— Зовсім ні. Якщо людина й має кудись виїздити, то лише для того, щоб здійснити подорож. Але я надто старий. З іншого боку, мене аж ніяк не приваблюють в’язниця чи божевільня. Мабуть, це вельми неприємно, коли всі ці здоровані та красені-санітари ставлять тебе під холодний душ або роблять щось таке. Боюся, що ні, люба. Мені вже за п’ятдесят, і такі емоції не для мене. До того ж тут є ще одна невеличка деталь.
Хулія похмуро глянула на нього.
— Яка деталь?
— Ти колись чула, — Сесар іронічно посміхнувся, — про таку штуку, як синдром набутого бозна-чого, який останнім часом, здається, зробився напрочуд модним?.. Так от, у моєму випадку це кінцевий підсумок. Так кажуть.
— Брешеш.
— Анітрохи. Запевняю тебе, його так і називають — кінцевий, як оті похмурі кінцеві станції метро.
Хулія заплющила очі. Зненацька все, що було довкруг, мовби розтануло, і в її свідомості залишився тільки слабкий, глухий, наче удар каменя об поверхню води в озері, звук. Коли дівчина їх розплющила, в них стояли сльози.
— Ти брешеш, Сесаре. Тільки не ти. Скажи, що ти брешеш.
— Я хотів би збрехати, принцесо. Присягаюся, я почувався б щасливим, якби міг сказати тобі, що все це лише кепський жарт. Але життя полюбляє чинити проти людей такі підступи.
— Коли ти про це дізнався?
Антиквар мляво махнув рукою, мовби відкидаючи запитання: здавалося, час уже не мав для нього жодного значення.
— Близько двох місяців тому. Все почалося з появи невеликої пухлини у прямій кишці. Це досить неприємно.
— Ти ніколи нічого мені не розповідав.
— А навіщо?.. Вибач, якщо я видамся не надто делікатним, люба, але моя пряма кишка завжди була моєю при ватною справою.
— Скільки тобі залишилося?
— Не вельми багато: гадаю, місяців шість чи сім. І кажуть, що люди при цьому страшенно худнуть.
— Отже, тебе покладуть до лікарні. Ти не опинишся у в’язниці. І в божевільні, як ти кажеш, теж.
Сесар, спокійно посміхаючись, похитав головою.
— Я не опинюся в жодному з цих трьох закладів, моя люба. Уявляєш, як це паскудно — померти так банально?.. Е ні. Нізащо. Я відмовляюся. Зараз геть усі помирають через це, тож я маю право принаймні піти в небуття, надавши цій справі дещо особистого забарвлення… Мабуть, це жахливо — унести з собою як останнє видіння цього світу образ крапельниці, почепленої в тебе над головою, відвідувачів, які наступають ногами на твій кисневий шланг, та подібні речі… — Він обдивився довкруг, охопивши поглядом меблі, килими, картини. — Я віддаю перевагу фіналові у флорентійському дусі серед предметів, які люблю. Такий відхід — скромний та приємний — більше відповідає моїм смакам і вдачі.
— Коли?
— Невдовзі. Коли ви зробите мені ласку й залишите мене самого.
Муньйос чекав на вулиці, притулившись до стіни й натягнувши аж до вух комір плаща. Здавалося, він поринув у якісь тільки йому відомі думки, і коли Хулія з’явилася на порозі й підійшла до нього, він не одразу звів на неї очі.
— Як він збирається це зробити? — запитав шахіст.
— Синильна кислота. Він уже багато років зберігає ампулу, — Хулія з прикрістю посміхнулася. — Каже, постріл з пістолета був би вчинком більш героїчним, проте може залишити на обличчі неприємний вираз переляку заскочено’! зненацька людини. Він воліє добре виглядати.
— Розумію.
Хулія закурила сигарету. Неквапно, навмисне розмірено.
— Тут неподалік, за рогом, є телефонна будка, — вона відчужено глянула на Муньйоса. — Він попросив, аби ми дали йому десять хвилин, перш ніж зателефонуємо до поліції.
Вони попростували тротуаром, поруч, у жовтуватому світлі ліхтарів. У кінці безлюдної вулиці світлофор спалахував по черзі зеленим, жовтим та червоним світлом. Останній відблиск опромінив лице Хулії, окресливши на ньому химерні глибокі тіні.
— Що ви збираєтеся робити тепер? — запитав Муньйос. Він мовив це, не дивлячись на дівчину, втупивши погляд у тротуар поперед себе. Вона стенула плечима.
— Це залежить від вас.
І тоді вперше Хулія почула, як Муньйос сміється. Це був тихий, утробний, дещо носовий сміх, що йшов мовби із самісіньких глибин його єства. На якусь мить дівчині здалося, що це не шахіст, а один із персонажів картини сміється, крокуючи поруч із нею.
— Ваш приятель Сесар має рацію, — мовив Муньйос. — Мені таки потрібні чисті сорочки.
Хулія погладила пальцями три порцелянові фігурки — Лусінду, Октавіо та Скарамучу, які лежали в кишені її плаща разом із запечатаним конвертом. Через нічний холод її губи затерпли, сльози застигли в очах.