Муньйос сунув руку до кишені й витягнув звідти якийсь папірець.
— Ви не пробували грати такий варіант?
Лола Бельмонте спантеличено глянула на співрозмовника, тоді на папірець. Очі Муньйоса неуважно розглядали кімнату і нарешті, мовби несамохіть, зустрілися з очима Хулії. «Добре зіграно», — прочитав він у погляді дівчини, проте обличчя шахіста залишалося незворушним.
— Гадаю, так, — озвалася по паузі Лола. — Білі розмінюють пішаків, королева стоїть поруч із королем, готуючись наступним ходом об’явити шах… — вона задоволено глянула на Муньйоса. — Тут білі вирішили зіграти королевою, і, по-моєму, це вірно.
Муньйос згідливо хитнув головою.
— Згоден. Але мене більше цікавить наступний хід чорних. Як би вчинили ви?
Лола Бельмонте підозріливо примружила очі. Здавалося, вона намагалася збагнути прихований зміст цих запитань. Потім повернула папірець Муньйосу.
— Я вже давно не грала цієї партії, але пам’ятаю принаймні три варіанти: чорна ладдя бере коня, і це приводить до нудної перемоги білих завдяки пішакам та королеві… Інша можливість, гадаю, віддати коня за пішака або з’їсти слоном пішака… Варіантів безліч, — вона глянула на Хулію, а тоді знову на Муньйоса. — Однак я не розумію, який зв’язок між усім цим…
— Як вам щастить, — незворушно урвав її Муньйос, — вигравати чорними?.. Може, ви скажете мені, як шахіст шахісту, в який момент ви досягаєте переваги?
Лола Бельмонте вочевидь почувалася потішеною.
— Ми можемо зіграти партію, коли захочете. Так ви й дізнаєтеся.
— З радістю, і ловлю вас на слові. Проте залишився один варіант, який ви не згадали, бо, можливо, забули. Варіант, який передбачає розмін ферзів, — коротким порухом руки він мовби скинув фігури з шахівниці. — Ви знаєте, що я маю на увазі?
— Авжеж. Коли чорна королева з’їдає пішака на 65, розмін ферзів має вирішальне значення. — Після цих слів на обличчі Лоли Бельмонте відбилася жорстка торжествуюча посмішка. — І чорні виграють… — Її очі хижого птаха зі зневагою подивилися на чоловіка, а тоді втупилися в Хулію. — Шкода, що ви не граєте в шахи, сеньйорито.
— Що ви про все це думаєте? — запитала Хулія, щойно вони вийшли на вулицю.
Муньйос трохи схилив голову набік. Він ішов праворуч од Хули, майже по краю тротуару, йшов зі стиснутими губами, дивлячись невидющими очима на обличчя перехожих, які простували їм назустріч. Дівчині здалося, що йому не хочеться відповідати.
— З технічної точки зору, — знехотя завважив шахіст, — це могла бути вона. Лола знає всі можливості партії, до того ж вона добре грає. Я навіть сказав би — дуже добре.
— Здається, ви не надто переконані…
— Є деякі деталі, які не узгоджуються.
— Однак вона наближається до нашого уявлення про нього. Вона досконало грає партію з картини. Має достатньо сил, щоб убити чоловіка чи жінку, до того ж є в ній щось приховане, що змушує почуватися незручно в її присутності, — Хулія спохмурніла, намагаючись віднайти потрібні слова, щоб додати остаточних штрихів до портрета Лоли Бельмонте. — Вона здається поганою людиною. І ставиться до мене з явною антипатією, природи якої я не розумію… Адже, якщо зважати на те, що вона говорить, я мала б видаватися їй зразковою жінкою: незалежна, вільна від родинних пут, досить упевнена в собі… Сучасна, як мовив би дон Мануель.
— Можливо, саме через це вона вас ненавидить. Бо ви така, якою б вона хотіла, але не спромоглася стати… Я не надто добре пам’ятаю всі ці казки, що їх ви з Сесаром так полюбляєте, але пригадую, в якійсь із них була одна відьма, яка зрештою зненавиділа своє люстерко.
Може, це виглядало недоречно, але Хулія не стримала сміху.
— Не виключено… Мені б таке не спало на думку.
— Майте це на увазі, — Муньйос посміхнувся кутками губ. — Намагайтеся найближчими днями не їсти яблука.
— Але ж я маю двох принців. Вас і Сесара. Слон і кінь, еге ж?
Посмішка зникла з обличчя Муньйоса.
— Це не гра, Хуліє, — озвався він за мить. — Не забувайте.
— Я не забуваю. — Дівчина взяла його під руку й відчула, що Муньйос ледь помітно напружився. Здавалося, він почувається незручно, але вона не відпускала його руки. Тепер їй уже навіть подобався цей дивний, незграбний, похмурий чоловік. «Шерлок Муньйос і Хулія Ватсон», — посміялася вона подумки, охоплена якоюсь невтримною радістю, яку притлумив лише раптовий спомин про Менчу.
— Про що ви думаєте? — запитала вона в шахіста.
— Усе ще про племінницю.
— Я теж. Правду кажучи, вона повністю відповідає предметові наших пошуків… Хоча ви не надто впевнені в цьому.