? — почулася відповідь.
— Ми тут, попід пірсом. Ну ж бо, швидше!
Скрекотання почулося знову. І до їхньої хрестовини на гумовому восьмифутовому плоті причалив Ебанкс. Вони перебралися на пліт, і всі четверо радісно обнялися. Ебанкс увімкнув електродвигун на п’ять кінських сил, і вони рушили у відкрите море.
— Де ти був? — запитав Мітч.
— Катався тут, — незворушно відповів Ебанкс.
— А чому спізнився?
— А спізнився я, бо все старався обминути оті рибальські човни, наповнені одягнененими, як туристи, що бевзями вдають із себе рибаків.
— То ви думаєте, що вони на службі в Моролто чи ФБР? — запитала Еббі.
— Ну, оскільки вони ідіоти, то можуть бути і тими, й іншими.
— А що з вашим зеленим ліхтарем? — Ебанкс вказав на ліхтар біля мотора.
— Батарейки сіли.
Яхта виявилася сорокафутовою шхуною, яку Ебанкс знайшов на Ямайці всього за двісті тисяч доларів. На палубі біля трапу на них чекав ще один друг, який і допоміг піднятися на борт. Його звали Джордж, просто Джордж. Він розмовляв англійською з ледь вловимим акцентом. Ебанкс сказав, що йому можна довіряти.
— Якщо хочете, там є віскі. В каюті.
Рей знайшов віскі, а Еббі — ковдру, і одразу лягла на маленький тапчан. Мітч стояв на палубі й милувався своїм новим судном. Коли Джордж із Ебанксом затягли пліт на борт, він мовив.
— Забираймося звідсіля. Ми можемо рушати просто зараз?
— Як скажете, — відчеканив Джордж.
Мітч дивився на вогні й прощався з берегом. А тоді пішов до каюти й налив собі в чашку віскі.
Тарранс лежав одягнений поперек ліжка й спав. Від останнього дзвінка він і не поворухнувся — всі шість годин залишався тут.
Задзвонив телефон. Після чотирьох гудків він зняв слухавку.
— Алло, — повільно прохрипів він.
— Вейне, хлопчику. Я тебе розбудила?
— Еге ж.
— Можете забрати документи. Кімната 39, мотель «Сі Галл Рест» на дев’яносто восьмій автостраді в Панама-Сіті-Біч. Є там адміністратор на ім’я Енді, він вас впустить. Тільки обережно з паперами. Наш друг усе там як слід порозкладав і підписав, а ще є шістнадцять годин відеозапису. Тож насолоджуйся.
— У мене є запитання, — відповів Тарранс.
— Звичайно ж, великий хлопчику. Питай все, що хочеш.
— Де він знайшов тебе? Без тебе в нього нічого би не вийшло.
— Ой, дякую тобі, Вейне. Він мене знайшов у Мемфісі. Ми подружилися, а ще він мені дав купу грошей.
— Скільки?
— А хіба ж це так важливо, Вейне? Мені тепер ніколи не доведеться працювати. Все, я маю йти, хлопчику. Оце розвага була!
— Де він?
— Саме зараз, поки ми з тобою розмовляємо, він сидить у літаку й летить до Південної Америки. Але прошу, не витрачайте марно часу на його пошуки. Вейне, хлопчику, я тебе люблю, але ж ти його навіть у Мемфісі не зміг зловити. Бувай.
Вона відключилася.
41
Світанок. Неділя. Під ясним небом сорокафутова яхта під напнутими вітрилами мчала на південь. У капітанській каюті солодко спала Еббі. На кушетці забувся в алкогольній комі Рей. Десь на нижній палубі відпочивав і Ебанкс.
Мітч пив холодну каву нагорі й слухав Джорджа, який ознайомлював його з азами ходіння під вітрилом. Джорджеві було вже далеко за п’ятдесят, довге сиве волосся вибілене сонцем, засмага навіки в’їлася в шкіру. Невисокий, жилавий, він чимось нагадував Ебанкса. Він був родом з Австралії, та двадцять вісім років тому після найбільшого в історії країни пограбування банку, він її залишив. Вони з поплічником поділили порівну одинадцять мільйонів сріблом готівкою, і далі шляхи їхні розійшлися. Він чув, того вже й на світі немає.
Насправді його звали не Джордж, та за двадцять років до цього імені так звик, що вже й забув справжнє. Наприкінці шістдесятих він відкрив для себе Карибське море з його тисячами маленьких островів, де жили нехитрі люди, що розмовляли англійською, і тоді вирішив, що це і буде його дім. Гроші він поклав у банки на Багамах, в Белізі, в Панамі, та звісно, на Великому Каймані. Він звів будинок на безлюдному узбережжі Малого Каймана і останні двадцять років займався тим, що плавав по всіх Карибах на своїй тридцятифутовій шхуні. Все літо й частину осені він не відпливав далеко від домівки. А от із жовтня по червень буквально жив на судні й мандрував від острова до острова. Він уже побував на трьохстах острівцях Карибського басейну. А якось навіть два роки не покидав Багами.