О четвертій годині ранку, відчуваючи в роті гіркий присмак кави та тютюну, Хулія закінчила читати. Історія художника, його картин та персонажів нарешті зробилася їй близькою, майже відчутною на дотик. Це вже були не просто намальовані на дубовій дошці образи, а живі істоти, які колись заповнювали певний час і простір між життям та смертю. Художник Пітер ван Гюйс. Фердинанд Алтенгоффен та його дружина Беатріса Бургундська. І Роже Араський. Хулія знайшла-таки доказ того, що лицар на картині, гравець, який вивчає розташування шахових фігур з такою сумною увагою, наче від цього залежить його життя, справді Роже Араський, який народився в 1431 році і помер у 1469-му в Остенбурзі. Вона вже нітрохи не сумнівалася в цьому, як і в тому, що картина дивним чином поєднує його з іншими персонажами та художником, котрий створив її через два роки після смерті Роже Араського. Смерті, подробиці якої містилися на копії сторінки з «Хроніки» Гішара д’Ено, що лежала в неї на колінах:
«Отже, на свято Богоявлення тисяча чотириста шістдесят дев’ятого року, коли месір Роже Араський, як звичайно, прогулювався о вечірній порі поблизу рову, що називався ровом Східної брами, якийсь стрілець поцілив його стрілою навиліт у груди. Роже Араський впав і закричав, благаючи, щоб його сповідали, та коли прибігли йому на допомогу, його душа вже відлетіла через утворений раною отвір. Смерть месіра Роже, взірцевого лицаря та високодостойного дворянина, засмутила в Остенбурзі прихильників Франції, до яких, казали, він належав. Через таку сумну подію лунали голоси, що звинувачували в злочині прибічників герцогського дому Бургундії. Інші вважали причиною смерті любовні пригоди, до яких таким охочим був бідолашний Роже Араський. Дехто навіть стверджував, нібито сам герцог Фердинанд був таємним натхненником убивці, оскільки месір Роже насмілився запалитися любов’ю до герцогині Беатріси. Герцога підозрювали в цьому злочині до самої його смерті. Так закінчилася ця сумна пригода, а вбивць так ніколи й не знайшли, і люди подейкували, буцімто втекти їм допомогла чиясь могутня рука.
А месір Роже був гарний на вроду, попри всі війни та битви, в яких він брав участь на службі французькій короні, перш ніж прибув до Остенбурга, щоб служити герцогові Фердинанду, разом із яким виховувався в юні роки. І чимало дам оплакували його. А мав він, коли загинув, тридцять вісім літ та був у розквіті сил…»
Хулія вимкнула нічничок і якийсь час сиділа, відкинувшись на спинку дивана і дивлячись на вогник сигарети, яку тримала в руці. У темряві вона не бачила картини, що стояла перед нею, але в цьому не було й потреби. Фламандська дошка до останньої деталі відбилася в сітківці її очей та в мозку; Хулія могла бачити її, сидячи в пітьмі з розплющеними очима.
Вона позіхнула, провела долонями по обличчю. Відчувала водночас утому й душевний підйом, мала дивне враження неповної, але збудливої перемоги: так до людини, котра подолала половину виснажливого шляху, раптом приходить передчуття того, що вона зможе дійти до кінця. їй вдалося відкинути лише краєчок запинала, залишалося з’ясувати ще безліч речей, але одне було очевидним: на картині немає нічого довільного чи випадкового, її створено задля ретельного здійснення заздалегідь продуманого плану, задля досягнення мети, сформульованої у прихованому запитанні «Хто вбив лицаря?», яке хтось — навмисно чи з остраху — зафарбував або наказав зафарбувати. І Хулія, хай там що, мала це з’ясувати. В цю мить, курячи в темряві сигарету, сама не своя через безсонну ніч та втому, з головою, повною середньовічних образів, ескізів, де свистіли випущені пізнього вечора в спину стріли, Хулія думала вже не про реставрацію картини, а про те, як відтворити її таємницю. «Це було б навіть утішно, — подумала вона перед тим, як поринути в сон, — від персонажів цієї історії вже не залишилося й скелетів, вони давно розсипалися на порох у своїх могилах, а їй, Хулії, вдасться знайти відповідь на запитання, яке фламандський художник Пітер ван Гюйс кинув, наче виклик, на його загадку, що пережила п’ять століть мовчання».
II. ЛУСІНДА, ОКТАВІО, СКАРАМУЧА
— Задзеркалля, можна сказати, схоже на велику шахівницю, — промовила нарешті Аліса.
Дзвіночок на дверях антикварної крамниці задзеленчав, щойно Хулія ввійшла до приміщення. Досить було зробити кілька кроків, щоб відчути гостинну, домашню атмосферу. Її найперші спогади були пов’язані з цим плавним золотавим світлом, що огортало старовинні меблі, барокові статуетки, важкі секретери з горіхового дерева, статуетки зі слонової кістки, килими, порцелянові вироби і потемнілі від часу картини, з яких похмурі, вбрані в чорне люди колись давно спостерігали її дитячі ігри. Чимало речей за цей час було продано, їх замінили інші, однак враження від розмаїтості кімнат, світла, що ллється на розташовані безладно, але гармонійно старожитні речі, залишалося незмінним. Як і кольори витончених порцелянових фігурок роботи Бустеллі: Лусінда, Октавіо та Скарамуча — три персонажі італійської комедії дель арте — були гордістю Сесара та улюбленими іграшками Хулії в дитинстві. Можливо, через це антиквар і не схотів розлучатися з ними й досі зберігав їх у заскленій шафці у глибині крамниці поряд із опломбованим вітражем біля виходу на внутрішнє подвір’я, де Сесар полюбляв читати якусь книгу — Стендаля, Манна, Сабатіні, Дюма, Конрада, — поки дзвіночок не сповіщав про прихід нового клієнта.