Опівдні зателефонував Сесар, і вони домовилися зустрітись увечері. Хулія скористалася паузою, щоб розігріти піццу та зварити ще кави, і тут-таки, сидячи на дивані, з’їла свій скромний сніданок. Дівчина уважно розглядала тріщинки — ці сліди старіння, впливу світла та деформації деревини, — що поцяткували фарбовий шар картини… Особливо вони були помітні на обличчях та руках персонажів, а ще на свинцевих білилах. У той же час там, де художник вжив чорну або темні фарби, тріщинки були майже непомітними. Особливо на об’ємній у складках сукні Беатріси Бургундської, де барви залишилися зовсім неушкодженими й, здавалося, досить було доторкнутися до неї пальцем, щоб відчути ніжність оксамиту.
«Цікаво, — подумала Хулія, — що нинішні картини вкриваються тріщинками невдовзі після того, як були написані, через застосовані новочасні матеріали або штучні технології сушіння, а твори стародавніх майстрів, котрі неухильно дотримувалися ремісницьких прийомів, попри плин століть, гідно доносять свою красу». В цю мить Хулія відчувала щиру симпатію до старого Пітера ван Гюйса, уявивши того в середньовічній майстерні, де художник старанно перемішує фарби і підбирає розчинники, щоб знайти потрібний відтінок, прагнучи залишити на своєму творі відбиток вічності, аби той пережив і його самого, і тих, кого він зобразив своїм пензлем на простій дубовій дошці.
Поснідавши, Хулія знову взялася до роботи — тепер вона знімала лак з нижньої частини дошки, де містився прихований напис. Тут вона працювала особливо обережно, аби не пошкодити мідну зелень, яку художник змішав із камеддю, щоб барва з часом не потемнішала: ван Гюйс написав нею скатертину, що вкривала стіл, — згодом він тією самою фарбою збільшив складки на ній, щоб приховати зроблений латиною напис. Це, як чудово розуміла Хулія, крім звичайних технічних проблем, висувало ще й етичну… «Чи правомірно, поважаючи дух картини, розкрити напис, прихований самим автором?.. Якою мірою реставратор може дозволити собі порушити волю митця, відбиту в його творі з таким пафосом, наче йшлося про заповіт?… І зрештою, після того як напис буде підтверджено та оприлюднено за допомогою рентгенівських знімків, в якому випадку ціна картини виявиться вищою — якщо розкрити напис чи якщо залишити його під шаром фарби?»
На щастя, підсумувала Хулія, вона лише робить за гроші свою справу. Вирішувати мають власник картини, Менчу і цей тип із «Клеймора», Пако Монтегріфо; вона, Хулія, тільки виконуватиме їхнє рішення. Хоча, якщо добре поміркувати, якби це залежало від неї, вона б воліла залишити все, як є. Напис існував, його зміст відомий, тож не було жодної потреби його розкривати. Зрештою, шар фарби, що вкривав напис протягом п’ятьох століть, теж був частиною історії картини.
Звуки саксофона, наповнюючи студію, відсторонювали Хулію від зовнішнього світу. Вона обережно провела змоченим у розчиннику тампоном по обличчю Роже Араського, навколо його носа та губ, і знову замислилася, дивлячись на ці опущені повіки, тонкі штрихи зморщок під очима, зосереджений на шахівниці погляд… В уяві дівчини відлунювали думки бідолашного лицаря. У них вчувалися відголоси кохання та смерті, наче кроки Долі в химерному балеті, розіграному білими та чорними фігурами на шахівниці, на його власному щиті, пробитому випущеною з арбалета стрілою. І блищала в напівтемряві сльоза жінки (вона, здавалося, поринула в читання «Часослова» — чи то «Поеми про троянду та лицаря»?) — мовчазної тіні біля вікна, яка згадувала світлі дні юності, вороновану сталь, настінні килими й тверді кроки по бруківці бургундського двору; шолом у руці, високе чоло воїна в розквіті сил та зеніті слави, гордого посланця того, іншого, з яким, виходячи з державних інтересів, вона мала взяти шлюб. І шепіт дам, і суворі обличчя придворних, і те, як спалахнуло її обличчя під спокійним поглядом його очей, від звуку його голосу, загартованого в боях і владного, яким може бути лише голос того, хто бодай один раз у житті мчав верхи на ворога, вигукуючи ім’я Бога, свого короля або своєї дами. І таємницю власного серця, яку вона зберігала протягом довгих років. І мовчазну подругу, останню супутницю, котра терпляче гострила свою косу, напинала тятиву арбалета біля рову Східної брами.
Барви, картина, студія, вібруючі звуки саксофона, здавалося, кружляли довкола Хулії. Була мить, коли вона, приголомшена, кинула роботу й глибоко вдихнула повітря, щоб звільнитися від раптового страху, що охопив її, бо Хулії раптом привиділося, нібито вона перебуває всередині картини: стіл і гравці мовби насунулися й опинилися ліворуч од неї, а сама вона метнулась уперед, через усю намальовану кімнату, до розчахнутого вікна, біля якого сиділа зі своєю книгою Беатріса Бургундська. Ніби варто було їй перехилитися через підвіконня, і вона б побачила підніжжя муру й ров Східної брами, де Роже Араського поцілила в спину стріла.