Альфонсо реготнув крізь зуби.
— Ми тільки гаємо час. Єдина реальність полягає в тому, що картина зникла, а разом із нею і наші гроші.
— Мої гроші, Альфонсо, — втрутився в розмову зі свого візка старий Бельмонте. — Якщо ти не проти.
— Це я просто так сказав, дядечку Маноло.
— Тож зважай, що кажеш.
Хулія помішала ложечкою у своїй філіжанці. Кава була холодною, і дівчина запитала себе, чи, бува, не навмисне племінниця подала її такою. Втім вони прийшли без попередження, майже опівдні, під тим приводом, що хотіли поінформувати родину Бельмонте про останні події.
— Гадаєте, картина знайдеться? — запитав старий. Він був у светрі та домашніх капцях і тримався люб’язно, компенсуючи в такий спосіб неґречність племінниці. Інвалід безпорадно дивися на них, сидячи з філіжанкою кави на колінах. Новина про крадіжку картини та вбивство Менчу приголомшила його.
— Справу розслідує поліція, — мовила Хулія. — Я певна, що вони дадуть цьому раду.
— Наскільки мені відомо, існує чорний ринок мистецьких творів. Картину можуть продати за кордон.
— Так, але поліція має опис картини; я сама передала їм кілька фотографій. Її буде нелегко вивезти з країни.
— Не розумію, як злодії змогли потрапити до вашого помешкання… Поліцейські казали, що у вас там зовнішні двері та охоронна сигналізація.
— Можливо, це Менчу відчинила двері. Основний підозрюваний — Макс, її залицяльник. Є свідки, котрі бачили, як він виходив з під’їзду.
— Знаємо ми цього залицяльника, — кинула Лола Бельмонте. — Вони якось заходили разом. Він такий високий, вродливий. Я ще тоді подумала: надто вродливий… Сподіваюсь, його скоро затримають, і він дістане по заслузі. Для нас, — вона глянула на порожній прямокутник на стіні, — це непоправна втрата.
— Принаймні ми одержимо страхові, — Альфонсо посміхнувся до Хулії, наче лис, що кружляє довкола курника. — Завдяки передбачливості цієї красуні, — раптом він мовби щось згадав і спохмурнів, надавши своєму обличчю належного виразу. — Хоча це, звісно, не воскресить її приятельку.
Лола Бельмонте з прикрістю зиркнула на Хулію.
— Бракувало тільки, щоб вони її не застрахували, — жінка зневажливо відкопилила нижню губу. — Однак сеньйор Монтегріфо запевняє, що порівняно з сумою, яку можна було заробити, ці страхові просто мізерні.
— Ви вже розмовляли з Пако Монтегріфо? — поцікавилася Хулія.
— Так. Він зателефонував рано-вранці. Практично він розбудив нас своїм дзвінком. Тому, коли прийшла поліція, ми вже були в курсі… Цей Монтегріфо — справжній кабальєро, — Лола, ледь стримуючи роздратування, подивилася на чоловіка. — Я вже казала, ця справа від самого початку пішла не так, як слід.
Альфонсо всім своїм видом показував, що умиває руки.
— Пропозиція бідолашної Менчу була гарною… — мовив він. — Я не винен, що потім все ускладнилося. До того ж останнє слово завжди залишалося за дядечком Маноло, — Альфонсо з перебільшеною поштивістю глянув на інваліда. — Хіба не так?
— Про це ми ще поговоримо, — відказала племінниця.
Бельмонте подивився на неї з-понад філіжанки, яку саме підніс до губ, і Хулія завважила в його очах знайомий стримуваний блиск.
— Картина поки що належить мені, Лоліто, — старий акуратно промокнув губи зім’ятим носовичком, якого перед тим дістав із кишені. — Добре йшла справа чи погано, вкрали картину чи ні, це стосується мене. — Якийсь час він мовчав, мовби поринувши в роздуми, а коли його очі знову зустрілися з очима Хулії, вони випромінювали щиру симпатію. — А щодо цієї дівчини, — Бельмонте підбадьорливо посміхнувся, наче це Хулія потребувала підтримки, — я певен, що вона поводилася бездоганно… — Він обернувся до Муньйоса, який досі не брав участі в розмові. — Як по-вашому?
Шахіст сидів у кріслі, простягнувши ноги й спершись підборіддям на сплетені пальці. Почувши запитання, він трохи схилив голову вбік і закліпав очима, ніби його вивели з глибоких роздумів.
— Безперечно, — відповів він.
— Ви все ще вірите, що будь-яку загадку можна розв’язати за допомогою математичних законів?
— Авжеж.
їхній короткий діалог нагадав Хулії дещо.
— Сьогодні не чути Баха, — проказала вона.
— Після того, що сталося з вашою приятелькою, та зникнення картини сьогодні музика недоречна, — Бельмонте, здавалося, про щось замислився, а тоді знову таємниче посміхнувся. — Хай там як, а тиша не менш важлива за злагоджені звуки… Як ви гадаєте, сеньйоре Муньйос?
Цього разу шахіст погодився зі старим.
— Ваша правда, — він знову з цікавістю дивився на співрозмовника. — Гадаю, це як негативи фотографій. Тло, яке нібито не містить зображення, теж є джерелом інформації… З Бахом відбувається те саме?