— Ви когось впізнаєте? — запитав Муньйос.
Хулія вдивлялася в обличчя, одне за одним. І лише лице юнака, котрий стояв крайнім праворуч, видалося їй нібито знайомим. Це був хлопець п'ятнадцяти-шістнадцяти років, із зачесаним назад волоссям, у піджаку та краватці, з жалобною пов’язкою на лівому рукаві. Він дивився в об’єктив спокійними розумними очима, в яких Хулія, здавалося, завважила виклик. І тоді вона впізнала його. Її рука тремтіла, коли вона вказала на нього пальцем, а підвівши погляд на шахіста, побачила, що той ствердно хитає головою.
— Так, — мовив Муньйос. — Це і є гравець-невидимка.
XIV. РОЗМОВА У ВІТАЛЬНІ
— Якщо я знайшов його, то це тому, що я його шукав.
— Що?.. Хіба ви сподівалися його знайти?
— Я гадав, що це не є чимось неймовірним.
Світла на сходах не було, і вони піднялися в потемках. Муньйос ішов попереду, спираючись на поруччя, а коли опинилися на площадці, обоє, не зронивши ні слова, прислухалися. З-за дверей не долинало жодного звуку, проте з-під них, окреслюючи поріг, пробивалася смужка світла. Хулія не бачила в темряві обличчя свого супутника, однак відчула, що Муньйос дивиться на неї.
— Ми не можемо відступати, — мовила вона, відповідаючи на непоставлене запитання, й почула у відповідь лише спокійне дихання шахіста. Тоді знайшла навпомацки кнопку дзвінка й натиснула один раз. Дзеленчання дзвінка пролунало й розтануло, наче далеке відлуння, в іншому кінці довгого коридору.
Невдовзі почулися кроки, що наближалися. їхній шум завмер на якусь мить, а тоді почувся знову — дедалі повільніший та ближчий, — аж поки не затих по той бік дверей. Замок відмикали неймовірно довго, та врешті двері прочинилися, відкинувши на них прямокутник світла, що осліпило їх у першу мить. Потім Хулія подивилася на окреслений у прорізі знайомий силует і подумала, що насправді не бажає цієї перемоги.
Він відступив, пропускаючи їх до помешкання. Здавалося, несподіваний візит анітрохи його не збентежив; він виглядав лише дещо чемно-здивованим, і єдиною ознакою цього була зніяковіла посмішка, яку Хулія завважила на його губах, коли він зачиняв за ними двері. На масивній вішалці з горіхового дерева та бронзи доби короля Едуарда висіли плащ, капелюх та парасоль, з яких краплями стікала вода.
Довгим коридором з високою ліпною стелею та стінами, що радше нагадували невеличку галерею севільського пейзажного живопису дев’ятнадцятого століття, він провів їх до вітальні. Поки він ішов отак попереду, раз по раз озираючись з виглядом уважного господаря, Хулія марно шукала бодай якусь рису, що виказала б у ньому того, іншого, котрий — тепер вона це знала — чаївся десь, витав, наче привид, між ними і чийого існування, хоч би що сталося далі, вже не можна було ігнорувати. А проте — і попри все, — хоча світло розважливості поступово проникало в найвіддаленіші закапелки її сумнівів, хоча факти, немов бездоганно підігнані пазли, окреслювали поверх образів «Шахової партії» світло та тіні іншої трагедії чи трагедій, що накладалися на ту, відтворену в символіці фламандської дошки… Попри все це, попри болюче усвідомлення, яке поступово витісняло з її почуттів первісне заціпеніння, Хулія ще не була здатна ненавидіти чоловіка, котрий, напівобернувшись до неї, ішов попереду коридором — такий люб’язний, такий елегантний навіть у власному домі — у синьому шовковому халаті, гарно скроєних брюках та зав’язаній під розстебнутим комірцем сорочки шийній хустці; його волосся злегка кучерявилося на потилиці та скронях, зведені брови надавали йому похмурого вигляду старого денді, що його — як завжди в присутності Хулії — пом’якшувала ледь помітна лагідна, сумна посмішка, застигла в кутках тонких блідих губ антиквара.
Жоден із трьох не зронив ані слова, поки вони не зайшли до вітальні — просторої кімнати з високою стелею, на якій були зображені класичні сцени (до цього вечора Хулія найбільше полюбляла ту, де Гектор у блискучому шоломі прощався з Андромахою та їхнім сином) і де серед увішаних килимами та картинами стін зберігалися найбільші коштовності антиквара — ті, які протягом усього життя він добирав для себе, ніколи не виставляв на продаж, хоч би яку ціну за них давали. Хулія знала їх так добре, начеб вони належали їй, вони здавалися їй ріднішими навіть за ті речі, що були колись у батьківському домі, і за ті, що знаходилися в її теперішньому помешканні: оббитий шовком диван у стилі ампір, на який Муньйос — з посуворілим кам’яним лицем, з руками в кишенях плаща — не наважувався сісти, хоча Сесар порухом руки запрошував його це зробити; бронзову статуетку фехтувальника роботи Штайнера — витончену фігурку з гордовито випнутим підборіддям, що височіла на своєму п’єдесталі — голландському секретері кінця вісімнадцятого століття, на кришці якого, скільки Хулія себе пам’ятала, антиквар зазвичай розкладав свою кореспонденцію; кутову засклену шафу доби Георга IV з чудовою колекцією карбованого срібла, яке Сесар власноручно начищав раз на місяць; найдорожчі картини, позначені іскрою Божою: «Портрет молодої дами», приписуваний Лоренцо Лотто, чарівне «Благовіщення» Хуана де Сореди, могутній «Марс» Луки Джордано, меланхолійне «Надвечір’я» Томаса Гейнсборо… І колекцію англійської порцеляни, і настінні та підлогові килими, і віяла — речі, які Сесар дбайливо добирав одну по одній: довершені та різні за стилем, походженням і генеалогією, вони складали приватну колекцію напрочуд особисту, так щільно пов’язану з естетичними смаками та характером свого власника, що, здавалося, всі ці предмети — разом і поодинці — відбивали його сутність. Бракувало лише невеличкого порцелянового тріо персонажів комедії дель арте: Лусінди, Октавіо та Скарамучі роботи Бустеллі, які залишалися на першому поверсі крамниці у своїй заскленій шафці.