Промені фар якоїсь автівки висвітлили телефонну будку. Хулія, немов у напівсні, зайшла всередину, відшукала в сумочці кілька монет. Вона автоматично набрала номери Сесара та Муньйоса, але ніхто не відповідав, а з мокрого волосся вода стікала в слухавку. Дівчина повісила її, притулилася головою до скла будки й, діставши вологу сигарету, сунула її в рот, стиснувши затерплими, нечутливими через холод губами. Вона курила, огорнута хмарою диму, із заплющеними очима, аж поки її пальці обпекло жаром, і тоді дівчина кинула недопалок. Дощ монотонно дріботів по алюмінієвому даху будки, але й тут Хулія не почувалася в безпеці. Йшлося лише — вона зрозуміла це з відчайдушним відчуттям безмежної втоми — про непевний перепочинок, який не рятував її ні від холоду, ні від довколишніх світлотіней.
Хулія не знала, скільки часу простояла так у будці. Але якоїсь миті вона знову кинула в щілину монети й набрала номер — цього разу Муньйоса. Почувши голос шахіста, дівчина поволі почала оговтуватися, начеб повертаючись — і так воно було насправді — з далеких мандрів. Поступово заспокоюючись, в міру того, як вона про це розповідала, Хулія повідомила шахістові все, що сталося. Муньйос запитав про зміст картки, й Хулія відповіла С: n, слон бере пішака. На іншому кінці дроту запала мовчанка, потім Муньйос якимось дивним тоном, якого дівчина ніколи доти від нього не чула, запитав, де вона знаходиться. Почувши відповідь, шахіст попросив її залишатися там і пообіцяв приїхати якнайшвидше.
Через п’ятнадцять хвилин біля телефонної будки зупинилося таксі, і Муньйос, прочинивши дверцята, запросив дівчину до машини. Хулія побігла під дощем і за мить сховалася від нього в салоні. Таксі рушило з місця, і шахіст зняв з неї промоклий до рубця плащ та накинув на плечі свій.
— Що відбувається? — тремтячи від холоду, запитала дівчина.
— Дуже скоро ви про це дізнаєтеся.
— Що означає: слон бере пішака?
Відблиски вуличних огнів раз по раз освітлювали похмуре обличчя шахіста.
— Це означає, — відказав він, — що чорний ферзь наміряється з’їсти ще одну фігуру.
Хулія ошелешено змигнула. Тоді взяла руку Муньйоса в свої крижані долоні й стривожено глянула на нього.
— Треба повідомити Сесара.
— Ми ще маємо час, — озвався шахіст.
— Куди ми їдемо?
— Туди, де жаби літають.
Злива не вщухла й тоді, коли таксі загальмувало біля шахового клубу. Муньйос прочинив дверцята, не випускаючи руки Хулії зі своєї.
— Ходімо, — мовив він.
Дівчина покірливо йшла за ним. Вони піднялися сходами й опинилися у вестибюлі. В залі за столами ще сиділи кілька шахістів, однак директора Сіфуентеса ніде не було видно. Муньйос повів Хулію одразу до бібліотеки. Там, серед нагород та дипломів, на засклених полицях стояли сотні дві книжок. Шахіст відпустив руку Хулії й, відсунувши скло на одній з полиць, дістав грубий том у тканій палітурці. На корінці тьмяні через дотики людських рук і плин часу позолочені літери складали напис, який Хулія з подивом прочитала:
Шаховий тижневик. Четвертий квартал.
Рік було написано нерозбірливо.
Муньйос поклав том на стіл і перегорнув кілька пожовклих, надрукованих на поганому папері сторінок.
Шахові задачі, аналіз партій, інформація про турніри, давні фотографії усміхнених переможців у білих сорочках, краватках, костюмах, із зачісками за модою тих років. Аж ось він відкрив розворот із великою кількістю знімків.
— Подивіться уважно, — мовив Муньйос.
Дівчина схилилася над фотографіями. Вони були поганої якості, і на всіх перед апаратом позували групи шахістів. Деякі з них тримали кубки чи дипломи. Заголовок сповіщав: «Другий національний турнір на кубок Хосе Рауля Капабланки». Хулія спантеличено глянула на Муньйоса.
— Я не розумію, — пробурмотіла вона.
Шахіст вказав пальцем на одну з фотографій. На ній була зображена група юнаків, двоє з яких тримали невеликі кубки. Інші четверо урочисто дивилися в об’єктив. Під фотографією містився напис: «Фіналісти в юнацькій категорії».