Тут не було нікого, крім персонажів картини, більшість яких, огорнута темрявою, здавалося, спали глибоким сном. Не довіряючи цьому видимому спокою, вражена присутністю стількох образів, створених руками померлих сотні років тому людей, образів, які мовби стежили за нею зі своїх старовинних рам, Хулія дійшла до порогу зали номер дванадцять. У горлі в неї пересохло, але вона марно спробувала проковтнути слину; тоді ще раз озирнулася, однак не завважила нічого підозрілого й глибоко — так що аж щелепи звело — зітхнула, перш ніж увійти до зали так, як бачила це в кіно: з пальцем на курку, тримаючи пістолет обома руками й цілячись у темряву.
Тут теж нікого не було, і Хулія відчула безмежну п’янку полегкість. Першим, що вона побачила в мороці, був геніальний кошмар — «Садутіх», який займав більшу частину стіни. Хулія обперлася об протилежну стіну і своїм диханням затуманила скло, що прикривало «Автопортрет» Дюрера. Тильним боком долоні вона витерла піт з чола й наблизилася до третьої, дальньої стіни. Поки дівчина йшла, її очам відкривалися спершу обриси, а тоді найбільш світлі тони картини Брейгеля. Цей твір, який вона також упізнала, хоча напівморок приховував більшість його деталей, завжди якось особливо зачаровував Хулію. Трагічні нотки, якими дихав кожний мазок, експресивність незліченних фігур, наче підхоплених смертельним і неминучим подихом, численні сцени, що зливалися в моторошній перспективі, багато років тривожили її уяву. Тьмяне голубувате світло, що проникало зі стелі, вихоплювало юрмище скелетів, які постали з-під землі й рухалися, наче спустошливий вітер помсти; далекі пожежі, що висвічували чорні руїни на обрії; танталові колеса, що рухалися на своїх жердинах; скелет, який здійняв меча, готовий опустити його на закляклого навколішках злочинця із зав’язаними очима, який шепотів молитву… А на передньому плані — монарх, захоплений зненацька під час бенкету; коханці, які не відають, що надійшла остання година; усміхнений кістяк, котрий б’є у литаври Страшного суду; пойнятий жахом лицар, який, однак, зберіг досить мужності, щоб востаннє явити хоробрість та непокору й видобути з піхов меча, готовий дорого продати своє життя в кінцевій безнадійній битві…
Картка була там, у нижній частині картини, між полотном та рамою. Над самісінькою позолоченою табличкою, на якій Хулія радше вгадала, ніж прочитала два слови, що складали назву картини; «Тріумф смерті».
Коли Хулія вийшла на вулицю, дощ лив, мов із цебра. Світло ліхтарів доби королеви Ізабелли вихоплювало з темряви суцільні потоки води, що линули згори й розбивалися об бруківку. Калюжі вибухали безліччю розбризканих крапель, розбиваючи на скалки віддзеркалення міста в безладній грі світла та тіней.
Хулія підвела голову, і струмені дощу вільно потекли по її волоссю та щоках. Холод зводив вилиці та губи, мокре волосся прилипло до лиця. Вона застебнула комір плаща, крокуючи поміж кущів та кам’яних лав і не звертаючи уваги на дощ і на те, що її туфлі повні води. Образи Брейгеля досі стояли перед нею, закарбовані в сітківці її очей, засліплюваних фарами автівок, що мчали бруківкою, протинаючи золотими конусами дощ, висвітлюючи раз по раз силует дівчини, який довгими хисткими тінями відбивався на вкритому водою тротуарі. Жахлива середньовічна трагедія вирувала перед її очима, серед огнів, що мигтіли довкола, і в ній, в усіх цих чоловіках та жінках, які гинули під лавою прагнучих помсти скелетів, що їх вивергала земля, Хулія безпомильно впізнавала персонажів іншої картини: Роже Араського, Фердинанда Алтенгоффена, Беатрісу Бургундську… І навіть, на другому плані, Пітера ван Гюйса з покірливо похиленою головою. Усе переплуталося в цій жахливій фінальній сцені, де зійшлися — незалежно від того, яка цифра випала їм, коли гральні кості були востаннє кинуті на зелене сукно Землі, — краса та потворність, любов і ненависть, добро та зло, мужність і безпорадність. І себе впізнала Хулія у люстрі, що з безжальною точністю відбивало, наче на фотографії, розкриття Сьомої печатки Апокаліпсису. Це вона була дівчиною, котра, сидячи спиною до дійства, поринула у свої мрії, зачарована мелодією, що її награвав на лютні усміхнений кістяк. На цьому похмурому краєвиді вже не залишалося місця для піратів та прихованих скарбів; юрби скелетів кудись тягли Венді, яка відчайдушно їм опиралася, Попелюшка та Білосніжка з широко розплющеними від жаху очима вбирали запах сірки, а олов’яний солдатик, чи то святий Георгій, котрий забув про свого змія, чи то Роже Араський, який наполовину видобув із піхов меча, вже нічим не могли їм зарадити. Хіба що, аби зберегти власну честь, завдати кілька марних ударів порожнечі, а тоді, як і всі інші, сплести свої руки з безтілесними кістлявими руками Смерті, що підхопила їх у моторошному танці.