Хулія витягла із сумки «дерінджер», поставила на звод курок. Принаймні озброєна, вона сама може стати такою ж небезпечною, як і будь-хто. І знову дівчина пригадала слова, які чула від Сесара ще в дитинстві. «У темряві — це був ще один його урок у відповідь на її розповідь про свої дитячі страхи — всі речі такі самі, що й при світлі; просто ми їх не бачимо».
З пістолетом у руці дівчина вийшла в коридор. О цій порі будинок музею вже спорожнів, лише нічні чергові обходили його, але Хулія не знала, де вони могли бути зараз. У кінці коридору сходи вели донизу: три прольоти, розташовані під прямим кутом один до одного, з просторими сходовими площадками. Лампочки охоронної сигналізації розсіювали густий морок, обертаючи його на синювату напівтемряву, в якій можна було прозирнути тьмяні картини на стінах, мармурову балюстраду сходів та бюсти римських патриціїв, що чатували у своїх нішах.
Хулія зняла туфлі й поклала їх до сумочки. Холод від підлоги проник крізь панчохи в її тіло; у кращому випадку ця нічна пригода могла скінчитися сильною застудою. Вона спускалась отак сходами, раз по раз зупиняючись, щоб обдивитися, нахилившись над перилами, однак не завважила нічого підозрілого. Нарешті вона опинилася на нижній площадці й мусила вирішити, що робити далі. Звідси, перетнувши кілька залів, що правили за реставраційні майстерні, дівчина могла дістатися до обладнаних сигналізацією дверей і, скориставшись своєю електронною карткою, вийти на вулицю неподалік од брами Мурільйо. Інший маршрут пролягав через вузький коридор і вів до інших дверей, які сполучалися із залами музею. Зазвичай вони були зачинені, однак на ключ їх замикали не раніше десятої, коли охоронці востаннє робили свій обхід.
Стоячи босоніж на сходах із пістолетом у руці і відчуваючи, як студеніють її ноги й шалено пульсує кров у венах, Хулія обдумувала обидва варіанти. «Я надто багато курю, — промайнула безглузда думка, коли вона приклала до серця руку, в якій стискала „дерінджер“. — Чимдуж тікати звідси чи дізнатися, що там зрештою відбувається — в залі номер дванадцять?» Другий варіант означав, що їй доведеться шість-сім хвилин блукати самій порожнім музеєм. Хіба що їй пощастить, і на своєму шляху вона зустріне охоронця, котрий чергує в цьому крилі: то був молодик, який, побачивши Хулію за роботою в майстерні, зазвичай частував її кавою з автомата й казав щось жартівливе про її гарні ніжки, запевняючи, що вони є найбільшою окрасою музею.
«Чорт забирай!» — подумки вигукнула вона після кількахвилинних роздумів. Вона, Хулія, вміла перемагати піратів. Якщо вбивця там, то це чудовий, можливо, єдиний шанс, зустрітися з ним сам-на-сам й уздріти його обличчя. Зрештою це ж він рухатиметься, а вона, обачна качка, спостерігатиме краєм ока, тримаючи в правиці п’ятсот грамів хромованого металу, перламутру та свинцю, що — приведені в дію з короткої відстані — здатні докорінно поміняти ролями учасників цього незвичного полювання.
Хулія була доброю мисливицею і, найголовніше, знала про це. В мороці її ніздрі розширилися, мовби винюхуючи, звідки чекати на небезпеку; вона зціпила зуби й прикликала на допомогу всю свою стримувану лють, яку живили спогади про Альваро та Менчу, всю свою рішучість бути не переляканою маріонеткою на шахівниці, а людиною, здатною при першій-ліпшій нагоді поквитатися оком за око й зубом за зуб. Хоч би хто це був, якщо він прагне зустрічі з нею, то матиме таку зустріч. У залі номер дванадцять чи в самісінькому пеклі. Бог — свідок, він матиме таку зустріч.
Вона дійшла до внутрішніх дверей: як і гадала дівчина, вони були незамкненими. Нічний черговий знаходився, либонь, десь далеко, бо тиша була абсолютною. Хулія проминула проліт, а заразом і страхітливі тіні мармурових статуй, що дивилися на неї порожніми застиглими очима. Потім пройшла через залу, де містилася середньовічна іконотека: тут у пітьмі її очі змогли розрізнити лише тьмяні полиски позолоти й золотої фольги, що становила тло деяких із експонованих творів. У самому кінці цієї довгої галереї, ліворуч, дівчина завважила невеличкі сходи, що вели до приміщень з роботами старих фламандських майстрів, у тому числі й до зали номер дванадцять.
На якусь мить вона зупинилася на першій сходинці й сторожко обдивилася довкруг. Стеля тут була нижчою й лампочки охоронної сигналізації давали змогу краще розгледіти деталі інтер’єра. В голубуватій напівтемряві можна було розрізнити світлотіні на картинах. Дівчина побачила майже невпізнанне в мороці «Зняття з хреста» ван дер Вайдена: нереальна сутінь надавала картині зловісно величного вигляду, виокремлюючи лише найбільш світлі місця — фігуру Христа, лице знепритомнілої матері, її руку поряд із безживною рукою сина.